Традиції розуму. Частина третя.

Posted by on March 24, 2017
Журнал Пробудження

Химера Нотр-Дама

Химери Нотр-Дам нагадують про нетотожність елементів буття, про їх суверенність, про те, що повне підпорядкування елементів системі, повне підпорядкування цілого, повний і послідовний середньовічний реалізм в дусі Платона і всі його пізніші модифікації позбавляють загальні поняття фізичної змістовності. А повна непокора, повна автономія локальних елементів?

Почнемо з фізики. Продовжимо вже наведений приклад. Світова лінія залишається чисто геометричним поняттям, якщо немає локальних, ультрамікроскопічних подій. Але такі події не мають фізичного сенсу без макроскопічного скелета світових ліній, без цілого. Локальні події можуть полягати в трансмутаціях, у перетвореннях частинок одного типу в частку іншого типу. Однак подібна трансмутація означає, що змінюється маса, заряд, тривалість життя частинки. Інакше кажучи, змінюється світова лінія частинки, її кривизна в заданому полі, її довжина. Але поняття світової лінії означає підпорядкування частинки певного закону, деяку тотожність поведінки в різних світових точках. Без макроскопічної впорядкованості буття індивідуальність мікрооб’єкта — беззмістовне поняття. В некласичній фізиці «єдина» частинка не існує.

Аналогічним чином позбавлені змісту моделі соціальних робінзонад, всі поняття поза соціального буття людини. Зв’язок з цілим — умова буття індивіда. Існує локальне, індивідуальне кінцеве? Ідея нескінченності поставила це питання в дуже гострій формі. Перед обличчям нескінченності кінцеве стає нулем. Відчуття небуття кінцевого в нескінченному просторі і часу викликало песимістичну тираду Паскаля: «З усіх сторін я бачу одні лише нескінченності, серед яких я — не більш як атом і тінь, існуюча лише швидкоплинну, неповторну мить…» Набагато раніше і ще песимістичніше прозвучали слова Еклезіаста, віднесені до всього — до ансамблю, хай навіть і нескінченного, кінцевих об’єктів і дій. Подібний ансамбль — суєта суєт.

Про цю концепцію я згадав в одному бретонському селі, біля якого знаходиться поле мегалітів. Десятки величезних каменів утворюють алею, спрямовану зі сходу на захід. Згідно з бретонською легендою ці камені були кинуті незадоволеними феями, що переносили їх для будівництва гори Сен-Мішель. Мегаліти лежать тут близько восьми тисяч років. Чи багато це?

Для тимчасової шкали каменів, скель і гір — трохи. Один вірш у прозі, написаний Тургенєвим, називається «Розмова». Розмова йде між Юнгфрау і Фінстерааргорном. Юнгфрау запитує, що відбувається внизу, в долинах. «Проходить кілька тисяч років: одна хвилина. І гуркоче у відповідь Фінстерааргорн…» Він повідомляє, що копошаться внизу дрібні комашки, люди. Проходять ще тисячоліття («одна хвилина»). Юнгфрау задає те ж питання і дізнається, що комашки вже зникли. Мегаліти створені людиною, але їхня історія зникаюче мала в тимчасовій шкалі Юнгфрау і Фінстерааргорна. Суєта суєт…

Не є суєтою суєт і майже тисячолітня історія Нотр-Даму (і всього, що відбувалося навколо нього, на острові Сіте, в Парижі, на всій Землі), якщо перейти до геологічної шкали часу? А якщо перейти до нескінченним тимчасовим масштабам? Спроба відповіді на це питання була пов’язана з дещо несподіваною асоціацією. У 1854 році Бернгарт Рімана прочитав в Геттінгені лекцію «Про гіпотези, що лежать в основі геометрії». Він пов’язав тут поняття нескінченності з поняттям кривизни. Їх співвідношення легко зрозуміти, порівнюючи, наприклад, плоску і сферичну поверхні. Площина володіє нульовою кривизною і може бути нескінченною: найкоротша, що з’єднує дві точки лінія, в даному випадку — пряма, може бути продовжена як завгодно далеко в обидві сторони, плоский простір нескінченний. На поверхні сфери найкоротшою лінією між двома точками буде крива, наприклад, меридіан, що з’єднує найкоротшим чином Північний і Південний полюси. Така лінія вже не може бути продовжена як завгодно далеко, вона повернеться у вихідну точку, викривлений простір може бути кінцевим (поверхня сфери).

Ріман узагальнив співвідношення нескінченності і кривизни на тривимірний простір, де кривизну представити дещо важче, на чотиривимірний простір — час, де це ще важче, і на будь-які абстрактні простори різної розмірності. Зараз у фізиці і космології поширене висунуте Ейнштейном уявлення про викривлений, кінцевий простір і невикривлений, нескінченний час. Кривизна простору визначається густиною речовини і енергії у Всесвіті, і, таким чином, проблема нескінченності світу вирішується за допомогою вимірювань і експериментів.

Для людини, для її мислення, для виходу з песимістичної самосвідомості «атома і тіні, існує лише швидкоплинна, неповторна мить», істотно не сувора невикривленість і, відповідно, нескінченність світу. Людина стає практично неіснуючим, «атомом і тінню», і тоді, коли вона порівнює себе з кінцевими, але гігантськими періодами в мільярди років і просторами в мільярди світлових років. Але для думок і почуттів людини істотно, що нескінченність — строга чи нестрога — стає конкретним визначенням, що характеризує «тут — тепер».

Некласична наука в деяких своїх припущеннях розглядає буття елементарної частинки як результат її взаємодії з всім Всесвітом. Зараз в некласичній науці і в усьому, що з нею пов’язано, придбала явний, фізично відчутний характер думка Гегеля про справжню нескінченність, яка не протистоїть кінцевому, а втілюється в ньому, визначає його і — це вже сучасна ідея — сама залежить від своїх кінцевих елементів. Поняття істинної нескінченності набуває зараз дуже виразний характер, її легко ілюструвати будь-якими фізичними моделями. Але фізичні моделі тим самим стають моделями для дуже далеких від фізики співвідношень, аж до співвідношень, що безпосередньо визначають песимістичну або оптимістичну реакцію людини на оточуючий її нескінченний простір — час.

У сучасної людини нескінченність не викликає запаморочення. Гегель сміявся над рядками Канта, де говорилося про запаморочливу велич нескінченності. Гегель говорив, що в цьому випадку запаморочення викликано нудьгою: вже дуже беззмістовно поняття «дурної нескінченності», тобто простого наростання масштабів. Це схоже на образ вічності, що був у Достоєвського: Свидригайлов говорить Раскольникову, що йому ввижається вічність «зразком сільської лазні», закоптіла, а по всіх кутках — павуки, і ось «вся вічність». Це образ поганої нескінченності.

Гегелівська справжня нескінченність динамічна, вона визначає кінцеві процеси і події, вона приймає форму наукового закону, універсального, що підпорядковує собі як завгодно велике число процесів і подій. Сучасна людина не тільки користується нескінченостями в диференціальному і інтегральному численнях. Він компонує універсальні закони, визначає сферу їх дії, і тут вже не залишається місця ні для запаморочення, ні для апофеозу, ні для відчуття власної нікчемності («подібно атому і тіні»). Зараз в некласичній науці і в її застосуваннях людина перетворює самі фундаментальні закони буття, і нескінченність виявляється пластичним матеріалом в її руках.

Не лише вісім тисячоліть існування мегалітів і не тільки вісім століть Нотр-Дама перестають сприйматися як щось зникаюче мале перед обличчям вічності або перед особливою геологічною шкали часу. Інтервал часу приблизно 10 у мінус 24 ступені секунди — трильйонна частина трильйонної частки секунди — може бути тривалістю процесу, що радикальним чином змінює течію геологічних процесів. Доводиться подумати про те, як позбавити учасників тургенівської «Розмови» — Финстерааргорна та Юнгфрау — від викликаних такими процесами наслідків.

На стінах Парижа часто зустрічаєш дошки з меморіальними написами: такий-то впав тут за свободу Франції. І потім дата загибелі героя, найчастіше — дні повстання 1944 року. Іноді — коротше: загинув за Францію. Ці формули тотожні: свобода — компонента буття, загибель свободи була б загибеллю Франції.

Спіноза включив свободу визначення буття. Свобода — це поведінка, що випливає із сутності суб’єкта; як говорить Спіноза, те, що сума кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам, це не результат примусу, від трикутника ніхто цього не вимагає, геометричні визначення випливають із сутності геометричних об’єктів. Таким чином, наукові констатації визначають те, що Спіноза називає свободою. Для людини свобода – це не спотворене зовнішніми, чужими людині імпульсами вільне виявлення її істинно людської сутності. Коли людина вільна, її думка і діяльність визначена безсмертною загальнолюдською сутністю, тим, що виходить за межі індивідуального існування, свобода долучає людину до нескінченного буття. Тому, говорить Спіноза, «вільна людина не думає про смерть, і її мудрість полягає в роздумах про життя».

Свобода, таким чином, — це прилучення до нескінченності, до того, що більше за людину, а не протистоїть їй як щось чуже і вороже, а втілюється в її думки і діяльності, надає їм справжню реальність. Таке залучення відбувається через ідеали людини. Ідеали істини, добра і краси. Істина, добро і краса — втілення нескінченного.

Національна самосвідомість, думка про реальність Франції, відчуття такої реальності, відчуття зв’язку з нескінченним життям народу не є ланцюгом логічних умовиводів. Пуанкаре був частково правий: логіка не може вивести імператив з інфінітива, належне з сущого. Але такий перехід, як вже говорилося, існує, він реалізує єдність сущого і належного, синтез істини, добра і краси. І синтез минулого, теперішнього і майбутнього. Французи, загиблі біля стін, де тепер висять меморіальні дошки, і всі ті, чий пам’яті присвячений напис на фонтані Сен-Мішель, і всі герої повстання, і всі, хто боровся за Францію, думали про її минуле і про її майбутнє — в їх свідомості минуле і майбутнє входили до сьогодення. І може бути, навіть не думали, а відчували, у їх уявленнях відбилося велике минуле і передбачення великого майбутнього і сьогодення, справді реальне, не «атом і швидкоплинна тінь», а долучений до нескінченності рух з минулого в майбутнє. Ось за цей нескінченний рух, за свободу як умову буття, за нескінченну реалізацію істини, добра і краси і віддали своє життя герої Опору і звільнення Франції.

Тому меморіальні дошки входять в єдиний ансамбль з пам’ятниками минулого, зі «святими камінням Європи», як свідчення безперервності прогресу. Національна самосвідомість відкидає націоналізм, тому що вона — не бар’єр, а міст до загальнолюдської свідомості, вона вводить індивідуальне «тут — тепер» і в простір — відкриває серця всій Землі, і частково — на всю історію, в тому числі і в передісторію, включаючи мегаліти.

Автор: Б. Кузнєцов.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers