Про Різдво Христове сповіщали не тільки біблійні пророки. Традиція християнської віри шанує відомості про прихід Спасителя, що містяться і в творіннях античних філософів і поетів, і в туманних висловах мудрої сивіли. Є вказівки на те, що навіть в далекій Ірландії кельтські феї-сіди складали саги про Бога, Який «стане людиною», і тоді «чудовий закон стелитиметься над морем…». А з яких пророцтв дізналися про Різдво Христове перські мудреці, царі-волхви? Адже саме з Персії вони входили до Віфлеєму поклонитися Немовляті Христу. Відомо, що їм вказала шлях зірка Різдва; але, може бути, не тільки вона?

Набагато більше, ніж ми, сучасні люди, знали про це давньоруські книжники – так само як і їхні побратими з православних Сербії, Болгарії, Візантії. Бо їх «прелюбимим» читанням був один дивовижний за своєю глибиною древній текст: «Сказання Афродітіана», відоме на Русі, ймовірно, з XI століття. «Сказання» входило до складу широкої «Повісті про події в Персиді», де можна було прочитати і про диспути між християнами та іудеями ( «Дебати про віру»), і про невідомі новозавітній традиції античні пророцтва про Христа. Що ж стосується «Сказання Афродітіана», воно було присвячено саме тим подіям, які передували і появі Віфлеємської зірки, і іншим чудовим обставинам Різдвяної Містерії.

«Сказання Афродітіана» зараз входить в число творів апокрифічних. Однак до таких його віднесли лише в другій половині XVI століття, а ще в середині того сторіччя руський митрополит Макарій включив «Сказання» у «Великі Мінеї Четиї» – знаменитий звід давньоруської книжності. Там пропонувалося читати «Сказання» в Різдвяний тиждень 25 – 31 грудня (за старим стилем).

Чому ж згодом ставлення до цього тексту змінилося? Можливо, тому, що в ньому про Христа говорили не біблійні, «канонічні» пророки, а перські маги. Однак, занурюючись в глибини цього бездонного тексту, звіряючи різні списки, порівнюючи їх з давньогрецьким оригіналом (він, мабуть, отримав остаточне оформлення вже в V – VI ст.), починаєш розуміти, що самі образи «Сказання», його богослов’я балансують на невловимій грані якоїсь лякаючої, нереальної, не доступної людині таємниці.

Адже не тільки люди тут сповіщають про Різдво Христове. Про пришестя в світ Спасителя свідчать навіть статуї язичницьких богів! Вони знаходять дар слова і кажуть своїм шанувальникам, що час колишніх богів минув й гряде Бог богів… Звичайно, давньоруський книжник знав і інші подібні перекази – про те, як в Римі, в Єгипті, на Святій Горі Афон статуї колишніх богів падали ниць, бо свідчать про Спасителя. Однак «Сказання Афродітіана» відкриває речі ще більш вражаючі: відповідно до цього тексту, саме Різдво якимсь невимовним чином відбувається «там в Персиді», у храмі богині Гери, в «непорочному шлюбі» цієї богині з «Великим Сонцем».

Єресь? Але ж не вважається єретичною вільністю уподібнення Богоматері Ковчегу Заповіту, Купині Неопалимій, «світлоприйомній Свічі», «Горі нерукосічній» – ці образи освячені традицією. І християнин розуміє, що це не плоскі алегорії, але щось глибоко сутнісне, символічне в найвищому сенсі слова. І «Сказання Афродітіана» протягом цілого тисячоліття сприймалося православними людьми як одкровення таїнств.

Намагаючись наблизитися до розуміння сенсу цього одкровення, перш за все, задаєш собі питання: звідки в Персії богиня Гера, дружина грецького Зевса? Втім, греки часто називали іноземних богів іменами їх еллінських «родичів». Один із сучасних дослідників «Сказання Афродітіана» академік Ю. К. Бігунів передбачає, що мова може йти про прекрасну богині Анахіт, в чиєму культі відбилися уявлення про месопотамських богинь любові – Інанне та Іштар.

Однак ім’ям Гери не обмежується в «Оповіді» дивовижно багатогранний лик жіночого божественного начала, прообраз Матері Божої. Гера в «Оповіді Афродітіана» – це також «звання»; «Уранія»; «Цариця Небесна»; «Мірія», «Міріадна», тобто Світова Душа, Мати всього сущого, полонена матеріальним світом і та що «розбилася» на міріади речей і істот… І, нарешті, головний Її лик – «Криниця», «Джерело»: саме в цій якості Гера-Марія заручена з Йосифом («теслею») і народжує, в «непорочному шлюбі» з Великим Сонцем, Теслю-Спасителя.

Образ Криниці дозволяє зрозуміти всю унікальність богословських умоглядів «Сказання Афродітіана». Справа в тому, що в найвищих творіннях дохристиянської античної думки – у неоплатоників, герметистів, в духовній алхімії греко-римського Єгипту – «Джерело» символізує і персоніфікує гірський світ, звідки, подібно благодатній росі, сходять небесні води. І адже давньоіранська Анахіта (Ардвісура Анахіта, «Непорочна могутня Ардві» священної «Авести») – це і є богиня джерела небесних вод, який струмує з вершини найвищої гори, в сакральному Центрі Світу.

Давній іранський міф – як пророцтво про Різдво Христове? Що ж, згадаймо слова апостола Іоанна Богослова: Христос дає спраглому «від джерела води живої» (Одкр. 21, 6). В оригіналі Іоанн Богослов вживає те ж саме слово «Джерело», воно в грецькій мові жіночого роду. І зверніть увагу, яка глибинна не випадковість відчувається в його українському еквіваленті – слові «Криниця»: воно співзвучне давньому грецькому «крин», лілія, а це один із символів Матері Божої. І не тільки українська мова виявляє цю неявну, але безсумнівну спорідненість з «іранським пророцтво» про Христа, але і православна ікона. Ви, напевно, вже зрозуміли, що мова йде про чудотворну ікону Божої Матері «Живоносне Джерело». Адже це саме ікона Тої, що народила Христа, а не образ Його Самого. Середньовічний Захід в символічних зображеннях «Фонтану життя» був, мабуть, ближче до «букви» Біблії, яка в цьому образі вбачає переважно Самого Бога. А православне іконне богослов’я, здавалося б, нехитре з точки зору церковної схоластики, доторкнулося на несповідимому шляху своєму до тієї невимовної «джерельної таємниці» Христового Різдва, яка відображена в «Оповіді Афродітіана».

Ми не претендуємо на повноту дослідження всіх деталей цього унікального тексту, який, за словами А. Г. Боброва, який присвятив йому монографічне дослідження, залишається «досить загадковим твором». Може бути, якісь питання вирішить вперше пропонований читачеві новий переклад з давньогрецького оригіналу, який був опублікований в минулому столітті в складі, до речі, повного зводу творінь Отців Церкви, як один з можливих творів Африкана, єпископа початку III століття ( «Сказання Афродітіана» приписували різним авторам).

Автор: Євгенія Лазарева.