Через швидкий розвиток промисловості й масове переселення з сільської місцевості, які спричинили значні зміни в міському краєвиді, мешканці міст другої половини XX століття раптом побачили, що вони живуть у дедалі безбарвнішому довкіллі. Серед чинників, які викликали прискорене забруднення атмосфери, були щільність міського населення, розвиток складних транспортних систем та поширення промислових відходів. Вкриті сажею міста й передмістя занурилися в німотну кіптяву, в той час як всепроникна сірість поступово огортала великі мегаполіси.

Від часу першої промислової революції на Заході постійно віддавали перевагу використанню в містах та містечках похмурих та нейтральних кольорів, вважаючи їх більш функціональними. Таке збіднення кольорів пізніше поглиблювалося прагненням імітувати канони, як гадалося, греко-римського класицизму. Однак, як відомо, в Античності городяни високо цінували колір; думка про те, що давні храми та майдани будовано виключно з білого мармуру, хибна. Навпаки, судячи з розкішних високомайстерних малювань, відкритих у мистецтві давніх цивілізацій, використання кольору як мови символів, схоже, було значним досягненням культури.

За ближчих до нас часів на Заході в архітектурі романського та готичного стилів також широко вживався колір, що засвідчують собори в Сієні, Флоренції та Венеції, прикрашені вітражами, фресками, мозаїками та коштовним кольоровим мармуром.

Ще й нині в багатьох країнах можна побачити фасади, прикрашені традиційними малюнками, і це — показник того, наскільки народи цих країн черпають зі світу кольорів своє духовне та образне сприйняття світу загалом. Досить згадати бодай мусульманські міста, грецькі селища, буддійські храми Таїланду, рибальські села на Карибському морі, вальковані споруди в Африці та на Середньому Сході, щоб переконатися в разючій багатобарвності дійсності.

Такої барвистості майже немає в монотонному довкіллі великих сучасних міст. На щастя, протягом останніх десятиліть спроб повернути будівлям колір стає дедалі більше. Сучасні погляди на містобудування немовби заново відкривають роль кольору як незамінного помічника архітекторів та фахівців з впорядкування, який дозволяє їм підкреслити або ж приховати простір та об’єм.

Сміливе й розважливе використання кольору відіграє важливу роль у мистецтві вуличної архітектури. У сум’ятті зустрічі, обміну думками й діалогу, що їх породжує вулиця, фасади, під’їзди, вікна, хідники, інші деталі міського пейзажу, коли вони вбрані в кольори, створюють сприятливе оточення оновленого урбанізму, який шукає нових форм урбаністичності в її первісному позитивному розумінні. Коли колір — поезія вулиці — долає сірість, то й все місто стає зрозумілішим святковішим.

Поступово повертаються настінні малювання та тромплейні фасади. Часом вони збуджують колективну пам’ять, натякаючи на якусь подію в історії району, міста чи країни, або ж нагадують про тимчасові декорації, в які вбиралися вулиці на відзначення якоїсь політичної, мистецької чи релігійної події.

Найперші видатні зразки настінного мистецтва XX століття можна знайти серед праць трьох мексиканських митців — Дієго Рівери (1886 — 1957), Хосе Клементе Ороско (1883 — 1949) та Хосе Давіда Альфаро Сікейроса (1896 — 1974). Шукаючи такої мистецької форми, яка водночас була б монументальною, героїчною, людяною і популярною, вони в 20-х роках почали створювати гігантські фрески, що відтворювали основні події в історії Мексики та революції 1910 року. Їхня ініціатива збудила велике зацікавлення і викликала низку замовлень на такого роду роботи в Мексиці, а пізніше — і в Сполучених Штатах, де під їхнім впливом було створено широку програму замовлень коштом суспільства, щоб забезпечити працею американських митців, яких вразила економічна криза 30-х років. Протягом кількох років під егідою нового курсу, започаткованого президентом Франкліном Д. Рузвельтом 1933 року, завершено понад 2500 настінних творів.

У 1967 році настінний твір, задуманий як “колаж” портретів, фотографій та віршів, було виконано групою чорношкірих американських митців під проводом Вільяма Волкера на старому будинку в південному передмісті Чикаго. Названий “Стіною пошани”, цей твір звеличував громадських діячів — борців за громадянські права чорного населення. Почин, підхоплений митцями в інших американських містах, зокрема, в Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Балтіморі та Нью-Йорку, знаменував новий етап у настінному мистецтві.

Протягом 60-х років створення настінних творів у громадських місцях стало основним напрямком автентичного народного мистецтва, оскільки таке мистецтво щонайкраще відповідало потребі самовиразу тих суспільних груп, які раніше були позбавлені доступу до образотворчого мистецтва.

Ще ближчим до нашого часу явищем стала оновлена популярність тромплеїв, що розвинулася як реакція на різновид архітектури, що виказував надмірну прихильність до голих стін. Широко вживаний ще з XVI століття після запровадження геометричної перспективи — хоч використовуваний і набагато раніше, як це засвідчують фрески Помпеїв — тромплей знову тріумфально ввійшов до сучасного міського дизайну як один із найкращих засобів поєднати мрію та фантазію з корисністю та функціональністю.

Найголовнішою метою мистецтва вуличної архітектури є поліпшення якості життя в міському середовищі. Його завдання в тому, щоб дати городянам можливість гуртом відроджувати барвистіше довкілля. Бо ж вулиця за самою суттю своєю — простір для всіх — веде до гуртової творчості. Доказом цього є дедалі більше число настінних малюнків у всьому світі, у створенні яких беруть участь молодики, митці та просвітяни.

Автори проектів, метою яких є засобами кольорів вдихнути нове життя у простір громадського користування, мають залучати до співпраці місцеву людність. Чи йдеться про історичний центр, чи про передмістя, чи про промисловий комплекс на околиці, чи про житловий масив — скрізь слід знайти місцину, де б могла виявити себе колективна творчість із використанням кольорів як частина процесу оновлення громадського діалогу, потреба в якому стає дедалі гострішою.

Як визнають фахівці, люди стають агресивнішими, коли їх позбавляють природних кольорів довкілля. Щоб цього не сталося, треба вчити дітей та підлітків, як дивитися, щоб побачити, як користуватися зором, цим засобом взаєморозуміння. Вже маємо низку досліджень про вплив кольору на поведінку індивідів та колективів. Такі дослідження слід поглиблювати, а їхні наслідки мають стати широко відомими.

Це не означає, що настав час, коли можна вдаватися до терапевтичних засобів, що ґрунтуються на використанні кольору. Однак багатьма експериментами вже доведено далеко не другорядну роль кольору в науковій, технологічній та мистецькій діяльності. Та водночас є й небезпека, що заради науково досконалих проектів запровадження кольору в міський ландшафт може спричинити, особливо в передмістях, хроматичну какофонію.

З другого боку, якщо вживатимуться змішані кольори переважно білого, сірого чи брунатного відтінків, то це невдовзі спричинить (через забруднення атмосфери) повернення до сірятини. Розумно вжиті яскраві барви можуть прикрасити садибу, будинок чи навіть цілий квартал. Так само базою для нових форм декоративного мистецтва можуть стати й такі великі споруди, як заводи, мости, резервуари, шляхи та залізниці. За взірець можна взяти, наприклад, розпис залізничного мосту в французькому місті В’єрзон. За схемою, розробленою митцем Крістіаною Гру, цю дивовижну металеву споруду перефарбували яскравими барвами. Поєднання заліза й кольору додало мостові, що здіймається в небо як механічний динозавр, певної цікавинки, можливо, він викликає навіть замилування, що так рідко трапляється з подібними будівлями утилітарного вжитку.

Колір може також допомогти врятувати, відновити чи відродити до життя приречені на знесення або занепад райони. Саме так трапилося з робітничим передмістям Ла-Бока в Буенос-Айресі (Аргентина), що геть змінилося після того, як його будинки з дерева та пожмаканого заліза було пофарбовано контрастними барвами. Цей проект, виконаний десь півстоліття тому художником Беніто Кінкелою Мартіном, уродженцем Ла-Боки, надав нового обличчя районові, який раніше губився в міському комплексі, що налічує понад 12 мільйонів мешканців.

Один з районів Сан-Франціско також є прикладом того, що може зробити колір. Яскраві барви, вибрані для перефарбування групи будинків вікторіанського стилю, вигідно вирізнили їхні фронтони, колони, фризи та надвіконня, створюючи дивовижне відчуття радощів та добробуту.

Автор: Аннік Трегер.