Високорозумні мислителі спокійно називають ці шматки релігіями: православною, католицькою, протестантською, мусульманською, іудейською, маніхейською, індуїстською і так далі. Але вони забувають вказати, що з метою недопущення цієї трагедії першолюдина і людства грецька мудрість і мудрість Христа сповістили світові велику Заповідь: «Любіть ворогів ваших». Тільки об’єднані в любові члени людства – розрізнені і все більш і більш слабшають органи померлого для матеріальності Божого Сина – можуть воскресити Його для цього світу своїм возз’єднанням. І тільки тоді Він зможе воскресити нас для світу духовного.

Така центральна ідея трагічного маніхейського міфу, який швидше нагадує суворий закон Космосу, що фіксує сувору залежність між центристськими силами людського духу і духовним прогресом людства. Згідно з цим законом, космічна сила духовності прямо пропорційна доцентровим силам окремих членів людства і обернено пропорційна силам дезінтеграції. Закон залежності надмірного Спасителя від етичної діяльності членів людського роду аж ніяк не є в маніхействі сухою теорією. Фундаментальна вимога етики маніхейства, адресована кожній людині, – це обов’язок сприяти матеріальному відновленню першолюдини чистотою свого життя і добротою справ.

Ці праці чистоти і милосердя не залишаються без винагороди: істинна людина, що чинить за тими законом Мані, створює на небі свою прекрасну наречену; на землі ж вона стає носієм світла і «чистого ока».

Доктрина «чистого ока» (світлої людини) не є споконвічно гностичною. Вона бере початок Матвієм і найбільш повно представлена у Луки. Лука не зупиняється на констатації залежності між «чистим оком» і світлою «аурою» людини, як це зробив Матвій. Він встановлює подальшу залежність, а саме залежність «чистого ока» від ступеня милосердя, цієї головної властивості Отця (ці закономірності викладені у Луки езотерично, приховано). «Око» тим чистіше, а тіло тим світліше, чим більше в людині милосердя. Цю ідею Мані розвинув до її логічного кінця.

Згідно з його теорією, милосердя – не тільки терапевтичний засіб, що одухотворяє (а значить, і «обожествлює») людину (як у Луки). У Мані добродіяння має космо-екологічне значення. Воно оздоровлює не тільки нас, а й нашого прабатькам, під яким можна розуміти, наприклад, всю земну сферу.

Спробую розкрити і останню доступну мені наукову ідею, закладену в головному міфі маніхейства. Оскільки надродовий і наднаціональний альтруїзм (добродіяння) в принципі можна досягти для кожного, то кожна людина в тій чи іншій мірі є співправителем Світу і їй не слід замикатися в більш вузькі рамки спорідненості (сім’я, рід, нація). Ця ідея не суперечить загально-євангельській доктрині, згідно з якою ворогами людини на шляху до Бога можуть стати «домашні її», згідно з якими «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй», і ніхто не може встати на шлях космічного єднання, поки не подолає матеріальні прихильності свого єства.

Чи міг Мані – автор настільки унікальною теорії – вивести цей глобальний закон без сприяння супраматеріальних сил? Думаю що ні. Тих речових джерел, якими він міг користуватися (Четверо Євангеліє Татіана, Євангеліє від Фоми і деякі невідомі нам перекази), для цього було явно недостатньо. Втім, не можна заперечувати, що основні ідеї цієї теорії в езотеричній формі містяться в новозавітних писаннях, хоча там вони і не розвинені в закінчені доктрини. Незначна і ймовірність того, що Мані володів якимись ще невідкритими джерелами. Отже, очевидно якийсь фактор «ікс», який сам Мані інтерпретував як спілкування з Христом – факт, багаторазово описаний і у відомій нам містичній християнській літературі.

Так, такого роду контакти не були винаходом гностиків, як це іноді зображають. Біблія наводить численні приклади надчутливого спілкування з Богом і ангелами (головним чином уві сні). Наприклад, в першому розділі «Діянь апостолів» говориться, що Ісус «явив Себе живим після муки своєї у многих вірними доказами, протягом сорока днів являючись їм (учням) і говорячи про Царство Боже».

Другий вид такого спілкування здійснювався за допомогою власне гнозису. Як мудро говорила О. Блаватська, йдучи по шляху, ти сам перетворюєшся на шлях. А якщо ти повторюєш шлях Твого Вчителя, хіба ти не пізнаєш Його, не ототожнюється з Ним? В Євангелії від Фоми алегорично описаний такий спосіб ототожнення з Ісусом: «Той, хто напився з Моїх уст, стане як Я; Я також буду їм, і таємне відкриється йому ». А ось що говорить Іоанн: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені, і Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і Я живу Отцем, так і той, хто Мене послав житиме Мною» (Ін. 6, 56, 57). Описане тут взаємовідношення учня і Вчителя полягає в наступному: учень, асимілюючи ідеї Учителя, не може пізнати їх адекватно, не ототожнюючись з Учителем (принаймні в способі пізнання); Учитель же не може зробити Свої ідеї «Місткістю» для учня, якщо Він не ототожнюється з учнем хоча б на час.

Повертаючись на закінчення мого скромного дослідження до питання про святих і єретиків, хочу звернути увагу читача на дуже важливу ідею, вкладену автором Євангелія від Марії в уста Ісуса: «Дозволяється встановлювати тільки правила, крім тих, які Я призначив для вас, і не давайте закону подібно законодавцю, щоб він (закон) не вловив вас». Христос не видавав законів ні про святих, ні про єретиків. Більш того, нікого, крім Бога, Він не називав ні святим, ні благим. Так хто ж видав і ввів в практику ці закони? Святі? Єретики? А може, гностики?

В одній зі своїх статей Ж. Квіспель загадково прорік: «Якби мене запитали, хто був Ісус – фарисей або зелот, – я б сказав, що Він був гностиком». Ну а що скажемо ми з читачем? Особисто я сказав би, що, якби Ісус не був ортодоксів, Він не зміг би стати гностиком. А якби Він не був і тим, і іншим, Він не був би ні Матфеєм, ні Іоанном, ні Петром, ні Мані; Він одночасно не розкрив би і не приховав би Себе в Своїх учнів. Іншими словами, Він не був би багатоликим і нерозгаданим, як світ.

Автор: В. Крилов.