Від Сократа до Спінози

Від Сократа до Спінози

Сократ

На Заході філософія часто розглядається як автономна діяльність із вжитком розуму, незалежна від влади і підзвітна лише самій собі. При цьому кожний філософ сам відповідає за своє вчення і не постає спадкоємцем якоїсь традиції чи школи. Взірцем такого підходу до філософії є Сократ, той Сократ, що постає перед нами у Платонових “Діалогах”: він відмовляється від стосунків “вчитель-учень”, не навчає якоїсь наперед визначеної доктрини, йому досить перевірити обгрунтованість поглядів свого співрозмовника. Згода двох осіб, що грунтується на істині, видається тоді вищою за багатоголосе, але побудоване лише на вірогідності схвалення.

Одначе такий неекзаменаційний підхід не виключає й певних елементів структурованого навчання, невіддільного від ідеї, що філософія породжує істину. Наприкінці свого діалогу “Федра” Платон розповідає історію про Тота й Тамуса. Єгипетський Бог Тот (засновник мистецтв) серед інших винаходів створив і письмо. Він приніс його цареві Тамусові й сподівався, що той його поздоровить. І справді, цар поздоровив його з деякими винаходами, за деякі вичитав, а з приводу письма став гостро картати бога, мовляв, той зробив щось геть протилежне задумові: адже він прагнув мати знаряддя проти забуття, а тепер люди остаточно втратять пам’ять, бо віритимуть текстам, написаним мертвими літерами.

Розповідаючи цю історію, Сократ погоджується з Тамусом, що письмовий текст — це сирота, безбатченко, якого нікому оборонити. Від нього не можна, як від співрозмовника, вимагати додаткових пояснень, до того ж він безборонний, бо його може мати будь-хто: “Викладену на папері мову наче вітром розносить всебіч, і потрапляє вона як до рук тих, хто знається на справі, так і до рук тих, кого вона не обходить. Навіть більше ніхто не знає, до кого саме вона звернена”.

ВІД ВІЩУНА ДО НАУКОВЦЯ

Згадана історія виглядає переконливою лише у світлі певних поглядів на правду, зокрема, такого погляду, за яким правда, не будучи цінністю сама з себе, набуває ваги субстанції лише за умови пояснень вчителя. Ні Тамус, ні Сократ не звинувачують письмовий текст у спотворенні правди. Він може бути правдивим, однак це буде якась оманлива правда, тож треба мати когось, хто б скеровував її і знав, кого навчати, а кого позбавляти цієї правди. До того ж цей “хтось” має знати, як саме навчати, оскільки наука полягає не лише в тому, щоб переповісти текст, а й у тому, щоб захищати та пояснювати його, враховуючи ті заперечення і запитання, яких письмо не могло передбачити. Так слухач потрапляє у становище учня, оскільки розмова має не тільки відкрити йому істину, а й зробити це доречно та вчасно. Отже, без вчителевого авторитету до істини не докопатися.

Така концепція дає нам ключ до структури “Діалогів” Платона. У пізніших діалогах Сократ (або незнайомець із Афін, що прийшов йому на зміну) проголошує таку доктрину: він навчає добра та пов’язаного з ним задоволення, а також того, як побудувати ідеальне місто. У більш ранніх діалогах Сократ не констатує, що є істина, а що — ні, він радше змальовує умови, за яких виявляється істина. Він твердить, що лише тоді, коли ми доходимо згоди, та чи та теза може вважатися слушною. Тож Сократ, який нічого не написав і ніколи не викладав, став вчителем істини не так із погляду її змісту, як із погляду умов для її народження. В такий спосіб він втілює в собі характерну для грецької філософії лінію, яка існувала ще до Платона.

Ще за часів Гомера поетові (поряд із віщуном та царем) випало бути провісником правди. Поетове слово не потребує ні доказів, ні додаткової аргументації. Як зазначає французький еллініст Марсель Детьєн, обґрунтованість цього слова зумовлюється самим становищем поета. Враження таке, ніби його розум невіддільний від певних людей, які своєю чергою невіддільні від певних соціальних функцій, таких, як функції влади чи керування освяченими ритуалами.

Після появи філософії як незалежної дисципліни ця структура розвинулася в інших формах. Великим нововведенням було те, що єдиною соціальною функцією вчителя стало служити істині. Філософ перестав вважати віщуна чи поета за гарантів істини, в її пошуках він радше звертається до науковця чи керівника його власної філософської школи. Щоб стати вчителем, треба було стати або послідовником Аристотеля, або стоїком, або циніком, або скептиком. Протиборство шкіл, зміна їхніх провідників, постійні посилання на засновника школи стали характерною рисою елліністичної філософії, а пізніше — й римської.

Концепція істини як плоду навчання у вчителя надає певних спільних рис — таких, зокрема, як персоналізація, посилання на минуле, ортодоксальність — всім школам, незалежно від їхніх доктрин. Стосунки вчителя та учня на різних рівнях стають стосунками вчителя та послідовника. Так, наприклад, учні Епіктета вважали його втіленням ідеалів стоїцизму. Кожний наступний вчитель тимчасово перебирав на себе все, чим відзначалася особистість засновника школи. Треба було також переосмислювати та оновлювати аргументацію. Треба було поринути в філософію, а вже потім займатися філософією. Навчання видавалося найкращий шляхом до відкриття, а наслідування — найкращим шляхом до навчання.

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС

У цьому можна вбачати культуру епігонства, можна — і культуру традицій, а також свідчення того, що логічність якоїсь філософської думки не конче ототожнюється з якимось радикально новим індивідуальним мисленням. Цей метод існував у різні періоди історії філософської думки на Заході — в коментарях схоластів, наприклад, чи у школах картезіанців, кантіанців та гегельянців. Він увічнив систему та поширив її в університетах.

Чи можна сказати, що релігії, сперті на Святе Письмо, відкидають всю систему? Часом вони, схоже, прагнуть оживити та увічнити її, та головне полягає, власне, в тому, що вони її дотримуються.

На думку святого Августина, те, чого навчає нас людський вчитель, може бути правдою, однак така правда не може проникнути в нас, коли на неї не чекає внутрішня правда, що є Божою присутністю у нашій душі. Відмова від того, щоб хтось тебе навчав, веде до відкриття мудрішого і переконливішого Вчителя. “Коли вчителі пояснили словами весь обсяг знань, яких покликані навчити, включно з доброчинністю та мудрістю, ті, кого ми кличемо учнями, зазирають у глиб власних душ, аби переконатися, чи те, що сказали вчителі, правдиве проти їхньої внутрішньої істини”.

Отак вони вчилися, і хвала їхня своїм зовнішнім, людським вчителям була такою самою, як і вчителеві, що в них самих. У такий спосіб започаткувалася інша практика філософії, а саме — такої філософії, яка прибирає радше форми медитації чи сповіді. Замість того, щоб у своїх роздумах повернутися до подій, які їм передували, людина порішає в таємниці власної душі. Важливий аспект такого підходу полягає у відкиданні всього неістотного та у вивченні найпотаємнішої глибини душі, де міститься невидимий регулятор думок і вчинків. Душа — це місце, де живе Вчитель, який завдяки такому переселенню став багато могутнішим.

ІСТИНА БЕЗ ПУТ

Чи можливо осягти істину без вказівок вчителя або без перетворення самого себе на власного вчителя? На це запитання спробували відповісти філософи ХVІІІ століття, зокрема голландський філософ Спіноза.

Вже самі намагання Спінози випускати всі свої твори без згадки про ім’я автора є показовими. Звичайно, можна гадати, що цього вимагала обережність: знаючи, що його вчення суперечитимуть вченню тогочасної Церкви, Спіноза не хотів накликати на себе переслідування. Чільна, опублікована ще за його життя, праця Спінози “Теологічно-політичний трактат” не має імені автора, а всі вказівки стосовно видавця та адреса видавництва вигадані, аби збити зі сліду.

