Індійський класичний танець відкриває перед нами світ, раніше недосяжний для наших органів чуття. Танець тісно пов’язаний з двома чільними богами індуїзму — Шивою та Крішною — і має святі виміри, в яких віддзеркалюються його витоки як ритуального дійства у храмі для прославлення богів. У давньому трактаті «Бхарата» Натія Шастра, тобто в підручнику танцю Бхарата, про нього згадується як про жертвопринесення богам, очищення душі, шлях до спасіння та вияв волі небес через тілесну оболонку.

Разючий вплив виконання індійського класичного танцю досягається сьогодні завдяки його пластичності, симетричній красі та стилізованій грації. Скоряючись складному ритмові, танцюрист (він або вона) виконує хвилясті рухи, аж поки не застигає в позах, непідвладних часу, нагадуючи собою статую.

ЧУТТЄВІСТЬ І ДУХОВНІСТЬ

В індійському танці поєдналися чуттєвість і духовність. З допомогою динаміки людських форм танцюрист втілював у танці безсмертя духу та благородство почуттів. У трактаті «Бхарата» зазначено, що танець має починатися після молитви. Звук має завмерти в горлі, настрій (бхава) передається поглядом, і тільки ноги відбивають такт (тала). Погляд пильнує за руками, за поглядом іде настрій, а далі з’являється запал (раса). «Говорять, що ідеальний глядач розкошує цим запалом або радше цей запал виявляється через нього. Такі класичні форми танцю, як Бхарата Натіям, Одіссі чи Катхак, то своєрідні дзеркала, в яких віддзеркалюється духовний стан глядача».

У класичному танці розрізняються суто танцювальні моменти (нрітта) та мімічні й виконавські жести (нрітія). Танцюрист використовує своє тіло для драматичного тлумачення (абхінайя), а обличчя та руки здебільшого для двох способів виконання — реалістичного (локадхармі) та стилізованого (натіядхармі). Останній спосіб, особливо вдячний для гри уяви, дає знавцям щиру естетичну втіху.

Легендарна виконавиця танцю Бхарата Натіям танцюристка Баласарасваті вважала, що суть драматичного тлумачення — стриманість і гідність. На її думку, «навіть під час найщирішого сміху є обмеження рухові губів, навіть у мить найбільшого подиву є межа рухові очей, навіть у розпалі любовної гри танцюристка тримає бюст нерухомо і передає почуття рухами рук та виразом обличчя. Саме в цій скромності, стриманості й гідності Бхарата Натіям черпає свій ритуальний характер».

ЗАСТИГЛИЙ У ЧАСІ

На відміну від живопису, скульптури чи театру, панівні форми танцю в сучасній урбанізованій Індії ще не враховують еволюції нашої епохи. Протягом сторіч індійські танцюристи вдаються до зображення витівок Крішни та настроїв архетипних героїнь (найїкас). Чому ж індійський танець так неохоче вписується в наше сьогодення? Можливо, тому, що він прагне, головно, стати поза часом. На відміну від сучасної західної хореографії, яка намагається структуризувати просторову горизонталь, класичний індійський танець розгортається вздовж вертикальної осі. Насичена жестикуляцією мова його рухів зовсім не відповідає вимогам свободи, потрібної для дослідження простору. Індійський танець радше прагне переміщення в часі, переходу від ритмізованого часу до часу нерухомого, втіленого в якійсь позі. “

Однак, якщо панівна культура танцю в сучасній Індії прагне віднайти творчу наснагу та свіжість, їй, можливо, треба буде переоцінити деякі цінності, відкритися до свободи творчості, досягти нового синтезу.

Дехто з танцюристів та незалежних хореографів вже спробував перекинути місток між зануренням у традиції і досвідом сучасного життя. Хто намагається оновити репертуар, хто черпає натхнення самобутності в незліченних формах народного танцю в Індії або нарешті насмілився поєднати індійські та західні танці.

Таких людей небагато, але вони дають підставу сподіватися, що найближчими роками вічний дух індійського танцю збагатиться новими творчими здобутками в царині танцю, причому без того, щоб скидати з постаментів Сараєваті чи Ганеша. Подібно до танцюристів, які демонструють гнучкість і грацію свого тіла, індійська хореографія стане гнучкішою, від чого тільки виграє.

Автор: Ромен Майра.