Навіщо людині уява?

Posted by on October 21, 2016

уява

Чи знаєте ви, що таке уява? Як не дивно, письменник, художник чи інженер дадуть відповідь на це питання впевненіше, ніж професійний психолог. «З уявою давно вже в психології відбувається поганий анекдот», – читаємо ми в книзі відомого психолога Л. С. Виготського.

Умочіть перо і струсіть чорнило на білий аркуш. Складіть лист вдвічі так, щоб лінія згину пройшла через середину плями. Притисніть долонею і розгорніть лист. Перед вами симетричне пляма. Що вона вам нагадує?

Це питання можна задати всім знайомим і записати відповіді кожного. Чи не вимірюється жвавість уяви числом відповідей? Іван Іванович ледь «вимучив» три відповіді ( «Начебто, метелик … Або птах … Або квітка»), а ось Петро Петрович запропонував десяток і, здається, готовий перейти до другого десятка. Стало бути, його уява жвавіше?

Але як тоді оцінити уяву Сергія Сергійовича? У того було всього дві відповіді, зате одна з них була така: «Це нагадує ракету з язиками полум’я». Незвичайний спосіб – виразно свідчить про яскраву уяву. Крім того, залишається незрозумілим, чи дійсно Петро Петрович побачив «думкою» все те, що він так жваво назвав, дивлячись на пляму? Або швидко зрозумів, яке коло предметів, що має подібні з нею обриси і, анітрохи не напружуючи уяви, пустився перераховувати їх один за іншим? Може бути, він просто освіченіше інших або володіє великим життєвим досвідом?

Звернімося ще раз і до Івана Івановича. Читаючи книгу, він надзвичайно захоплений: поглинений картинами, що розгортаються, хвилюється за долю героїв. Але ж перед ним не що інше, як папір, усіяний друкарським шрифтом. Значить, книга порушила його уяву. А ми поквапилися оголосити його людиною без уяви!

Що ж таке уява? Здатність швидко знаходити, коли потрібно, аналогії і паралелі? Вміння дивитися на речі по-новому, бачити в них щось таке, чого не бачать інші? Або здатність йти від реальності в світ мрій?

І те, і інше, і третє, і напевно – ще що-небудь. Але як все це співвідноситься один з одним, поки нікому не відомо. Чи можна, наприклад, поручитися, що якщо ви схильні до мрій, значить, ви неодмінно побачите нове там, де не побачить інший? Цього ще ніхто не довів. Ми не знаємо навіть, що саме називати уявою. Тому зайве і говорити про те, що час для будь-якої теорії уяви поки не настав.

А тим часом таку теорію вже вимагає кібернетика. Один видатний фахівець з конструювання так званих мислячих машин недавно сказав: «Поки машина не в змозі сформувати собі образ крилатого коня або жінки-риби – русалки, – вона не мислить і мислити не буде».

Зупинимося поки лише на одному прояві уяви: на здатності людини уявляти собі образи чогось такого, чого в дану хвилину немає перед очима, причому об’єднувати ці образи, не дуже рахуючись з реальністю.

Саме поняття «образ» отримало, нарешті, право громадянства в науці. Ось піддослідна кішка відкриває очі на ритмічні клацання, що звучать поблизу. Через якийсь термін реакція на подразник зникає, кішка впадає в дрімоту. Ми припинили клацання – і вона знову насторожується. У відповідь на що? На відсутність подразника? Виходить, в мозку кішки сформувався образ навколишнього оточення, і в цей образ були включені, клацання. Нова ситуація – вже без клацань – не відповідає образу, і тому включається рефлекс «що таке» – орієнтовна реакція. Отже, навіть тварини не просто «реагують на стимули зовнішнього середовища», подібно автоматам. Живі істоти володіють минулим досвідом, а завдяки цьому – і способом самих себе, і того, що навколо, і того, що може статися, і того, що треба з цим робити, і того, до чого це призведе. З мозкового арсеналу образів і черпається матеріал для людської уяви. Крім особистого досвіду, ми володіємо величезним суспільним досвідом: знаємо життя інших людей – сучасників і предків, читали книги, дивилися фільми, чули усні розповіді.

Але коли з пам’яті витягується образ, це ще не робота уяви, Це – спогад. Нехай навіть – найяскравіший спогад. Питання в тому, для чого потривожений той чи інший образ в пам’яті і як в цей час людина ставиться до реальності. І ще питання в тому, як ставиться до реальності сам викликаний до життя образ.

Молодий офіцер Ромашов з повісті Купріна «Поєдинок», маршируючи на плацу, уявляє себе підтягнутим, мужнім, невідпорним красенем – і здригається від злобного окрику. Виявляється, він рушив кудись навскіс, змішав лад, розлютив начальство. Чому це відбувається?

Ми маємо тисячі потреб. У людському «образі самого себе» вони, мабуть, представлені як бажання, настрої, смутні та явні спонукання. Потреби треба розуміти широко: це і природні, як голод або спрага, і вищі потреби, наприклад, потреба в повазі з боку інших, в престижі або в подоланні труднощів, у перемозі над завданням, яке не піддається вирішенню. Потреби, з одного боку, можливості середовища – з іншого. З цього зіставлення мозок безперервно виводить ту чи іншу «установку».

Установка – це значить: я розташований робити одне, а не інше, сприймати те, а не це, противитися чомусь більше, ніж іншому. «Розташування» далеко не завжди усвідомлено як рішення, намір. Часто-густо ми лише заднім числом починаємо розуміти мотиви деяких своїх вчинків – і то, якщо схильні до безстороннього самоаналізу. А це дуже рідкісна риса.

