Поза суєти земної – про архітектурні пам’ятники Заполяр’я. Продовження.

Posted by on

Церква в Станчику

Є на берегах Індигірки і ще один чудовий пам’ятник, побудований майже на сторіччя пізніше Спасо-Преображенської церкви. Це найпівнічніша в Росії (а може бути, і в усьому світі) каплиця. У міру поширення в якутській землі християнства росло і число церков, в основному дерев’яних. Кам’яні храми з’явилися лише в XIX столітті в деяких, найбільш значних містах цього краю. Архітектура якутських дерев’яних церков (до початку XX століття налічувалося близько 100 церков, включаючи і кам’яні) не відрізнялася тим багатством і різноманітністю форм, які настільки характерні для подібних будівель російської Півночі. Але при деякій спрощеності вони все ж були оригінальні.

Річка Індигірка, бурхлива у верхній своїй течії, ближче до гирла стає статечною. Немов не бажаючи розлучитися з дорогою її серцю землею; широко обіймає вона її, розпадаючись на безліч проток, річок і річечок. Чим ближче до моря, тим химерніше стають її обриси. А сама земля ніби убуває, і ось вже куди не кинеш погляд, розстилається безмежне царство води, в якому ледь-ледь помітні острівці земного життя…

Церква в Станчику

І тут, в одному з «низовських» селищ з ласкаво-зменшувальною назвою Станчик, далеко за Полярним колом стоїть малопримітна на перший погляд споруда – дерев’яна церква. Найдавніша частина пам’ятника – власне каплиця – побудована в традиціях давньоруського зодчества. Пізніше до неї зі сходу прибудували вівтарний прируб, який і перетворив каплицю в церкву. А ще пізніше з заходу з’явилися нові колоди сіни, що замінили старі, каркасно-тесові, від яких залишилися на теперішніх стінах лише малі сліди. Покрівля над сіньми – плоска, з бревенчатого накату з земляною засипкою поверху. Такі покрівлі характерні для якутських будівель і в глибоку давнину, в дохристиянський період були поширені і на Русі. А от вікна по обидва боки каплиці – суто російські, косящі, які бачимо ми і на Зашиверській церкві.

Церква в Станчику

Але звідки ж тут, на краю світу, де ніколи не росло і не росте жодне деревце товстіше витонченого дамського пальця, така будова? Відомо, що для будівництва в цих краях зазвичай використовували плавник, а плотницькій майстерності фактично не було можливості розвиватися, тому дерев’яні споруди та їх деталі не оброблялися настільки ретельно, як у центральних або північних районах Росії. Над каплицею в Станчику невисокий шатер і гранично простий хрест. Однак, вдивляючись в дошки шатрику, ми помічаємо зовсім незвичайну для північноруських будівель деталь: круглі, приблизно по півтора сантиметра в діаметрі, дерев’яні стусани, акуратно вставлені в спеціальні пази. Що це? Хитра річ! І зовсім навіть не гвоздики, потрібні для зміцнення дощок у покрівлі каплиці. Ні, ними колись кріпилися корабельні дошки невеликих морських човнів – шитиків. Коли ж човни прийшли в непридатність, дошки, з яких складалися їх корпуси, використовували в будівництві.

У місті Якутську досі ще збереглися глухі паркани – заплотими, зібрані з таких дощок. Одного разу ми їх бачили на одному з надмогильних пам’ятників в центральній Якутії. У минулому цей своєрідний будівельний матеріал широко використовувався на всьому північному сході Сибіру.

Найближче від Станчика селище – Російське Устя. Так само названа і одна з приток Індигірки, західна. Перші російські селища з’явилися на ній у XVІІ столітті. Причому в цей далекий, холодний край приїжджали російські люди добровільно, за покликом серця.

Селища в низов’ях Індигірки були невеликими, складалися зазвичай з 2-3 будинків (з коморами), які тут називали «димами». Наприкінці 30-х років минулого століття число «димів» по протоках Індигірки значно зменшилось. По місцевому висловом, їх «запоселковали», тобто зосередили в одному місці. Нове селище назвали Полярним, звучить ніби й непогано, але якось стандартно, безособово. І ось 5 лютого 1988 року, село Полярне перейменували в Русское Устя. Старовинні назви воскрешають пам’ять…

Російське Устя

Російське Устя – це абсолютно унікальний куточок Росії, де до останнього часу збереглися і архаїчна мова, і найдавніші пам’ятники фольклору. Однак, оскільки життя в тутешніх умовах досить суворе, ні архітектура, ні іконопис, ні будь-які види прикладного мистецтва практично не розвивалися. Що ж до небагатьох старовинних пам’яток, які ми зустрічаємо в Заполяр’ї, то нерідко можна зустріти добре сусідство двох культур, якутської і російської, а деколи вони і зовсім змішані. Взяти хоча б каплицю з Станчику. Або інший приклад: на місці стародавнього Зашіверську поруч з Преображенською церквою – стовп-конов’язь, традиційно якутська споруда, що символізує гостинність господаря, яку називають якутським словом – серге.

серге

У «священних гаях», колись шанованих карелами, або лапландцями, можна зустріти старовинні дерев’яні каплиці, побудовані росіянами. А на заполярних якутських кладовищах поруч з християнським похованням нерідко стоять серге або встановлені на спеціальних жердинах черепа тварин (ведмедів, оленів, коней), що свідчать про живучість тотемічних язичницьких вірувань. І як би завершальним акордом цього звукового ряду з різних, але доповнюючих один одного мотивів, постає поховання «російської шаманки», – разюче саме словосполучення.

могила шаманки

По виду в цьому похованні немає нічого, що не було б характерно для старовинних надгробків російської Півночі, які ще донедавна в безлічі зберігалися на її цвинтарях: та ж домовина, трохи височіє над землею, той же хрест під невеликою двосхилою покрівлею, ті ж «усічені піки» на краях покрівельних шалівок. Та й спочивала в могилі, як сказали нам місцеві жителі, дочка алазейського купця Бережнова, Фекла. Чому ж пам’ятають її як Шаманку?

Відповідь проста. Увібравши в себе російську і якутську кров (першопрохідці, влаштувавшись на далеких землях, обзаводилися тут же і сім’ями), нові жителі якутського Заполяр’я поступово формували свою особливу культуру. Християнство перепліталося тут з образами і уявленнями шаманізму, як перепліталися і в побуті звичаї двох народів. А це означає, що серцем і розумом прилучалася людина до стародавнього коріння до того незнайомого їй життя і відчувала тоді глибинну спорідненість з ним. Може, це і є земне єднання людей…

Автор: Е. Ополовникова.

P. S. Духи вещают: Все-таки порой очень замечательно оказаться вне суеты земной, в прекрасных и суровых местах Заполярья, но есть одна весьма деликатная проблема, с которой так или иначе столкнется всякий путешествующий по этим местам – ближайший нормальный туалет находится за пару сотен (если не тысяч) километров. Как из нее выйти? Можно поступить подобно цивилизованным немцам – заказать на сайте http://ekowc.ru/mobiletoilet мобильные туалетные кабины и везде возить их за собой. Но можно и обойтись без этих изысков, уподобившись первобытным людям, справляя нужду под ближайшем кустиком, тут уж выбор всегда за вами.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers