«Не віддамо Гіганта! Не віддамо нашого Гіганта!» – скандував натовп, що зібрався в один з літніх днів 1870 року на площі Синьорії, головній площі Флоренції. Ці ж слова лунали в тісних лавках, на вузькому мосту «Понте Веккіо», в цирульнях, на вузьких звивистих середньовічних вулицях. Ці слова можна було прочитати на транспарантах, вивішених у вікнах; їх писали крейдою на стінах будинків. Флоренція вирувала. Здавалося, в мирних листонош, каретників, кравців, що складали в другій половині XIX століття більшість населення міста, вселився дух їхніх далеких предків. Здавалося, ожили давно забуті часи, коли сукнороби, ткачі, красильники зі зброєю в руках збігалися на цю площу, щоб взяти участь у вирішенні долі Флорентійської республіки.

Тепер, через багато століть, місто було схвильовано чуткою, що Давид – улюблена мармурова статуя флорентійців, яку жителі називали Гігантом, буде перенесена зі свого місця на площі в музей, у спеціально для неї побудований зал. Цього флорентійці не хотіли допустити. Вони перешкоджали перенесенню статуї до тих пір, поки замість мармурової статуї не отримали точну копію з бронзи.

Цю копію поставили не так на старому місці, біля входу в колишню будівлю уряду Флорентійської республіки – Палаццо Веккіо, а на новій, спеціально для нього розбитій Площі Мікеланджело. І проти цього ніхто не заперечував. Якби на початку XVI століття ця площа вже існувала, ймовірно, і сам Мікеланджело Буонаротті поставив би свого Давида саме на ній.

Нова площа розкинулась перед невеликою церквою Сан-Мініато, творінням безвісних флорентійських зодчих XIII століття. Колись для Мікеланджело ця церква була чи не найулюбленішим пам’ятником в його рідному місті. Він навіть жартівливо називав Сан-Мініато «своєю нареченою». Тут в монастирі він жив у пам’ятний 1529 рік, коли об’єднані війська римського папи і іспанського короля обложили Флоренцію. Звідси він керував інженерними роботами, зміцнював пагорб Сан-Мініато, в якому справедливо побачив ключ до оборони міста.

У середині XV століття за замовленням вовнопрядильного цеху у Флоренцію із знаменитих каррарських каменоломень була з величезними труднощами доставлена гігантська брила мармуру. Вона відрізнялась дивовижною красою, незвичайно рівним, без жодної плямочки, білим кольором. З цієї брили збиралися виліпити статую пророка для Флорентійського собору. І в 1464 році хтось з місцевих майстрів приступив було до роботи. Як свідчить один з письменників XVI століття, мармур «був продірявлений». У гігантській брилі просвердлили отвір – воно повинно було відокремлювати одну гомілку від іншої, і обтесали верхню частину, відповідну голові.

Але робота виявилась непосильною для скульптора. Зіпсована брила мармуру кілька десятків років пролежала на площі, і соборна влада безуспішно зверталась до різних майстрів з проханням використати її для задуманої мети. Ніхто не наважувався взятись за це. Адже статую потрібно було буквально «витягти» з покаліченої брили. У 1500 році за роботу хотів було взятися Якопо Сансовіно, який отримав до того часу гучну славу. Він ретельно вимер камінь і заявив, що зуміє виліпити з нього гігантську статую, але що йому доведеться додати кілька шматків мармуру, бо інакше неможливо буде вписати форми людського тіла в спотворений камінь. Але флорентійці хотіли поставити у своєму місті статую з моноліту. Сансовіно відмовився: він не міг цього зробити.

Навіть Леонардо да Вінчі, який перебував у цей час у зеніті слави, глянувши на камінь, відмовився від пропозиції. Влада стала вже подумувати про те, щоб розпиляти брилу на шматки і пустити з торгів. Але пиляти мармур не довелось. За працю, яку вважали нездійсненною прославлені майстри, взявся двадцятишестирічний Мікеланджело.

Замовники хотіли, щоб скульптор виліпив фігуру якогось християнського святого; вона повинна була стояти на паперті собору і служити однією з прикрас будівлі. Але Мікеланджело дивився на справу інакше. Величезний шматок прекрасного мармуру відкривав перед ним можливість виліпити статую, в якій втілились б ідеали і сподівання епохи.

… На рубежі XV і XVI століть, коли переміщаються старі улюблені морські торгові шляхи, падає економічна могутність італійських міст-держав. Італія веде запеклу боротьбу проти іноземних вторгнень. У центрі країни, в Римі, плете інтриги папа Олександр VI і за допомогою свого сина полководця Чезаре Борджіа прагне втопити в крові вільні міста Італії, перетворити їх на вотчину своєї сім’ї. У ці темні часи Флоренція, батьківщина і колиска італійського Відродження, зберігала вірність своїм республіканським і гуманістичним ідеалам. Мікеланджело розумів, що цим ідеалам відповідає не статуя святого, а вільна людина, доблесний громадянин, борець. Скульптор хотів створити таку статую, в якій знайшов би своє втілення бунтівний дух епохи Відродження.

Але гроші за статую платили пріори цеху шерстобітів, а вони замовляли статую святого. Після довгих роздумів Мікеланджело вирішив скористатися однією з біблійних розповідей – про Давида. Давид – не святий, але він був все ж як ніяк біблійним персонажем – замовники могли відчувати себе задоволеними. І в той же час саме Давид давав можливість скульптору висловити те, що йому хотілося.

У Біблії розповідається про те, що колись стародавніх іудеїв підкорили їх одвічні вороги – жорстокі филистимляни, військо яких вів злий велетень Голіаф. Найкращі доблесні воїни блідли при одній лише згадці його імені. Але грізний велетень був переможений юнаком, майже хлопчиком. Голіафа переміг Давид, який не побоявся вступити з ним у нерівний бій в ім’я свободи свого народу.

І тепер, в 1501 році, коли незалежності Флорентійської республіки загрожувала небезпека, і багато хто вважав, що дні республіки полічені, Давид в зображенні Мікеланджело мав стати символом громадянської мужності, самовідданості, волелюбності. Він вирішив зобразити Давида не під час бою, а перед боєм, показати його волю до перемоги, його готовність до рішучої сутички. Давид Мікеланджело – гордий велетень, втілення сміливої волелюбної Флоренції.

Противники мікеланджеловського Давида – це не стільки біблійний Голіаф, скільки римський папа і іспанський імператор, які через 25 років нападуть на Флоренцію і проти яких Мікеланджело воюватиме зі зброєю в руках на бастіоні поблизу монастиря Сан-Мініато. Це і австрійці, що захопили Італію в XVII столітті, це французи, які на чолі з Наполеоном завоюють італійські міста. Нарешті, Голіаф – це фашистські полчища, які заповнять Італію, коли Давиду буде без малого півтисячі років.

Мікеланджело жартома говорив, що в кожному камені укладена статуя, потрібно тільки вміти прибрати все зайве і витягти її на світло. Скульптор працював з такою шаленою пристрасністю, його різець з такою силою і впевненістю врізався в камінь, що, коли два місяці по тому піклувальники собору вирішили подивитись, як просувається робота над статуєю, вона була вже наполовину готова.

Мікеланджело зобразив Давида прекрасним юнаком, подібно античним статуям, абсолютно голим. Давид стоїть, твердо спираючись на праву ногу, злегка відставивши ліву. Розслабивши треновані м’язи, він готовий напружити їх, змахнути пращею, затиснутою в лівій руці. Могутня голова з шапкою кучерявого волосся повернена вліво, в сторону ворога. Брови зсунуті, біля носа і кутів рота залягли складки, широко розкриті очі безтрепетно видивляються противника. Непохитна воля виражена в цьому юнацькому прекрасному і в той же час не по-юнацькому гордому, владному і навіть грізному обличчі.

Враження глибокого хвилювання і складної, якби мінливої гами почуттів, виражених в особі Давида, за контрастом посилюється його спокійною і вільною позою. Все спокійно в цій фігурі, жоден м’яз її не напружений, але глядача не полишає відчуття, що це штиль перед бурею. Попередня робота скульптора звелась до створення двох невеликих (у кілька сантиметрів), до того ж досить приблизних ескізів з воску. Мікеланджело вписав свого Давида в кам’яний блок з такою точністю, що лише на голові та на спині залишилося кілька ледь помітних слідів від різця першого невдачливого скульптора.

25 січня 1504 року старійшини вовнопрядильного цеху скликали збори всіх видатних флорентійських художників, щоб обговорити питання: де краще поставити статую? Вирішити це виявилося непросто. Всім було ясно, що Давид занадто прекрасний і занадто значний, щоб стояти в церкві серед десятків зображень святих. Але де ж знайти йому місце? Одні пропонували у вузькому і незатишному дворі палацу Синьорії (міського самоврядування), але там би статую мало хто бачив. Інші, зокрема Леонардо да Вінчі, пропонували поставити статую під склепіннями обширного портика поблизу палацу. Але на цьому місці статуя заважала б проведенню міських урочистостей, для яких служив портик.

Золотих справ майстер Сальвестро запропонував запитати того, хто створив статую. Виявилося, це питання Мікеланджело продумав. Свого героя він хотів бачити не в ніші і не під склепіннями портика, а під синім шатром флорентійського неба, на галасливій площі Синьорії, серед палких, громкоголосих, жестикулюючих флорентійських городян. Але він пропонував поставити Давида не посеред площі, а біля входу в палац, на тлі стіни з величезних грубо отесаних каменів.

Палац Синьорії був схожий на фортецю. Побудований на рубежі XIII-XIV століть, він відрізнявся суворою мужністю. Його могутні зубчасті стіни височіли над іншими будівлями міста і служили свого роду пам’ятником перемозі флорентійських городян над феодальною знаттю. Тепер потрібно було вирішувати, як перевезти величезну статую.

Роботу з перевезення статуї очолив Леонардо да Вінчі. Він сконструював дерев’яну вежу, яка стоїть на чотирнадцяти ковзанках. Усередині цієї вежі на товстому канаті була підвішена статуя, так щоб, вільно хитаючись, вона не торкалася до колод стін. Канат був ретельно укріплений, і сорок чоловік за допомогою комірів і важелів стали тягнути споруду. Перевезення тривало три дні. 16 травня 1504 року скульптура була встановлена на місці, яке вибрав її творець.

День установки Давида став національним святом флорентійців. Це була подія настільки важлива, що багато вели від неї рахунок часу, і в пожовклих листах і спогадах XVI століття можна прочитати: «Це трапилося через стільки-то років після встановлення Гіганта».

У 1876 році потерпілий від часу і негоди Давид був перенесений у спеціально побудований для нього зал музею. Без флорентійського сонця, без фону могутніх кам’яних стін статуя не справляла колишнього враження. Постраждала і площа, що втратила статую. Це спонукало флорентійців зробити другу копію Давида, на цей раз не з бронзи, а з білого мармуру. У 20-х роках минулого століття копія була поставлена на старому місці, біля входу в колишній палац уряду Флорентійської республіки.

Автор: А. Варшавський, Б. Бродський.