Витончена мить – жіноче індійське мистецтво

Posted by on September 20, 2017

жіноче індійське мистецтво

«У навколишній природі краса швидкоплинна, вона нетривка. Краплі ранкової роси на листі, мінливі обриси хмар, граційний політ птаха, вологі очі теляти, усмішка дитини, — все це зникає дуже швидко. Вони не вкарбовуються в час. То чому ж мистецтво має бути застиглим і нерухомим? Воно повинне віддзеркалювати мить, бути прекрасним зараз. Це знають митці, про це напевне знають боги. Саме так — земля ніколи не може бути чудовішою, як у цю ось мить. Чого ще треба? Вона змінюється разом з нами, з кожним прожитим днем, аж поки ми знову створимо щось чудове». Ці слова, мовлені багато років тому уславленою індійською танцівницею Рукміні Деві, кидають світло на засади індійської творчості — на ефемерність. У Індії вважається, що все суще перебуває у постійній зміні, в циклічному стані творення і руйнації, народження, смерті й відродження. Тут нема постійності — все перебуває в рівновазі з протилежним. У країні, де сучасне просякнуте духом незліченних поколінь минулого, багато хто вважає історію марним поняттям.

Індійці надзвичайно уважні до соціальних та культурних традицій, але інвентаризація та збереження минулого є переважно західним підходом: навіть наймонументальніші споруди в Індії, зведені та вирізьблені з каменю храми і палаци стояли пусткою протягом сторіч (і це ще задовго до сучасної ери), тільки-но вони втрачали своє первісне призначення. Традиція важлива лише як засіб впливу на сучасне, а не як співіснування минулого, повага до неї також урівноважує і гармонізує життя людей, які її дотримуються.

Обряди та традиційне мистецтво загалом ідуть пліч-о-пліч. Центральною мотивацією багатьох індуїстських ритуалів є даршан, що дослівно перекладається як «зоровий контакт». Даршан — то свята мить, коли вірний переживає безпосередній контакт із богом. У індуїзмі даршан досягається шляхом духовної присутності бога чи богині, які, як вважається, матеріалізуються у природних чи рукотворних предметах. Святий дух може втілитися в будь-яке очищене вмістище — у дерево чи скелю, бронзову та кам’яну скульптуру і навіть, подеколи в тіло жерця чи вірного. Аби полегшити такий процес, як предмет, так і вірний мають відбути підготовку.

Даршан

Карбовану орнаментом скульптуру, об’єкт поклоніння протягом тисячоріч, належить щодня вшановувати свіжим молоком і маслом, медом, сандаловою пастою та попелом, виряджати у свіже вбрання, прикрашати гірляндами пахучих квітів. Для цього у скарбницях найбільших храмів зберігається чимало розкішних тканин та коштовностей. У цьому контексті навіть найтривкіші предмети нерозривно пов’язуються з недовговічним: кожна поява має новий вигляд.

Та й сам матеріал багатьох святих скульптур недовговічний. Найпоширеніший з усіх елементів — глина — вважається за святий у Індії. Індуїстські легенди багаті на описи чарівних властивостей глини (мітті). Все живе створене з землі і в землю повертається. Мітті — це тіло Матері Богині, Берегині Життя. Легкоприступна глина зручна для скульптурного ліплення, а після очищення у вогні — стає гідним вмістищем, яке полегшує даршан з богами.

З нагоди особливих урочистостей в східній Індії гончарі обмазують глиною опудала з соломи та гілля, аби створити великі вишукані скульптури богів, встановлювані на почесному місці в місцевих храмах. Святкового дня всі скульптури несуть учасники ходу до найближчої річки і встановлюють на бистрині, аж поки глина не розчиниться в воді. Отак ушановуючи бога, вірні одержують свій даршан, а як тільки бог повертається на небо, скульптури втрачають будь-яку цінність. Ефемерні зображення богів для врочистостей та ритуалів створюються в Індії повсюдно.

скульптура з піску в Індії

Захист від злих духів

Осердям майже всієї соціальної та обрядової організації в Індії є оселя. Берегинню родинного вогню найчастіше визнається богиня Лакшмі: вона виступає доморядницею, гарантує здоров’я та процвітання кожному членові родини. Вшануванням її займаються переважно жінки, які регулярно розмальовують свої будинки святими мотивами, споконвіку передаваними з покоління в покоління. Спершу жінки вкривають поверхні (стіни та долівку) шаром глини, замішаної на коров’ячих кизяках, тоді на цій основі накреслюють малюнок. Більшість жінок займається таким малюванням щонайменше раз на рік, однак дехто з них малює святі мотиви навіть щодня!

Стиль та форми згаданих декорацій визначаються традиціями кожної субкультури. У більшості місцевостей розмальовують чола будинків та вхід до них. Вважається, що двері уможливлюють доступ у будинок для добрих і злих духів так само, як і для членів родини. Через те вхідні двері слід захищати символікою Лакшмі, яка перешкоджає проникненню негативної енергії. У деяких місцевостях жінки розмальовують лише двері, ще в деяких — пороги або фасади, а подекуди — навіть подвір’я чи вулицю перед будинком. Кожен малюнок — то особисте звернення жінки до її бога. Часом ці малюнки надзвичайно гарні, хоч загалом майстерність виконання вважається справою другорядною. Звичайно вони не мають підписів, бо це форма особистого спілкування, яка має вагу лише в мить їхнього творення. На цьому їхня функція вичерпується, їх полишають напризволяще.

Лакшмі

Малюнки вдосвіта

Біля підніжжя Гімалаїв жінки розмальовують свої будинки лише раз чи двічі на рік: на щорічні врочистості на честь Лакшмі під назвою Діпавалі, а також з нагоди днів народження чи весіль у родині. Як правило, вони використовують природні барвники — рисове борошно (біла фарба), мінеральну вохру (жовтий колір), іржу (червоний), хну (зелений) тощо. Цими фарбами, перетертими на порох, розмальовують долівку або ж їх розчиняють у воді для настінних малюнків.

Використовуються в основному рослинні мотиви — такі достоту, як на хустках. У надзвичайно спекотних пустелях у західному Раджастані біля кордону з Пакистаном жінки власників табунів верблюдів та кіз прикрашають свої житла лише раз на рік на свято Діпавалі. Вони сміливо розмальовують всі чола будинків геометричними символами, подібними до геометричних абстракцій Заходу середини XX сторіччя, хоча ці останні не мали на них жодного впливу. Селище, яке протягом року майже не вирізнялося з невиразного краєвиду навколишньої пустелі, з цієї нагоди раптом перетворюється на могутнє зриме звернення до Бога. Кольори протримаються лише кілька тижнів, аж поки зблякнуть під нещадним сонцем.

І навпаки — мешканки східної частини цього ж таки штату часто розмальовують своє житло. Вони фарбують стіни та долівку видобутою на місці червоною вохрою з кожної врочистої нагоди (релігійні свята, важливі родинні події, такі як зачаття, народження, повноліття, заручини чи весілля). Тоді вони вкривають поверхні будинку характерними для події декоративними малюваннями, використовуючи фарбники, зроблені на основі білого вапна.

малюнки на будинках в Індії

Щодня протягом року в більш як мільйоні будинків у штаті Тамілнаду на півдні Індії жінки розмальовують землю перед вхідними дверима. У будень вони посипають рисовим борошном або товченим піщаником зволожену землю чи бруківку. Дехто спершу позначає малюнок пунктирними лініями, які потім сполучаються у пластичні малюнки, ще дехто працює виключно у стані натхнення. У святкові дні чи протягом сприятливих місяців для заповнення складних візерунків використовуються куплені у крамниці сяйні кольорові порошки.

Жінки пишаються тим, що малюнки ніколи не повторюються, тож вулиці перетворюються на нескінченні галереї барвистого мистецтва. Більшість малювань робляться вдосвіта, бо саме тоді жінки проходять вулицею повз сусідні будинки, аби порівняти свої витвори та перейнятися натхненням на наступні дні. Через годину-другу всі малювання зникають — їх здувають або ж затоптують транспорт і пішоходи.

У східному штаті Орисса жінки розмелюють ошпарений рис на тісто, яким, використовуючи різну техніку (голіруч або квачем), обмазують стіни мазанки. Малювання стін передбачається програмою багатьох урочистостей, однак найважливіші створюються протягом двох місяців від середини грудня до середини лютого, коли відбуваються обряди поклоніння Лакшмі. До найурочистішого дня стіни та долівки прикрашаються вишуканими рослинними і тваринними мотивами.

Одним із багатьох малюнків є тимчасовий храм, що його зображують на долівці в будинку. На нього ставлять дерев’яний вівтар, а на вівтар — глиняний горщик із рисом нового врожаю. Гучним співом Берегиню просять вселити свій дух у горщик, у такий спосіб благословляючи житло та його мешканців. Тієї ж миті, коли жінка відчула контакт з богинею, церемонія закінчується: Берегиню запрошують повернутися додому, а малювання втрачають свою цінність.

Повсюдно в Індії святі малювання жіноцтва є особистим самовиразом у рамках традиційного медіума — жіночого голосу в панівній культурі чоловіків. Вони є знаряддям спілкування між душею вірної та її обов’язком, молитвою в малюнках, яка врівноважує жіноче життя і перекидає місток до інших жінок цього субконтиненту. Злиття з Божим у багатьох індуїстських ритуалах переважно швидкоплинне: як витвори мистецтва, так і породжений ними досвід нетривкі. Вони створюють мить витонченості та гармонії у світі постійних змін.

Автор: Стивен Гайлер.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers