Лубок – порушник спокою

Posted by on October 13, 2016
Журнал Пробудження

Лубок

Часто кажуть: «лубочна картина» і мають на увазі під цим щось малохудожнє. Але кажуть і так: «це яскраво і безпосередньо, як лубок». Лубок нехитрий, але змістовний. Він грубуватий і разом з тим містить тонкий підтекст. При слові «лубок» згадують добре всім відомі базарні «килими» з незмінними лебедями або красунями на квітучому лузі. Наївний малюнок. Неправдоподібні фарби. Одним словом «огидний лубок». Тим часом історія мистецтва знає чимало художників, які прославились роботами в такому дусі. Наприклад, француз Руссо. Були й знамениті колекціонери лубка. Їх працями видані цілі альбоми лубочних картинок…

Хто ж і в чому помиляється? І чи помиляється?

Перші народні картинки з’явилися в Україні на початку XVII століття, коли в образотворчому мистецтві безроздільно панували іконописні прийоми. Поєднання цих прийомів з завданнями дати масову дешеву повчальну або просто цікаву друковану картинку для народу створило так званий «лубочний стиль».

Ю. М. Овсянников, дослідник лубків, визволяє з далекого минулого ряд імен: П. Беринда. Л. Земка, Прокопій, Ілля… Все це були рядові майстри київсько-львівської друкарської школи, великі патріоти не тільки своєї справи, а й своєї батьківщини, оскільки їм доводилося давати відсіч католицизму. Замість католицьких святих вони малювали, вирізали на дерев’яних дошках і потім друкували на папері подвижників православної церкви, в число яких потрапив і «преподобний» Ілля Муромець! Як шкода, що цей «преподобний Ілля» не відтворений в альбомі! Адже це, мабуть, найдавніше зображення улюбленого билинного героя.

Лубок

У порівнянні з українським московський лубок XVII століття виглядав більш церковним. Але в кінці XVII століття і тут з’явився майстер, який приніс свіжі ідеї в іконописні прийоми. Це був Василь Корінь. На одному зі своїх листів він представив Каїна, що оре землю руською сохою. Правда, ще в XIII столітті руські майстри зображували Адама, копаючого землю залізною руською лопатою ( «рильцем»), А тут – ціла соха! Коли так по-селянськи переломлюється Біблія, то до реалізму вже недалеко. Однак шлях цей був дуже тернистим.

Розбурхане петровськими реформами, строкате населення російських міст тяглося до соціально загостреного образотворчого мистецтва. І в чому, як не в лубку, воно могло його знайти? Саме лубок, внаслідок своєї масовості і дешевизни був вхожий в будинки городян, він був головним засобом «пригожества». Через це «пригожество», через найрізноманітніші, часом блазенські сюжети лубочних картин і почалося формування суспільної свідомості «третього стану».

Цирульник, який хоче розкольникові бороду стригти

Тут читач мимоволі чекає розповіді про сюжети, що висміюють патріархальну допетровську старовину. Дійсно, такі картинки з’явилися, і в чималій кількості. Запам’ятовується жвавий «Цирульник, який хоче розкольникові бороду стригти» Насправді не тільки широкі маси народу, а й не всі освічені уми розбиралися в прогресивності політики Петра I. Новий цар був крутий, з варварством він боровся варварськими засобами. Це не могло не лякати. І ось з’являється ряд антипетровських лубочних картин. Серед них – широко відома композиція «Як миші кота ховали», яка налічує кілька варіантів Як миші кота ховали>

Дослідники встановили, що мертвий кіт на чухонських санях – це не хто інший, як Петро I. Отже – сатира на самого Петра! І не якась там боярсько-дворянська сатира, а що йде з «низів»… Уявімо собі на хвилину, що це означало реально в умовах того часу, і ми зрозуміємо, чому автор вибрав випробуваний давньоруський прийом іносказання і чому художня форма отримала тут настільки гранично стислий вираз. Автору було не до зовнішніх «красот», йому треба було, щоб завуальована сатира викликала сміх, а зі сміхом в свідомість глядачів входив і осуд.

Похоронна процесія дійсно гумористична. Тим часом тут все «реально»: і кількість мишей в упряжці, і оркестр, і розкурювання трубок, і стрижені вуса у кота, і миша-чухонка. – Натяк на «чухонку» Катерину I. Елемент блазнювання супроводжував майже все XVIII століття, принаймні, до Катерини II. З придворних сфер він перекинувся в лубок, де став зручною формою глузування над нісенітницями віку.

А взагалі лубок XVIII століття зовсім не був народним в тому прямому сенсі, в якому народне, наприклад, селянське різьблення або розпис по дереву. Справа в тому, що в XVIІ столітті селянство лубка не знало! Він поширювався серед середніх міських верств, причому досить різношерстих, тому лубку властива деяка міщанська анекдотичність в ряді сюжетів. Такі кухонні і вуличні любовні сценки, розраховані на обивательський смак. Може бути, такі сюжети і відштовхують декого від лубка. Але хіба можна по одній грані судити про все явище? До того ж, якби не було цих анекдотичних лубків, передовому мистецтву було б важче розхитувати підвалини офіційного академізму.

Лубок

Лубком цікавилися Державін, Пушкін, а Сумароков настільки увійшов в народний стиль, що його текстами охоче користувалися автори народних картинок. Тисячі людей долучалися завдяки лубочним виданням до грамоти, до читання. У цьому велика заслуга лубка.

Але не тільки в цьому. Лубок ніс в народ масу пізнавального матеріалу. Саме з копійчаних картин можна було дізнатися про героїв західноєвропейських лицарських романів, про баснетворця Езопа, про затримання кита в Білому морі і про тисячі різних інших речей і подій. Лубок давав букварі, календарі, картинки військово-патріотичного характеру і навіть зображення видатних творів архітектури. Цікавий випадок: лубкова картинка допомогла архітекторам відновити первісний вигляд Ново-Єрусалимського монастиря, зруйнованого в другу світову війну німцями.

До початку XIX століття лубок став посилено утискатися цензурою. Його творча активність почала згасати. Мимоволі знову розвинулися розважальні сюжети. Але і їх історичне значення величезне. Адже власне народне селянське мистецтво відрізнялося в основному землеробським кругом тем.

Селянство творчо не знало лубка, але по-споживацьки воно від нього не відверталося. Інакше коробейники-офени не промишляли б їм по селах. Просочуючись в товщу народу, лубок перетворювався на справжнього «порушника спокою» – Ходжу Насреддіна, без якого російське народне мистецтво навряд чи подолало б свою граничну насиченість культом природи. Хоча сам по собі великий культ матері Землі повідомляв народній творчості воістину билинну силу, але воно так і залишилося б Святогором, наполовину вросшим в землю. Образ, звичайно, приголомшливий, але чи життєвий? Життя не може обійтися без динамічних образів типу Олексія Поповича або Добрині, а від них рукою подати до лубочних Еруслана Лазаревича і Бови-Королевича. Недарма саме такого роду лубочні картинки користувалися особливою любов’ю в народі.

Автор: К. Г. Вагнер.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers