Хейке-моногатарі

Posted by on August 10, 2016
Журнал Пробудження

Хэйке-моногатари

У 20-і роки XIV століття по дорогах і путівцях Японії брели від села до села, від маєтку до маєтку мандрівні монахи-сліпці, розповідаючи під акомпанемент бива (чотирьохструнної лютні, яка прийшла до Японії через Китай з Середньої Азії) про те, як в кінці XII ст. зіткнулися в боротьбі за владу два могутніх військових роди – Тайра і Мінамото.

Подібно древнім рапсодіям, що розносили по всій Елладі епічні поеми Гомера, вони кожен раз по-новому передавали нескінченну низку епізодів, зображених в сотнях відомих рукописів «Хейке-моногатарі» ( «Повісті про дім Тайра»), найбільш лаконічна з яких складається з 6 сувоїв , а сама широка – з 48.

Здається дивним, що цей епос, безсумнівно відноситься до пам’ятників усної культури, відродився в Японії після майже п’ятивікового панування високорозвиненої письмової літературної традиції, яка дала світові такі шедеври, як поетична антологія «Манйосю» (VIII ст.) та «Гендзі-моногатарі» – справжній психологічний роман, який можна було б назвати близьким по духу творам Пруста, якби він не випередив на тисячу років його «У пошуках втраченого часу».

Однак парадокс цей тільки здається. Є підстави вважати, що з самого початку існував оригінальний письмовий список «Повісті про дім Тайра», який представляв собою історичну хроніку, автор якої так і залишився невідомим, хоча за сотні років, що минули з часу її створення, робилися неодноразові спроби приписати авторство то одному, то іншому ченцеві. Цей оригінальний текст, що складається з трьох книг, був, мабуть, однією з частин трилогії, початок якої дійшов до нас майже в своєму первозданному вигляді.

Для країни з високорозвиненою культурою створення усного народного епосу на основі письмового твору – явище досить незвичне. Ще більш дивно, що відбувалося це поблизу столиці, в тій частині Японії, де рівень грамотності населення був досить високий.

Царедворці, правителі і монахи великих монастирів проявляли великий інтерес до того, що тепер називаємо «народною творчістю», «фольклором». Із залишених ними численних повістей, хронік, нарисів і щоденників видно, звідки брала початок і якими шляхами розвивалася культура, яка розповсюджувалась найчастіше за допомогою епічних оповідей. Крім того, вони послідовно фіксували всі зміни текстів, завдяки чому ми можемо тепер простежити як складалася з XIV до кінця XVI ст. доля твору, якому судилося увійти в скарбницю японської національної культури.

До кінця XVI ст. з’явився «остаточний» друкований варіант епосу, що до тих пір існував у вигляді окремих збірок розрізнених текстів. Книга швидко поширилася в суспільстві, що переживало болісні вибухи урбанізації, ставши на всі часи «бестселером», незмінним прикладом для наслідування, зразком адаптації до будь-яких засобів вираження, особливо сценічним.

Одне з перших видань «Хейке-моногатарі» з’явилося в Нагасакі. Текст був набраний латинським шрифтом – з метою допомогти європейським місіонерам опанувати японську мову. Дійсно важко уявити собі кращий приклад для популяризаторів християнства, ніж ця епопея, відома кожному японцеві – і грамотному, і неписьменному.

Бродячих ченців, цих мандрівних музикантів і казкарів, ще й сьогодні можна зустріти в Японії. В останні роки було зроблено кілька записів голосів зберігачів вмираючого мистецтва виконання епічної пісні, що передавалася від вчителя до учня з часів середньовіччя і аж ніяк не зводилася до більш-менш вільного відтворення тексту.

Але історія вже дала ще один сюрприз: стародавня форма усної комунікації, здавалося, навіки витіснена сучасними засобами масової інформації, сьогодні саме з їх допомогою, а також завдяки стрімко розвиненій в Японії «індустрії дозвілля» несподівано відродилася і навіть придбала небувалу досі популярність. Сьогодні звукозапис або телекамера здатні зібрати співакові-сказителю таку аудиторію, яка в сто або навіть тисячу разів перевищує число тих, що чули будь-якого з його попередників за все життя.

Більш того, хранителі цього мистецтва, які, здавалося, незабаром зовсім зникнуть (якихось тридцять років тому їх залишалося всього троє або четверо), не тільки знайшли послідовників, яким вже не доведеться випробувати на собі тяготи, що лягали на плечі їхніх попередників. Все більше і більше молодих людей приходять до них вчитися. Подібно своїм одноліткам, вони відвідують аматорські студії театру Но (що налічують в даний час близько 2 млн. акторів-аматорів), насолоджуються принадами хайку (10 млн. чоловік), ікебаною та іншими видами класичного японського мистецтва.

Завершуючи короткий огляд незвичайної долі стародавнього японського епосу, як би сфокусувати всю історію живого обміну між промовою усною і письмовою, не можна не відзначити, що всі форми японської літератури і сценічного мистецтва століттями черпають з цього невичерпного джерела. Класичний театр Но, ляльковий театр Дзерурі, театр Кабукі, так само як і белетристика, включаючи самі «новомодні» і «гостросюжетні» твори, незмінно запозичують з нього теми, характери і натхнення. Навіть постійне використання його мотивів засобами масової інформації в рекламних цілях служить наочним підтвердженням нев’янучої популярності «Хейке-моногатарі».

Автор: Рене Сіффер.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers