У сучасної людини встановилися парадоксальні стосунки з простором. Вона може досягти зірок, поринути у глибини океану і знайти небачене. Та водночас вона порвала зв’язки зі своїм довкіллям. Вона зреклася землі, ризикуючи стати космічним перекотиполем. Давно минули роки, коли людина-селянин мала фізичний контакт із землею. Сьогодні, сидячи в кабіні трактора, вона перетворилася на додаток до машини. Давно минули роки, коли людина-мореплавець була наодинці з вітром та хвилями. Сьогодні, перелітаючи з континенту на континент в умовах безпеки, комфорту та гігієни, вона геть забула про бентежні мрії Ікара.

Сучасна людина майже не має активних контактів із природними стихіями, ба навіть із силою тяжіння. У своєму щоденному житті вона виконує дедалі менше рухів, які колись єднали її зі світом. У минулому людина була призвичаєна ходити, підійматися вгору чи спускатися вниз. Сьогодні всі ці рухи знівельовані ліфтами, ескалаторами, автомашинами та поїздами. Більшість звичних для тіла фізичних вправ — бити, клепати, товкти, молоти, крутити — нині виконують машини.

Ці втрати відшкодовуються різними видами розваг. Деякі, наприклад, ярмарки з гойдалками, чортовим колесом, американськими гірками чи цирками, відомі давно. Найновіші форми розваг включають у себе такі види спортивної активності як біг, лижі, водяні лижі, серфінг, вітрила, дельтапланеризм тощо, майже всі без винятку позначені духом змагальності.

Отож, сучасна людина толерантно ставиться до свого тіла, стримано — до своєї ваги і злочинно — до свого хребта (хоч у деяких цивілізаціях ще й нині дітей навчають мистецтву сидіти). Пасивно перенасичуючись зображеннями та звуком, вона може збуджуватися, та попри те уникати рухів. А танцюристи?

У минулому, подібно до селян та мореплавців, вони єдналися з землею та небом, порами року та місячним календарем, погодою та ритмом життя. Та як тільки зникла традиційна праця землероба, цей різновид танцю також щез, забравши з собою і всю святковість танцю як такого.

Однак на початку минулого сторіччя з’явилися нові форми танцю, які прагнули оживити давні зв’язки людини з природою і тілом. Сьогодні, виступаючи часткою процесу глобалізації, танець більше, ніж будь-яка форма експресії, стає цариною обмінів та взаєморозуміння, де, можливо, не без інцидентів, але з дедалі більшим ентузіазмом зустрічаються Схід і Захід, Північ і Південь. Чому?

Танець засвідчує підвладність людини Всесвітові та найважливішим його складникам – силі тяжіння, спокоєві, святості. Навіть якщо танець виконується за межами храму, він сповнений ритуального значення. Виконання — то ритуал, чия підготовка, репетиція і звершення — прилучення. Ритуальність — невід’ємний складник, що налагоджує зв’язок між танцюристом і вчителем, вона — акт пробудження та втаємничення. Танець — то ритуал, у якому до тіла прислухаються, за тілом доглядають, що викликає в пам’яті згадку про давній погляд на тіло як на храм.

Зв’язок з Всесвітом здійснюється засобами танцю тіла, яке є точкою дотику з енергіями, силами та потоками. У своєму найвищому утвердженні вертикальності воно накреслює шлях до екстазу.

Танцюристи не позбуваються відчуттів. Навпаки, вони дуже вправно ними користуються — не лише такими «об’єктивними» органами чуття як зір та слух, а й «суб’єктивними», яким є, зокрема, дотик, щоб з їхньою допомогою налагоджувати контакт із фізичним світом.

Танцюристи — фізично нормальні люди, які стоять осторонь пасивності щоденного життя та напруги спортивної діяльності. Займаючи проміжну ланку між внутрішнім і зовнішнім, танець прилучає. Танцюрист не змагається ні з самим собою, ні з іншими. Гуртовий танець виконується тільки в гармонії. Танцюрист відкриває простір у стані несамовитості, подібної до шалу душі.

Місце танцю — порожній простір, а його інструмент — людське тіло. Не треба ні слів, ні барв, ні землі, ні каменю, ні дерева. Танець живе в теперішньому часі, його життя — втрати й оновлення. Танець з’являється і зникає. Сам танцюрист, єдиний носій танцю, смертний. Його інструмент — тіло — старіє, плоть приречена на загин. У танці немає страдіваріусів, немає музею старовинних танцювальних інструментів. Постійно відтворюючись у пошуках та прагненні досконалості, танцюристи сторч головою пірнають у вир танцю.

ШВИДКОПЛИННЕ МИСТЕЦТВО

Танець має переважно усну й тілесну пам’ять. Знання передаються завдяки безпосередньому контакту між вчителем та учнем. Відеокамери та партитури — корисне знаряддя, однак вони ніколи не зможуть замінити мить передачі, єдину мить найвищої втіхи, коли дитині чи дорослій людині передається — наче секрет — майстерність того чи іншого руху. Хореограф часом нагадує чаклуна.

Сіль танцю — в його винятковості, радше в якості, аніж у кількості, радше в «бути», аніж у «мати». Шлях до досконалості пролягає через напружені репетиції і довге навчання, завдяки яким рух виокремлюється з буденщини і перетворюється на танець. Танцюрист робить те, що може зробити кожен, але робить це так, що його танець стає незвичним та унікальним.

Праця над собою переінакшує самого танцюриста, він втілює в собі в концентрованій формі всі рухи рослинного та тваринного світу. Він — і дерево, і риба, і птах. Мов велике рухоме дерево і земний птах, танцюрист пересувається у просторі по вертикалі й горизонталі подібно до великого летючого хреста.

Але внутрішній рух танцю безмовний. За незначними винятками, коли втручаються тілесні звуки — перестук ніг, плескання долонь чи клацання пальцями, — цей рух виникає з безгоміння, з порожнечі. Його внутрішній резонанс пов’язаний із подихом. Жива сув’язь між землею і небом, матеріальним та ідеальним, високим і низьким, тим, що може бути окресленим, і невимовним, танцюристи горять самі і запалюють глядачів. Те, що вони творять, належить до царини сяйного світла — спалаху блискавки. Танцюрист — водночас носій і творець святого вогню.

Автор: Домінік Дюпої

P. S. А еще танец как ничто другое помогает сжигать лишний жир, и вообще положительно влияет на здоровье человека. Так что некоторым больным людям порой необходимо не только кленбутерол купить, но и начать заниматься танцами, в лечебных целях хотя бы, а потом можно и не в лечебных.