Справжнім шоком для християнської Європи був візит до Риму в 1122 році Патріарха Індійського Іоанна (про цілком реальних християн Індії європейці практично не знали). У тому ж сторіччі в Європі з’явилися повідомлення про християнського царя і первосвященика Жанна, який живе «за Вірменією і Персією»; 1177 роком датується поява «Листів пресвітера Іоанна». Папа Олександр III пише відповідь лист. Намісник апостола Петра звертається до таємничого Іоанна як до «священного зі священнослужителів» …

Може бути, це пізні легенди, відгомони відомостей про несторіанське християнство Центральної Азії? Але у цих легенд є передісторія. Ранньохристиянське «Житіє святого Макарія Єгипетського» оповідає про подорож на Схід трьох братів – ченців монастиря, який був розташований десь між Тигром і Євфратом. Ченці перетнули Персію і опинилися в Індії, де виявили храм, що нагадує палац, побудований Фомою – апостолом Індії – для царя Гундофора (в «Листі пресвітера Іоанна» на цей палац схожа резиденція царюючого первосвященика). Тут троє ченців побачили джерело білої води, солодкої на смак. Переправившись через «велику ріку» (Ганг?), вони зустрілися з абсолютно нагим (як не згадати нагих гімнософістів Індії з античних переказів?) старцем Макарієм, родом з Єгипту, який жив в печері разом з двома левами. Рай, який шукали монахи, знаходився всього в дванадцяти днях шляху – але, за словами Макарія, він був недоступний для простих смертних.

Країною печер постає і Біловодье – обітоване царство руських легенд, особливо популярних серед старообрядців. Здавна прагнули туди шукачі правди. І можливо, саме монах з Київської Русі здійснив у X столітті те, що не вдалося сучасникам Макарія Єгипетського, те, про що тільки мріяли в католицькій Європі XII століття…

Є підстави вважати, що майбутній інок грецького Афона Сергій спочатку подвизався в Чернігові, в Іллінському печерному монастирі. Апокрифічне житіє Сергія (його найбільш ранні списки датуються XII ст.) оповідає, як при випробуванні вір князем Володимиром у 987 році тридцятирічний монах був відправлений з місією на Схід – в щасливу країну, де б’є Біле джерело, де не буває лих. З часом всі супутники Сергія або загинули, або захворіли і не змогли продовжити шлях. Сергій же на третій рік дійшов до місцевості, де немає жодного сомона (селища), до країни печер за озером Лобнор, біля підніжжя хребта Куньлунь. (Китайці вважають Куньлунь обителлю божественної Цариці Заходу – безсмертної феї Сиванму, яка посилає в наш світ святих.) Сергій досяг сутани хуре (обителі мудреців), оточеної хазанда (сандаловим деревом), де у Цаган (Білого джерела) колодязі випромінюють не воду, а світло. Він випробував там дію загадкової «дула хара» («теплої чорноти») і багато-багато іншого. Сергій дізнався, що лише сімом людям в кожне сторіччя можна потрапити в чарівне Біловодье; шестеро залишаються там, серед безсмертних, і тільки одному з сімох дозволено повернутися в цей світ, несучи таємні знання…

Сергій повернувся в Київ у 1043 році. Не заставши в живих рівноапостольного князя Володимира, він відправився на Афон. Тут перетнулися життєві шляхи Біловодського старця і преподобного Антонія Печерського: Антоній заснував печерний монастир у Києві не раніше 1052 року, а сорокарічне самітництво Антонія під землею, згадане руським літописом, слід віднести до його життя в підземній обителі грецького Афона.

Чи не тоді було закладено основи молитовної практики руських ісихастів? Або підтримувалися постійні зв’язки подвижників Русі та Візантії з древніми центрами східного християнства, східної духовності? У всякому разі, в чернігівських печерних монастирях свято зберігали вчення, яке передав преподобний Антоній. На жаль, історія цих обителей відома далеко не повно. Археологічні дані свідчать, що Іллінський підземний монастир функціонував і в XIV-XVI століттях, коли багато храмів і обителей Стародавньої Русі прийшли в запустіння після монголо-татарської навали.

В середині XVII століття на Чернігів йдуть кримські татари; проте, за переказами, Іллінський храм при вході в печери Божественним промислом був прихований від них під землею… У другій половині XVII століття, при ігуменів Зосимові і Каллісто, тут починається інтенсивне наземне будівництво. На сусідньому плато, за яром зводиться Троїцький комплекс.

Духовне життя чернігівських обителей в кінці XVII – початку XVIII століть можна вже уявити набагато краще, ніж в більш ранню епоху. У друкарні при Троїце-Іллінському монастирі видавалися, наприклад, праці Єлецького архімандрита Іоаникія (Галятовського): наставляння, прочитане в присутності царя Олексія Михайловича, – «Юнакові, тобі глаголю: Повстання і седе мертвий розпочато глаголіті» (1670); книги «Месія правдивий», «Лебідь, або Про причини поширення магометанства» (1676-1679), «Алфавіт єретиків» (1681), «Премудрість Божа, яка здійснює чудеса в обличчя аріан та інших єретиків» (1686), «Про стан душ по смерті» (1686), «Поганські боги» (1686) … Посмертне існування душі в цих роботах розглядалося не тільки на основі ангельського одкровення преосвященному Макарію Александрійському (традиційне джерело), а й на духовному досвіді ісихазму. Про це свідчать специфічні образи: «відхід у підземне мовчання печери», «піти в пітьму для появи Світла», «душа виходить у Світло з темряви підземної», «занурення в Світло Фаворське».

Знали в чернігівських обителях і прекрасні легенди (можливо, східного походження) про священну чашу Грааля. У склепі чернігівського полковника Леонтія Полуботка, в Успенському соборі Єлецького монастиря, знайдений незвичайний штандарт (вістовий возив його перед полковником). Емалевий розпис кінця XVII століття зображує розп’ятого Христа; ангели збирають кров з Його ран в чашу Святого Грааля. Біля підніжжя хреста – уклінний чернігівський полковник… Легенди про Грааль асоціюються з ранньохристиянськими переказами про Святу Софію-Премудрості – Божественну Діву, яка з’явилася з крові Спасителя, біля підніжжя Його хреста. На Русі ці легенди стали основою християнського світогляду – коли в XI столітті будувалися Софійські собори Києва, Новгорода, Полоцька.

Однак до початку XVIII століття ці глибинні основи духовного життя були багатьма забуті. Діяльність чернігівських обителей викликала неминучу реакцію: 22 грудня 1720 року послідував указ Петра I про те, що у виданнях Києво-Печерської та Чернігівської (Троїце-Іллінського монастиря) друкарень «є противність до благочестивої Східної церкви». У 1721 році на неї вчинили аналогічне розпорядження Синоду Руської Православної Церкви з приводу тих же друкарень при печерних монастирях. Це вплинуло на умонастрої, і поступово (як в Московії XVI ст.) ісихазм залишився надбанням одиниць. Скорочується число підземних монастирів – і в Києві, і в Чернігові. Тим не менш, Троїце-Іллінський монастир Чернігова багаторазово перевидає заборонене до того часу «Руно зрошене» святого Дмитра Ростовського, наповнене притчами про «палання Світлом до Богородиці», – як колись це мало місце в духовній практиці преподобного Сергія Радонезького. Видаються в Чернігівській друкарні і праці опального архієпископа Чернігівського і всієї Півночі (назва колишнього Чернігівського князівства) Лазаря (Барановича).

Однак поступово підземні обителі порожніють. На Болдиних горах печери, що йдуть під схил, де розмістився відділений від Іллінської парафії комплекс Троїцького монастиря, були повністю занедбані, хоча вхід до них був відомий ще на початку минулого століття. Печерні храми, вхід в які йшов через Іллінську церкву, довелося поновлювати в кінці XVIII сторіччя. А єдине свідчення використання цих печер в XIX столітті – бронзовий гудзик від чиновницького мундира, знайдений на нижньому ярусі, та п’ять печей, які були встановлені в підземних приміщеннях обителі з ініціативи ієромонаха Варлаама в 1890-і роки.

У 1918-1920-х роках, в умовах нетривалого пожвавлення релігійної діяльності, робилися спроби продовжити традицію «підземного життя і молитви» в чернігівських печерах. Висвячений в ієромонахи святим Іоанном Кронштадтський житель причернігівського села Свинь (нині Ульянівськ) інок Аліпій приступив до створення печерного монастиря біля південно-західних стін Свято-Троїцької обителі Чернігова. Тут схили другої надзаплавної тераси Десни покривали п’ятсотлітні діброви, без підліску та чагарників через постійні сінокоси. Тут же, в Троїцькому монастирі, практикував безперервну Ісусову молитву інок Лаврентій (він помер в середині минулого століття в чині схіархімандрита). Однак досвід підземного будівництва вже був загублений. До іночеської келії витком спіралі виводила простора галерея, але приміщення, розташоване внизу, в глибині гори, було добре спроектованою газовою камерою: тут неминуче акумулювався вуглекислий газ…

Аліпій викопав приміщення з гробницею (призначеної для нього самого), спорудив каплицю, церкву, підземну дзвіницю. Стіни коридорів, келії, каплиці, церкви (на жаль, що звалилася в 1960 році) прикрасили горельєфи – врізані в глину хрести, що чергуються з трикутниками. Їх розписали мінеральними фарбами: рослинні орнаменти перемежовуються зображеннями Євангелія, риб та історичних сценок. Однак мешканців тут так і не було.

Ісихастів свого часу звинувачували в «принаді», в захопленні «хибними баченнями» (згадаймо Ісакія, учня Антонія Печерського). Їх можуть і зараз звинуватити – у контакті з «світом тонких енергій», в наслідуванні йогам.

Практичне оволодіння паранормальними силами («сіддхи») в йозі, звичайно, є спокусою; але хіба аналогічну практику не дарував Бог Мойсеєві для виведення народу Ізраїльського з Єгипту? І чи завжди прояви «тонкого світу» інспіруються силами зла? Хіба для злого втручання являлась Саулу тінь Самуїла (1 Цар. 28)?

Тисячолітній досвід православних пустельників створив навколо древніх обителей високодуховну, очищену «ауру»; і хто знає, які надзвичайні явища ще будуть нам тут даровані? (Екстрасенси, до речі, відзначають енергетичні аномалії біля печерних монастирів Чернігова та Києва.)

Можливо, батьки-пустельники створили тут якісь незримі побудови, чудесні мости з минулого в майбутнє, «поверх часу і простору». До ідеї такого надчасового зв’язку всього сущого підходить зараз квантова фізика. Напевно, це можна виразити так (хай вибачить читач змішання наукової та богословської термінології): генерування помислів на єдиносушне зі світом через любов до ближнього (і всього живого) робить квантовомеханічний хвильовий пакет особистості в його окремих модуляціях («долучення до Бога») частиною випромінювання всього Космосу, «вписує» його в симфонію космічних випромінювань, в «гармонію сфер». А при повному збігу цих модуляцій особистість стає невід’ємною частиною цього вселенського багатоголосся («злиття з Богом»). І, може бути, ця воістину велика мета, на шляху до якої затихнуть всі наші сварки і розбіжності, почне втілюватися в життя саме тут – у тихих печерних храмах, де сходить світ в бентежне серце.

Автор: Ю. Шевченко.