Однак, крім обережності, було ще щось, бо ж анонімно (лише з ініціалами автора) виходять посмертно й інші його праці. Отже, обережність — це не аргумент, тим більше, що, як засвідчує листування Спінози, він ніколи не вагався з відвертим проголошенням і впертим захистом своїх переконань та поглядів.

Для Спінози анонімність була необхідним додатком до його філософської теорії. У прагненні до слави він бачив сублімацію інтелектуального горіння. Цитуючи Цицерона у своїй “Етиці” він висміює людей, що пишуть трактати про зневагу до слави, але ніколи не забувають підписувати їх своїми іменами. Але коли для римського оратора й філософа такі слова були лише побіжною моральною заувагою, то для Спінози вони обернулися складником його аналізу станів емоційної зашореності: якщо людину охопило якесь бажання, то вона керується турботою про свій власний образ, а ця турбота ще посилюється всіма іншими пристрастями. Оскільки прагнення є сутністю індивіда, то і процес народження думки — чи ми розглядаємо його витоки, чи вивчаємо якийсь специфічний приклад мислення — неминуче стає вираженням цієї емоції. Отже, можна сказати, що тільки емоція є індивідуальною, а отже, тільки емоція може виконувати роль Вчителя.

МАТЕМАТИЧНА МОДЕЛЬ

За таких обставин що ще може замінити Вчителя і дати нам змогу обійтися без нього? Відповідь — закони математики. У підзаголовку головної Спінозиної праці “Етика” вказано, що про етику тут мовиться “з погляду правил геометрії”. Справді, в цій праці етику викладено в вигляді довгої низки аксіом, теорем та прикладів, однак, якщо копнути глибше, стає видно, що автор прагне скористатися аналітичним підходом геометрії до встановлення базових визначень.

Тут можна було б зауважити, що подібна математична модель також є різновидом вчителя, однак модель нездатна контролювати породжені нею висновки. Вона дає нам могутнє знаряддя, знаряддя демонстрації, однак цим знаряддям може скористатися будь-хто, аби лиш було бажання. Це об’єктивний, неперсоніфікований аспект математичного мислення, що далеко стоїть від персоніфікованого, двобічного зв’язку між вчителем та учнем. Звичайно, при цьому може бути і викладач математики. Проте за таких умов навчання вчитель не вважає на різницю між езотеричним та екзотеричним: учень зрозуміє лише те, що йому дозволяють його здібності та рівень підготовки. У цьому розумінні математичні науки посідають саме те становище, що його визначає для письма Платонова “Федра”.

Протиставлення математики Платонові може видатися нам дивним, адже заснована Платоном Афінська академія була визнаним математичним центром. Та хоч Спіноза й Платон визнавали важливість математики, обидва мали глибокі розбіжності в поглядах на стосунки між математикою та філософією. У математичній моделі Спінозу приваблювала принагідна можливість описувати причини і не клопотатися про наслідки.

Анонімність, на якій наполягав Спіноза, стала серед філософів звичайною практикою. Її взяли на озброєння філософи-вільнодумці епохи Просвітництва, за якої анонімна філософія завдяки поширенню текстів, тез та збірок невідомих авторів перетворилася на філософію підпільну. Манускрипти, що були в обігу протягом XVII – ХVІІІ століть, також переважно не мали імен авторів, які в такий спосіб уникали цензури та ув’язнення. Але навіть попри ці обставини анонімні публікації завдали нового удару старій концепції чільної ролі вчителя: автор підпільного видання не мав уявлення про те, хто його читатиме, якими каналами воно поширюватиметься, хто скористається ним для написання нового твору, зрештою, хто критично переосмислить його висновки.

А загалом ця література не є підпільною, бо вона доступна для всіх. Зростання кількості каналів сприйняття та поширення істини виключає умоглядні стосунки між вчителем та учнем.

Автор: П’єр Франсуа Моро.

P. S. Духи вещают: Почему то нам кажется, что живи великий Сократ в наше время, то из него мог бы получится отличный учитель, или говоря по современному тренер. Вот было бы здорово посетить какой-нибудь мастер класс в Киеве, который бы проводил тренер уровня Сократа. Или хотя бы Спинозы.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers