Постава богів – мистецтво античної Греції

Posted by on August 3, 2015

мистецтво давньої Греції

Людська постать посідає чільне місце в грецькому мистецтві, зокрема в скульптурі. Спершу тут переважали всілякі звірі та потвори, одначе невдовзі скульптори почали обмежуватися кількома свійськими тваринами, як, наприклад, собака чи кінь. Такий підхід пояснюється антропоцентризмом, властивим для філософії, історії та вдачі греків. Греки щиро вірили в цінність Людини. Таке переконання надихнуло Аристотеля проголосити, що місто-держава є ідеальною політичною інституцією. Платон, своєю чергою, твердив, що «людина бере участь у божественному» і є «родичем богів». Великий поет-лірик Піндар писав, що «боги й люди мають спільну матір, та тільки сили не однакові в них». На світанку грецької цивілізації ще сам Гомер оспівував світ, де боги не лише спілкувалися з людьми, а й були дуже подібними до них своїми почуттями й поведінкою. Різниця полягала лише в тому, що боги були безсмертними й всемогутніми.

Саме тому їх майже завжди зображали в людській подобі. Грецьке мистецтво постійно звертається до людського тіла як до взірця досконалості: високі стрункі колони храмів нагадують постаті грецьких юнаків, а назва їх карнизів кіопокгапоп означає «голова». У живописі та скульптурі краса людського тіла — розслабленого чи напруженого — подається на нейтральному тлі, від чого вона ще більше виграє. Трохи пізніше, вже за еллінізму, робилися спроби зобразити людину в її природному оточенні, та вони виявилися не дуже вдалими.

скульптура давньої Греції

ЛЮДСЬКЕ Й БОЖЕСТВЕННЕ

Саме антропоморфізмом можна пояснити чільне місце скульптури, оскільки вона краще за інші види мистецтва здатна віддати красу людського тіла. У творі Платона «Республіка» філософ Глаукон, звертаючись до Сократа з приводу надто гарного опису магістратів ідеального міста, каже: «Дорогий Сократе, ти створив такі прекрасні магістрати, що можеш вважатися скульптором».

Щоб порозумітися і зрівнятися з шановними людьми, з всемогутніми богами та з легендарними героями, античним грекам треба було відтворити їх у суто людських формах.

скульптура давньої Греції

Коли в середині VII століття до нашої ери скульптори насмілилися творити кам’яні скульптури великих розмірів (натуральної або більшої величини), то вони спершу обмежилися незначним числом людських типів, завжди повернених до глядача обличчям. Це були: курос — оголений юнак, який стоїть із опущеними руками, ліву ногу виставлено вперед; коре — одягнена юнка, ноги рівно; чоловіча або жіноча постать у молитовній позі.

Курос

Всі три типи, особливо перший з них, нагадують статуї єгипетських богів та фараонів, хоча є й істотні відмінності. Курос, на відміну від своїх єгипетських прототипів, не має одягу на стегнах, він просто голий — як грецький атлет, що був в якості моделі. До того ж він не спирається на колону, немає і підпори для ніг, як це було в єгипетських статуях. Так і здається, що він ось-ось зрушить з місця, тоді як єгипетські скульптури закам’яніли у вічності.

Коре

Попри характерну для них стриманість та цнотливість, коре мають відкриті, сповнені життя обличчя з усмішкою на вустах, їхній одяг вирізьблено й пофарбовано з великим смаком. Коре випромінюють радість життя й дівочі чари. Навіть встановлені в місцях поклонінь та поховань скульптурні зображення несуть у собі заряд життєрадісності.

У ПОШУКАХ КАНОНІВ

Як же грецькі скульптори спромоглися вкласти у статуї це буяння молодої краси та сили? Насамперед, завдяки знанню пропорцій, які ще до початку Середньовіччя вважали ключем до краси. Докладний опис цих засад подав у V столітті до нашої ери скульптор Поліклет у творі «Канон» («Правило»). Хоч іноді й не зовсім чітко, Поліклет сформулював систему постійних пропорцій між різними частинами людського тіла, що була за взірець багато століть. Як ілюстрацію він створив статую Дорифора, що її з того часу називають Каноном.

Однак використання математичних пропорцій у грецькій скульптурі має, схоже, куди глибші витоки й сягає часів ще до появи Піфагора (друга половина VI ст. до н. е.), чиє вчення відчутно вплинуло як на архітектуру й скульптуру, так і на філософію та політичну думку. Бо чи ж могла виникнути монументальна скульптура без застосування вже розвиненої системи вимірів?

Венера Мілоська

Для створення велетенських кам’яних статуй греки користувалися параметрами єгиптян, але згодом завдяки творчим пошукам нового віддали перевагу власним, реалістичнішим правилам та видам скульптур. Чи означає це, що грецькій скульптурі був притаманний натуралізм? Пізніше більшість теоретиків, і серед них Аристотель, наполегливо твердили, що «мистецтво імітує природу». Але чи вживали греки слово «імітація» так само, як ми тепер, тобто у значенні «копіювання природи»? І якщо це саме так, то — коли виник натуралізм і яку він мав вагу?

ЖИТТЯ У СКУЛЬПТУРІ

Метою грецьких скульпторів, за стародавньої, докласичної доби, було не відтворення зовнішніх рис природи, а виявлення найглибшої сутності моделі — здебільшого для того, щоб передати весь її динамізм, щоб вона постала, як жива. Тож можна сказати, що грецький скульптор певною мірою працював, ідучи «зсередини назовні»: видобуваючи з каменю гармонію форм, він підносив масу тіла до світла так, начеб сам був творцем життя. Його твір, навіть у добу найбільшого натуралізму, ніколи не був ні «фотографічною» репродукцією, як це властиво академізмові, ні холодним віддзеркаленням абстрактних форм, як за неокласицизму. У грецькій скульптурі буяє життя, стримуване лише глибоким чуттям міри й рівноваги.

Прагнення до істини спонукувало щораз оновлювати виражальні засоби. На початку V століття до нашої ери відбулися дві події великої ваги: по-перше, з’явилася нова поза — «контраппосто»; по-друге, завдяки зміні виражального засобу скульптури напівлюдей-напівбогів відтоді одержали суто людську душу.

контрапосто

З появою контраппосто вага людської постаті переноситься на одну з ніг, друга вільна, зігнута в коліні. Скульптура стоїть невимушено, демонструючи гнучкість і свободу. Поворот голови, зміщення вісі, зміна ритміки — все це ламає колишню замкненість статуї, відтепер вона належить просторові, що його сама-таки й створила навколо себе.

Водночас зі зміною виразності відбувалися й зміни у сприйнятті. Усмішка вічної молодості, прикметна для давньої доби, поступилася місцем задумливості. Статуя начеб вдивляється в саму себе, розмовляє з собою та своїм творцем. Дещо втрачаючи з божественної досконалості, вона виграє в духовності й людяності. Не випадково цей новий підхід, що ним позначений початок класичного стилю, збігся в часі зі злетом мистецтва грецької трагедії. У IV столітті до нашої ери така еволюція привела до індивідуалізації скульптури — до портретної схожості.

ВІД АПОЛЛОНА Й ДІОНІСІЯ

Дехто з митців та філософів не схвалював дедалі глибшої уваги до зовнішності, яка є лише часткою істини. Хоча Платон, безперечно, ставився до пластичних мистецтв не так вороже, як твердять деякі дослідники, одначе він досить суворо критикував сучасну йому естетику. На його думку, краса не в тому, що тішить око, бо то лише зрадлива й нетривка зовнішність, а у вищій реальності, яку він називав ідеєю. Платон цінував лише геометричні форми, досконалі об’єми, математичні пропорції. Схоже, що він міг змиритися хіба що з найдавнішими зразками грецького та єгипетського мистецтв, поціновуючи в них чистоту й непорушність форм.

Апполон

Стоячи ближче до дійсності і грецьких традицій, Аристотель у IV столітті до нашої ери вбачав красу в ідеальних пропорціях, симетрії та гармонії. На його думку, мистецтво — це імітація природи, бо дія імітації становить сутність людини. Сповідуючи натуралістичні ідеї свого часу, Аристотель зазначав, що мистецький твір дає насолоду, коли ми впізнаємо в ньому знайомий нам об’єкт, навіть якщо той насправді й не такий прекрасний. І тут він випередив сучасну концепцію того, що мистецька краса й краса фізична можуть і не збігатися.

У чому ж, на думку греків, полягала мистецька краса? У математичних правилах та числах, що впростяж століть накидали митцям прості й зрозумілі форми симетрій та гармонійних пропорцій, як того вимагали найнормативніший зі скульпторів Поліклет чи найблискучіший серед філософів Платон? У тому, що Ніцше пізніше назве «аполлонівським»? Чи, навпаки, в могутності життя, у силі Діонісія, яка так зігріває найдрібніші деталі та поверхні грецької скульптури, що вона тішить наші очі й руки?

Безперечно, поняття краси в Греції народилося саме у боротьбі й нерозривній єдності цих двох початків. З часом перший з них — аполлонівський — втрачав силу, тимчасом як другий — діонісівський — поволі міцнів, аж поки не призвів до надмірного реалізму. Та навіть наприкінці свого довгого шляху мистецтво Стародавньої Греції, попри силу проникнення в глибини людської душі й пластичну майстерність, так і не спромоглося створити портретну галерею історичних осіб, як це зробили пізніше римляни. До самого скону грецьке мистецтво освітлювалося часом слабким, але завжди ніжним і прекрасним променем грецької ідеї про досконалу Людину.

Автор: Георг Донтас.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers