Між вічним та минущим – про християнство та історію. Продовження.

Posted by on November 13, 2015
Журнал Пробудження

реформація

У XVI ст. реформатори католицької Церкви, особливо Мартін Лютер і Жан Кальвін, піддали фундаментальній критиці католицьку точку зору, згідно якої Церква завжди вважалася торжествуючою, постійно зміцнювала свою могутність. Реформація виникла як рух, протестуючий проти офіційної Церкви. Відкидаючи владу папи і священиків над душами віруючих, вона проголошувала «свободу кожного християнина» (Лютер). Адже порятунок несе людям не Церква, а слово Боже, а воно доступно кожному, варто лише відкрити Святе Письмо. Таким чином, проголошуючи «свободу кожного християнина», реформатори применшували значення Церкви. Індивідуальна побожність була для них вище священного інституту.

Таке обмеження ролі Церкви одночасно вказувало на те, що чільне значення набувало саме життя: не можна ж справи мирські оточити якоюсь особливою побожною атмосферою, вони творяться у конкретних життєвих обставинах, в яких з волі Божої виявляються люди; в них-то і проявляється, по суті справи, християнська віра. Для реформаторів понад усе стоїть саме жива віра, примирення зі світом, активна зацікавленість у його долі.

Крім того, вони хотіли глибоко переосмислити і саму історію Церкви. Піддалася критиці основа основ. У викладі протестантських істориків XVI-XVII ст. історія священної установи має чисто функціональне призначення: підтвердити право реформаторів боротися проти авторитарної природи Римсько-Католицької Церкви. Отже, тріумфальна оповідь Євсевія Памфіла змінила опис внутрішнього розкладу Церкви. І чим більш могутньою вона ставала, тим далі відходила від істинної віри. Різниця, яку робив Євсевій між носіями церковної влади і єретиками, між добрими християнами і богоборцями, більше не відповідала дійсності: саме вищі ієрархи часто виявлялися ворогами Христа. А значить, відтепер в центрі церковної історії повинні бути самі віруючі, несучі світу прості й вічні християнські істини.

Реформація перетворила церковну історіографію в знаряддя критичного переосмислення канонічної церковної традиції. Будучи з самого початку налаштовані проти всіх її претензій на винятковість, вчені переймалися все більшим скептицизмом щодо тих джерел, посилаючись на які Церква намагалася узаконити своє панування і обгрунтувати примат папської влади над імператорською. Вони хотіли звільнити простого християнина від неправдивої залежності від Церкви. За допомогою такої критики і посиленого перетлумачення Священного Писання протестантська церковна історіографія проклала дорогу критичним дослідженням нового часу, розпочатим вченими епохи Просвітництва і продовженим в XIX ст.

Німецьке Просвітництво внесло глибокі правки в традиційну інтерпретацію християнства і його історію. Дійсно, в ході європейської експансії, яка змушувала відкривати все нові країни і культури, західні вчені зіткнулися з безліччю незнайомих раніше культів і релігійних традицій. Їм довелося визнати, що з історичної точки зору християнство всього лише одна з цілої низки релігій. Правда, на перших порах вони ще продовжували догматично стверджувати, що воно одне істинно, а всі інші хибні і є плодом релігійних помилок або, принаймні, ущербні в порівнянні з християнством.

Однак, чим більше європейські мислителі цікавилися історією нехристиянських релігій, тим ясніше бачили в них багато подібного і відзначали взаємний вплив християнства та інших віровчень. Це змусило їх почати розглядати історію християнства у співвідношенні із загальною історією релігій. Як же було примирити такий підхід з одвічною претензією християнства на володіння абсолютною істиною? Чи повинен сучасний історик неодмінно відкинути ідею загальнолюдської цінності віри Христової?

У XVIII ст. в німецькому протестантизмі розгорілися пристрасті навколо цього питання. Філософи і теологи, представники «німецького ідеалізму» – Шлейермахер, Шеллінг, Гегель, – спробували прийняти виклик історичного критицизму. Вони представили християнство як якусь «абсолютну релігію» і в цій новій ролі знову включили його в загальну історію релігій, зберігши за ним традиційне виключне право на істину. Вийшло, що, з одного боку, це дійсно всього лише одна з багатьох релігійних доктрин, не більше ніж приватний, історично обумовлений прояв такого універсального феномена, як релігія. Однак, з іншого боку, воно відрізняється від інших, оскільки тільки воно дозволяє повною мірою здійснити загальне призначення всіх релігій – примирити людину з Богом.

Виробивши універсальну концепцію і вважаючи, що їм вдалося перегрупувати всі відомі релігійні доктрини, що існували протягом історії людства, вони об’єднали їх відповідно до історичної схеми, заснованої на теорії еволюційного розвитку. Простеживши весь шлях від примітивних культів через обожнювання сил природи до віровчень, що дали життя цілим цивілізаціям, історія релігій постала як процес, кінцева мета якого – дійсна реалізація основної ідеї якоїсь релігії.

У XIX ст. ця еволюціоністська теорія отримала широке поширення у всіх європейських країнах. Відповідно до неї, християнство розглядалося як вища форма релігійної цивілізації, як релігія вільної особистості. Саме його в тій чи іншій мірі ототожнювали з універсальним поняттям релігії. Успіх такої інтерпретації був обумовлений тим, що вона дозволяла пов’язати відкриття вченими безлічі інших релігій з чільним становищем християнської віри. Подібна модель цілком відповідала інтересам західного імперіалізму.

Тим часом починаючи з XIX ст. швидке накопичення знань з історії релігій зруйнувало ідеалістичну посилку, згідно з якою хід історії обумовлений якоюсь метою, рівноцінною тільки собі самій. Чим глибше розкривали вчені специфіку кожного віровчення, тим далі відходили вони від розуміння історії релігій як єдиного еволюційного процесу та об’єднання всіх культів у рамках однієї концепції. На зміну ідеалістичній вірі в розумну єдність безлічі прийшов історичний плюралізм, який висунув на перший план вже не загальний принцип, а індивідуальні особливості численних релігійних вчень.

Якщо до історії підходити дійсно критично, то треба відмовитися від поняття «абсолютної релігії» як від догматичної і, отже, антинаукової. Наслідки такої зміни підходу для християнства широко обговорювалися на початку XX ст. в Європі і США. Значну роль у цій полеміці зіграв ліберально налаштований протестант Ернст Треліп.

Виступаючи в 1902 р. на знаменитій конференції з проблеми співвіднесення абсолютної цінності християнства з результатами порівняльного дослідження історії релігій, він публічно відрікся від поняття «абсолютна релігія», залишивши за християнством право на «відносну перевагу» (оскільки його дійсно неможливо розібрати за допомогою вузького історичного методу ), і, не заперечуючи його істинності, в той же час зауважив, що, на його погляд, частка істини є у всіх незліченних релігійних доктринах.

Автор: Фрідріх Вільгельм Граф.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers