Національний театр Каталонії

Posted by on

театр у Каталонії

Каталонія здавна знаходилась на шляху міграцій самих різних народів. В результаті її культура увібрала в себе протягом століть найрізноманітніші елементи, придбала нові й самобутні форми. Це необхідно мати на увазі при розгляді та вивченні будь-яких проблем, що стосуються каталонського театру і його сучасних форм. Не випадково, що першим театральним діячем Каталонії, ім’я якого дійшло до нас, був Еміліус Северіанус, мімограф, або автор пантомім, який жив у II ст. і користувався, судячи по пам’ятнику, спорудженому в його честь співгромадянами в римському театрі в Таррагоні, широкою популярністю.

Згадка автора пантомім свідчить про те, що виразним жестам і сценічній дії надавалося більшого значення, ніж текстам – характерна особливість, що збереглася і в сьогоднішньому каталонському театрі. Два найбільш типових сучасних театральних колективи, «Жогларс» і «Комедіанти», надають особливого значення міміці, пластиці актора, збереженню достовірності успадкованих форм культури в нашому світі техніки і автоматики. Це не означає, однак, що ці театри нехтують діалогом і сучасними традиціями.

Середньовічна драматургія Каталонії періоду розширення незалежної держави є нині літературною спадщиною, яка може витримати порівняння з літературною спадщиною будь-якої іншої сучасної європейської культури. Однак деякі автори епохи Ренесансу, періоду бароко і неокласицизму, твори яких зараз перевидаються і знаходять нове життя, захоплювалися чужоземними течіями, не зумівши творчо їх переосмислити.

І лише в XIX ст., в період романтизму, з’явилося кілька драматургів, твори яких завоювали визнання ширшої аудиторії і які як і раніше займають в нашому мистецтві місце, відведене в інших театральних культурах більш раннім класикам. У числі таких драматургів Анжель Гімера (його роботи перекладені більш ніж на двадцять мов), Фредерік Солер, Ігнасі Іглесіас, Сантьяго Русіньоль і Жозеп М. де Сагарра. Їх імена сьогодні відомі всім, хто говорить каталонською мовою (більше 8 млн. чоловік), а їх п’єси як і раніше не сходять з театральної сцени.

Любов до театру, до акторської майстерності, ймовірно, є невід’ємною рисою каталонського способу життя. У кожному населеному пункті, навіть самому невеликому, є аматорська трупа зі своїм залом, яка більш-менш регулярно проводить репетиції і ставить вистави. За даними проведеними кілька років тому дослідження, в Каталонії налічується близько 3 тис. театральних труп.

Період інтенсивного розвитку переживає професійний театр в Барселоні та Валенсії – двох найбільших містах, де говорять каталонською мовою. У Барселоні є театральний інститут, на трьох відділеннях якого – акторському, режисерському і сценографічному – займаються понад 500 студентів.

Каталонські драматурги представляють найрізноманітніші течії. В 1939-1945 р., в умовах диктатури і придушення культури народу Каталонії, постановка п’єс каталонською мовою була повністю заборонена, а в 1946-1975 р. через жорстоку цензуру п’єси або вихолощувалися, або ставилися нелегально. Це сприяло розвитку театру більш-менш завуальованої політичної сатири і призвело до створення ряду п’єс, що мали блискучий успіх, таких, як «Концерт для флейти» Жорді Тейксідора.

Яскравий представник цього періоду поет Сальвадор Еспрі, який написав п’єси «Антігона», що відтворює в символічній формі події Громадянської війни в Іспанії, і «Перша пісня Есфірі», в якій якби накладаються один на одного два світу – старий світ і світ створений драматургом «Міфу Синергія», проводячи історичну паралель між древнім народом і сучасним каталонським суспільством перед лицем небезпеки вимирання. У «Першій пісні Есфірі» Сальвадор Еспрі прагнув створити елегію про свій народ в апокаліптичний момент вимушеного мовчання.

Драматургія іншого каталонського поета, Жоана Бросса, якому також властива політична спрямованість, носить зовсім інший характер. Послідовник сюрреалізму і друг Хоана Мирро, у співпраці з яким він не раз виступав, Бросса написав понад 400 «театральних пропозицій», що діляться на кілька груп: п’єси, в яких він розробляє нові форми, близькі до вже усталених, таких, як «sainete» (скетч), або натуралістичні драми; театральні «хепенінги», в яких декорації італійського стилю або зовсім відсутні, або використовуються в якості своєрідного ящика Пандори; численні шоу з драматичним змістом; пародійні п’єси; балети і мюзикли, створені в ряді випадків у співдружності з композитором Жозепа М. Местресом Куадрені і художником-декоратором Антоніо Тапіесом.

Сальвадор Еспрі і Жоан Бросса належать до покоління людей, які ще юнаками брали участь в Громадянській війні 1936-1939 р. і випробували на собі наслідки поразки і переслідувань. Їм на зміну прийшла велика група молодих письменників, народжених після 1939 р. з яких я згадаю лише двох, що досягли творчої зрілості – Жозепа М. Бенета-і-Жорнета і Родольфа Сіреру.

Бенет-і-Жорнет в своїх творах розповідає про враження дитинства, заснованих на своїх юнацьких спостереженнях і особистому досвіді. Він рано відмовився від строго реалістичної манери, характерної для його першої п’єси «Добре знайомий запах», створивши твори, повні мрій, в яких знаходить своє відображення бунт дитини проти світу дорослих («Зникнення Венді»), Бенет-і-Жорнет придбав популярність і як автор багатих творчою фантазією книг для дітей. Його роботи перекладені на іспанську, португальську (у Бразилії), англійську (в США) та інші мови.

Родольф Сірера осягав своє ремесло в провінційному театрі Валенсії. З 1970 р. він – режисер і імпресаріо театральної трупи «Рогле». Першою пробою його пера стали п’єси для цієї трупи, зокрема «Світ повертається в Афіни» – вельми вільне подання Арістофана. Незабаром в своїх п’єсах, ряд яких був написаний ним у співдружності з братом, Жозепа Луїсом, він звертається до вивчення сучасного валенсійського суспільства. Пошук нових сценічних форм є досить важливим аспектом театру Родольфа Сірери. Так, п’єса «Вбивство доктора Мораледа» написана у формі мозаїки, окремі частини якої пропонується зібрати глядачеві для відтворення цілісної картини.

Хоча каталонська мова належить до групи романських мов, близька іншим мовам цього регіону і на ній говорять в сприятливому, з точки зору історії західної культури, районі, поширення каталонської літератури за межами свого лінгвістичного району стикається з численними труднощами. Це не пов’язано зі слабкою демографічної базою. З точки зору статистики каталонська мова займає міцне положення серед усних і письмових мов Європи. Причини слід шукати у відсутності організацій, відповідальних за поширення літературних творів за кордоном. Тільки цим можна пояснити, чому каталонські художники Хоан Міро, Сальвадор Далі і Антоніо Тапіес широко відомі у всьому світі, тоді як про поетів, прозаїків і драматургів такого ж рівня цього сказати не можна.

У всякому разі, найбільш примітні театральні колективи повні рішучості вийти на міжнародну сцену і нерідко досягають успіху в цьому, ставлячи вистави, зрозумілі глядачам, незважаючи на мовний бар’єр. До таких театрів відносяться «Жогларс» і «Комедіанти», їх постановки не знають лінгвістичних кордонів.

Історія театру «Жогларс» тісно пов’язана з життям його режисера Альберта Боаделья. «Жогларс» під керівництвом Боадельї спочатку постав перед публікою як традиційна трупа мімів з набіленими обличчями і в чорних трико. Однак поступово трупа почала вводити у вистави текст, відмовилася від скетчів і перейшла до вистав з єдиною темою, стала використовувати маски, грим і різноманітні костюми.

Боаделья вважає, що театр повинен відігравати активну роль, відгукуючись в художній формі на гострі проблеми. Так, наприклад, в п’єсі «М 7 Каталонія» ставиться питання про місце національних культур у світі, який йде до уніформізму та механізації; в «Лаертіусе» малюється гіпотетична картина біологічних наслідків ядерної війни і поступового розвитку нового життя, що знову рухається до самознищення; в «олімпійці» викривається облудність неофашизму.

Боаделья сам пише і ставить свої п’єси. Деякі з них заподіяли йому чимало неприємностей – наприклад, п’єса «Ла Торна», в якій він розповідає про кримінального в’язня, засудженого військовою владою до смерті, щоб виправдати вчинене нею вбивство політичного в’язня. Після постановки «Ла Торна» Боаделья був кинутий у в’язницю. Ставши хворим, він домігся переведення в тюремну лікарню в центрі Барселони, звідки втік по карнизу п’ятого поверху, насміхаючись над поліцією. Ця смілива втеча була під стать подвигам героїв його п’єс.

Театр «Комедіанти» черпає своє натхнення в народних святах; підчас він дає вистави на вулицях, в яких беруть участь гіганти та гноми з величезними головами, зображується, наприклад, битва св. Георгія з драконом. Іноді вони виступають на звичайних театральних підмостках, ставлять «вербенас» (танцювальні вистави), але завжди їх постановки ретельно готуються. Ступінь імпровізації, допустима в кожній виставі «Комедіанти», чітко визначається характером подання.

Деякі актори йдуть своїм, оригінальним шляхом. Це відноситься до міма Альберта Відаля, якому вдалося об’єднати в своїй творчості європейську та східну, зокрема японську, пластику і який створив такі вистави, як «Шут», де пошук нових форм не йде на шкоду контакту з широким глядачем.

Автор: Ксав’єр Фабрегас.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers