Він помирав увечері жовтневого дня 1226 року в оливковому гаю поблизу невеликого італійського містечка Ассізі, де народився і волею долі закінчував свій шлях. Він був тяжко хворий, майже нічого не бачив, кожен рух давався з величезними зусиллями. У свої 44 роки він був немічним старим, у нього не залишилося сил боротися за життя. Земні рахунки були закінчені, і його охоплювала одна турбота: як складеться справа, якій він віддав всього себе? Він немов передчував, що як тільки в його могилу буде кинута остання жменя землі, почнуться непримиренні чвари між тими, хто стояв зараз біля нього, оплакуючи кончину свого вчителя, що гору візьмуть жадібність, користолюбство, проти яких він вів боротьбу.

Невже все було даремно? З цією думкою він йшов в небуття. Він не міг припускати, що в ту хвилину, коли зупиниться серце, почнеться нове його життя – в релігійних легендах, творах теологів, творах католицьких письменників. Не міг він передбачити й те, що вже два роки по тому – випадок в історії церкви небувалий – папа Григорій IX особисто прибуде в Ассізі в супроводі численної свити, щоб урочисто проголосити прирахування його до лику святих.

Доля буває мінлива навіть до святих. Нерідко траплялося: піднявши їх в буквальному сенсі слова до небес, церква потім втрачала інтерес до тих, хто опинявся неспроможним у відведеній йому ролі.

До Франциска Ассизького доля виявилася прихильною. Не так вже й багато в католицизмі святих, яких би настільки постійно шанували віруючі всіх рангів у всі часи. До імені Франциска не раз зверталися найбільші церковні авторитети. Ось вже сім з половиною століть про нього не перестають писати теологи, хоча, здавалося б, за цей час було сказано все про його недовге життя. Для рядових католиків він залишається «великим апостолом» у часи найбільших драматичних колізій, які переживала протягом століть церква. Про нього писали православні та протестантські богослови.

У чудово написаному англійським письменником і ревним католиком Гілбертом Честертоном (1874-1936) есе, присвяченому святому Франциску, говориться, що він був «неповторним героєм», «втіленням соціальних чеснот», «єдиним у світі істинним демократом», передбачившим «все найкраще, ліберальне, добре в сучасному світі». «Все, що відкрив нам Толстой, само собою розумілося для св. Франциска. Його можна представити читачеві не просто добрим, а гуманним – першим героєм гуманізму», – пише Честертон.

Аж ніяк не розділяючи цієї явно гіперболізованої оцінки, ми не можемо не замислюватися над тим, у чому витоки такої захопленості. Вони можуть служити приводом для канонізації, але широкої популярності не принесуть, як би не звеличували святого церковні вигадники. В історії чимало прикладів, коли віруючі залишалися байдужими до тих, кого оголошували їх «небесними покровителями». Чому ж Франциск Ассизький став винятком?

Справа не тільки в самовідданому, що доходить до навіженства схилянні перед євангельським Христом, не в тій «релігійній романтиці», яку виявляє у Франциску Честертон. Навряд чи можна застосувати до Франциска поняття «реформатор», а тим більше «пророк».

Цілком очевидно, що справа тут не просто в заслугах перед церквою, яким визначають його надто захоплені біографи. Щоб відповісти на питання, пов’язані з ім’ям Франциска Ассизького, звернімося до часів, віддалених від наших на вісім століть.

ПРЕОБРАЖЕННЯ

1182 рік. Італія. Маленьке містечко Ассізі в горах Умбрії. У багатого торговця сукном П’єтро Бернардоні торжество: народився син, названий при хрещенні Іоанном. Народження спадкоємця – завжди радість, і батько її не приховує. Він щасливий: справа перейде з часом в надійні чоловічі руки…

Незрозуміло, чому Іоанну дають незабаром інше ім’я – Франциск. Цю загадку так і не змогли розгадати його біографи, які вдаються до різних домислів. Проте факт залишається фактом – Іоанн стає Франциском.

Його дитячі роки небагаті подіями. Коли приходить термін, хлопчика віддають в монастирську школу, де він з горем навпіл осягає грамоту, латинь і французьку мову. Саме з горем навпіл, бо навіть його біографи відзначають, що він писав «дуже невпевнено», вже в зрілому віці волів диктувати свої думки переписувачам, часто замість підпису ставив хрест, як це робили зовсім неграмотні люди.

Зате, повідомляють автори його життєпису, в отроцтві і юності у нього виявляється «схильність до забав». Він ріс улюбленцем, батьки нічого не шкодували для сина, і незабаром дитячі забави змінилися дорослими – аж ніяк не безневинними. Франциск веде розгульне життя, влаштовує оргії. Церковні письменники не шкодують фарб, описуючи безпутність майбутнього святого.

Чи було це насправді, сказати важко. Однак насторожує те, що в життєписі Франциска широко використовується апробований прийом агіографічної літератури – переродження героя, який повірив у Христа. Чи не для того, щоб підкреслити всю значимість того перелому, католицькі автори так яскраво описують його юнацькі пригоди? Правда, вони постійно обмовляються, що він залишався «ніжним і чутливим» молодим чоловіком, який не дозволяє собі жодної грубої витівки. Навіть ведучи розгульне життя, не пропускав нагоди допомогти жебраком, подбати про бідняків.

Потім Франциску довелось взяти участь у битві двох міст – Перуджі і Ассізі. Він опинився в числі переможених і цілий рік провів у полоні. Коли повернувся в Ассізі, йому було 22 роки, але життя нічому його не навчило, і Франциск знову віддається розгулу. Однак незабаром серйозно захворює. Довгі місяці проводить в ліжку. Лікарі безсилі допомогти, близькі підносять молитви Богу, вичерпавши інші можливості. Коли хвороба відступає, це сприймають як милосердя Господнє. Але здоров’я Франциска підірвано, він не може вести колишній спосіб життя. Велику частину часу проводить тепер лежачи, вдаючись до роздумів. І, як оповідають біографи, саме тоді Франциск починає розуміти, що все його колишнє життя не мало ніякої цінності. Він жив порожньо і безцільно, розтративши сили і нічого не придбавши: немає ні знань, ні заняття, ні вірних друзів.

Як жити далі? Що робити, щоб життя знайшло сенс? І в чому він, сенс людського існування? Один з біографів Франциска писав: «Релігія, в тому вигляді, в якому вона практикувалася в навколишньому його суспільстві, в його сім’ї і серед його друзів і знайомих, не могла доставити йому душевного задоволення. Це був грубий фетишизм, тільки званий християнством, і чуйна душа Франциска розуміла всю фальш, яка полягає в такому сповіданні християнської віри, а тому відверталася від нього».

Час преображення Франциска ще не настав. Він прийде після того, як він наміриться взяти участь у військовому поході, але несподівано змінить рішення. За церковною версією, Франциск, вже відправившись в дорогу, почув голос зверху, який наказав йому повернутися додому і чекати. Він підкорився.

І знову долали Франциска думи. Він став усамітнюватися, блукаючи в оливкових гаях, що оточували Ассізі. Колишні товариші намагалися повернути його до колишнього життя, але він вже не був тим самим. Разючі зміни відбулися в його душі. У життєписах Франциска є такий фрагмент: один зі старих приятелів запитав, чи не збирається він одружуватися. Майбутній святий серйозно відповів:

– Я мрію про те, щоб взяти собі дружину найкрасивішу, найчистішу і найблагороднішу, яку тільки ви можете уявити…

Автор книги, що вийшла в Росії «Франциск Ассизький» Е. Піменова, розкриваючи зміст цих слів, пише: «У храмі, який був збудований згодом в Ассізі в честь Франциска, знаходяться чудові фрески знаменитого художника Джотто, що зображують сцени з життя засновника ордену францисканців. На одній з цих картин зображено символічне заручення Франциска з убогістю в образі гарної жінки, з схудлим обличчям і в розірваному платті. На неї гавкає собака, в неї кидають камінням, шлях її усіяний тернами, але Христос, з висоти небес, благословляє її шлюб з Франциском, якому вона простягає руку…».

Зараз, звичайно, неможливо простежити процес духовного перелому, який стався з Франциском. Як це нерідко буває в біографіях знаменитих людей, істинне тоне в нашаруваннях домислів. Агіографів найменше цікавило справжнє життя Франциска. Їм належало створити житіє святого, яке, за образним висловом історика В. О. Ключевського, відрізняється від історичного життєпису так, як ікона відрізняється від портрета. Важко сказати, наскільки достовірні розповіді про те, що, усвідомивши кричущу суперечність між розкішшю, що оточувала його, і вбогістю, в якій жило більшість людей, Франциск здійснив паломництво до Риму. Там одного разу він цілий день простояв у лахмітті на паперті базиліки Святого Петра, просячи милостиню. Іншим разом він цілував руки прокажених, яких обдаровував милостинею.

Але безумовно істинно, що Франциск бачив моральний занепад католицького духовенства, жадібність, користолюбство служителів церкви, ненаситну жадібність ченців, жахливу їх розпусту за стінами абатств. Він спостерігав, як проповідники євангельських принципів першими переступали їх і, закликаючи думати тільки про духовне, пеклися, по суті, про мирське своє благополуччя. Може бути, це породило у нього думку про повернення до ідеалів раннього християнства, які католицька церква піддала забуттю.
Сама ідея не була новою. Буквально всі релігійні рухи, оголошені єретичними, звинувачували офіційну церкву у відступі від істин Христа, ратували за повернення до них. І до Франциска існували секти, які виступали за відмову від мирських благ, які проповідували євангельську бідність. Слідуючи цим течіям, Франциск покинув будинок, вирішивши почати життя у відповідності із заповітами Христа.

За свідченням агіографів, батько Франциска порушив проти сина судову справу, щоб позбавити спадщини. Майбутній святий в єпископському палаці, де проходив суд, роздягнувся догола, повернув одяг батькові і знайшов, нарешті, свободу. Так завершилося, за словами церковних авторів, «перетворення» Франциска. Йому в ту пору було 25 років.

«АПОСТОЛ ВБОГОСТІ»

«Франциск знайшов своє покликання – і з цієї хвилини життєвий шлях став для нього ясний. Добровільні злидні, смиренність і любов до всього світу – ось що зробилося його девізом», – сказано в життєписі святого. Не складе особливих труднощів зрозуміти, чому проповідь Франциска викликала співчуття і відгук серед тих, до кого він звертався.

У ту пору обстановка в країнах, де панувала католицька церква, була напружена до межі. «Моральне обурення» з приводу багатства і порочного способу життя духовенства стало однією з причин виникнення єресей, які завдавали чимало клопотів католицьким ієрархам. Досить назвати альбігойців – послідовників єретичного руху у Франції, Італії та Німеччині. Папа Інокентій III у 1209 році оголосив хрестовий похід проти них. Альбігойські війни 1209-1229 років закінчилися їх розгромом.

Англійський філософ Бертран Рассел в «Історії західної філософії» писав: «На початку XIII століття церква стояла перед загрозою повстання, навряд чи менш грізного, ніж те, яке спалахнуло проти неї в XVI столітті. Від цього повстання церква була врятована значною мірою завдяки появі жебракуючих орденів; св. Франциск і св. Домінік зробили для ортодоксії набагато більше, ніж навіть дуже енергійні папи». Хоча Рассел і переоцінює значення суб’єктивного фактора в найскладніших соціально-політичних колізіях історії, в цілому він справедливо визначає значення для свого часу руху, початок якому поклав Франциск Ассизький. У «апостола злиднів» з’явилися учні і послідовники. Один з них – Бернард Квінтавалле – роздав своє майно і в лахміттях пішов за Франциском по курних дорогах Італії, проповідуючи, як і його вчитель, добровільну вбогість. Незабаром до них приєдналися ще шестеро.

Спочатку духовенство сприймало вчинки Франциска як дивацтва. Деякі навіть вважали, що він пошкодився в розумі. Але чим далі, тим більше насторожувалися служителі Божі: проповіді Франциска були далеко не безневинними, вони налаштовували віруючих проти духовенства, яке-де забуло про заповіді Христа, про підвалини християнської віри.

Бути може, церква і розправилася б з «апостолом вбогості» і його послідовниками, якби не те смиренність, з якою вони проповідували свої ідеї. «Засновник громади зовсім не хотів вступати в боротьбу з римською церквою і не бажав, щоб його вчення… розділило долю всіх «єресей». Це, зокрема, привело Франциска до думки про офіційне оформлення сформованого «братства», і він звернувся до папи Інокентія III.

Існує багато легенд про його зустріч з папою. А достовірно, мабуть, те, що католицькі ієрархи вкрай насторожено поставилися до Франциска: під час перебування в Римі за ним велося негласне спостереження – треба було встановити, чи не замислив він чого-небудь небезпечного. Очевидно, результати спостереження заспокоїли і підказали церкві рішення використовувати засноване Франциском «братерство» у своїх інтересах. За словами біографів святого, папа Інокентій III, зажадавши присяги в покорі, «дав йому і учням його тонзуру, тобто прийняв їх в число служителів церкви, і дозволив їм проповідувати покаяння і євангельське житіє, згідно навіюванням Господа».

Далі буде.

Автор: А. Бєлов.