Виникла установка вимагає «реалізації»: вона повинна вирішитися якимись діями в реальному середовищі. Не буде цього – виникнуть розгубленість, туга, озлоблення, від яких потім не легко позбутися. Але якщо середовище «не дозволяє» реалізувати установку? Тоді вона реалізується в уяві.

Ось трагедія Ромашова. Він, як говорилося в старовину, натура істинно поетична: ніжний і ранимий душею, сповнений готовності розділити з кожним його біду і радість, добрий, дивиться на світ здивованими очима дитини. Природно, йому хотілося б, щоб ці особливості його душевного складу, принаймні, не нехтували. Але тупе середовище царської армії живе іншими «цінностями». Ніжність ганебна, доброта смішна, наївність межує з розумовою неповносправністю, в пошані лише груба сила, спритність та службова запопадливість. Бажання залишитися самим собою (а це – велика людська потреба) приносить Ромашову тільки біль. Біль і дає поштовх уяві, мріям. У мріях відшкодовується те, чого бракує в самому житті.

Отже, для чого в пам’яті Ромашова спливають образи прочитаного, побаченого? Для чого перед його «розумовим поглядом» виник вигляд блискучого офіцера, що викликає загальне захоплення? Психологія установки може відповісти на це питання. Для того, щоб реалізувалася жагуча потреба юнака у визнанні, повазі. Як відноситься до реальності людина в цю хвилину? Вона фактично виключається з неї, вона як би перестає існувати або огортається туманом. А як співвідносяться образи мрій і реальна картина? Це видно з реакції начальства… Те, що малюється в уяві, на жаль, не в ладу з реальністю. Тільки після всього сказаного і можна зробити висновок: людина марить.

Чи не так зароджувалися і міфи, які пережили століття? Якусь потребу людей задовольняла, мабуть, і давня фантазія про крилатого коня. Той, хто вперше створив цей образ, мабуть, побачив його так яскраво, що забув про все, що оточує.

Один з багатьох покровителів Ван-Гога відмовив бідуючому художнику в мізерній сумі – і зробив це свідомо, «заради мистецтва». Жорстокість цього чоловіка важко виправдати, але хід його думки зрозумілий. Нехай художник страждає, нехай б’ється, заплутавшись у великих і малих проблемах свого життя: установки, що не знаходять вирішення в самій дійсності, почнуть шукати реалізації в уяві, і дивишся – вона наштовхне художника на нові шедеври. Інші художники або поети, відчуваючи наближення творчого безпліддя, залишають обжиті квартири, пускаються у виснажливі мандри, піддають себе позбавленням і небезпекам. І все це – в надії, що знову «божественні слова до слуху чуйного торкнуться»!

Але можна навести приклади простіше. Ви не наважуєтеся освідчитися в коханні (затримка реалізації установки!) – хіба палкі пояснення не проносяться в голові барвистими картинами? Обставини не дозволяють розправитися з кривдником – хіба сцена розправи не малюється в уяві?

У позаминулому столітті знаменитий французький невролог Т. А. Рібо прийшов до переконання, що «будь-яке почуття втілюється в якій-небудь ідеї». Емоції мають не один «тілесний» вираз (сміх або плач, млявість або жвавість рухів, секреція адреналіну в кров, почастішання пульсу і т. д.), але і вираз «духовний»: у вигляді фантазій. Слід підкреслити: фантазій, а не просто міркувань, логічних викладок. Ця закономірність емоційного життя отримала в психології назву «подвійного вираження емоцій».

Невирішена проблема (нереалізована установка) породжує відчуття. Відчуття породжує фантазію (або, інакше кажучи, має другий вираз у вигляді фантазії). І людина, розігравши для себе сцену у власному «мозковому театрі», хоч ненадовго заспокоюється. Послаблюється руйнівна дія тяжких почуттів.

Якщо так, то уява благодатна. Чому вона у одних людей «багата», а у інших «бідна»? Немає сумніву в тому, що якусь роль відіграють тут спадкові чинники: висока рухливість нервових процесів, живий, «палкий» темперамент. Але важливо й те, в яких умовах виховувалася людина, чи щедро їй було відміряне долею безтурботне, радісне дитинство. Адже «навички» уяви створюються дитячими іграми, казками, оповіданнями дорослих, які дитина слухає з відкритим ротом. А далі уяву зростаючої людини розвиває (або притупляє) та чи інша професія, середовище, культура. Здатність мріяти необхідна письменнику, але може виявитися шкідливою для інженера.

Чи треба розвивати уяву? Це нелегке питання. Коли весь внутрішній багаж людини складається з багатства фантазії, а логічний склад мислення, воля до дії, широта інтересів – все це «недорозвинене», тоді перед нами порожній фантазер, нерідко – брехун (є така «безкорислива» брехня: з потреби пофантазувати). Деякі з таких фантазерів стають пацієнтами психіатра або починають надзвичайно цікавити слідчих…

Але все-таки при правильному співвідношенні з іншими рисами характеру (волею, допитливістю, завзятістю в досягненні мети) схильність до фантазування, уява стає дорогоцінним даром. І людина повинна берегти в собі цей дар, щоб не втратити його з роками. Адже цінність мрій не зводиться тільки до полегшення душі (хоча і це дуже важливо!). Фантазія може «відвести» людину від світу речей, але зате прокласти їй незвідані шляхи в світ ідей. Хто сьогодні не знає про те, що для вирішення сучасних проблем науки «здорового глузду» вже недостатньо. Часом він нагадує ті тонкі, але численні пута, якими ліліпути зв’язали Гуллівера.

Здатність мріяти, – може бути, сама людська із здібностей людини. Інші мрії будять думку цілого ланцюга поколінь і визначають розвиток суспільства. Хіба не втілилася в життя мрія про килим-літак?

Автор: Д. Плавінскій.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers