Прихованні глибини драми

Posted by on December 10, 2015

Театр

У африканській та латиноамериканській культурах танець — засіб наближення людей до Бога. Хоч боги самі не конче танцюють, танець є цариною напівреальності на межі тілесного і духовного світів, де виявляється їхня сила. До тієї самої царини належить і театр. Французький актор і режисер Жак Копо, який разом з Костянтином Станіславським був провідним оновлювачем драми XX сторіччя, гадав, що танець є душею драми. Дивно, але ця думка небезпідставна.

У мистецтві тілесної експресії різниця між танцем і театром — то наслідок певних зовсім недавніх європейських конвенцій. Її не було в давньому грецькому й римському театрах, у середньовічному чи єлизаветинському театрах, в італійських комедіа дель арте. Немає її і в класичних формах азійського театру. У своїй сценічній практиці на неї не зважають і актори: всі вони танцюють, хоч часом їхнього танку глядач не бачить за їхньою грою. Крім того, танець не перебуває у стані «природної» залежності від музики. Анонімний автор італійського памфлету, спрямованого проти карнавалів і написаного чотири сторіччя тому, склав танцеві беззастережний вирок. Аби показати диявольську, на його думку, природу танцю, він порадив глянути на чоловіків та жінок, які танцюють без музики. Ви тільки-но погляньте на ці штучні, неприродні рухи! Зверніть увагу на вихиляси, що їх роблять люди, аби торкнутися одне одного, взяти одне одного за руки, притулитися одне до одного, знайти або втратити одне одного. Хіба вони схожі на цивілізованих чоловіків та жінок? Ні, вони гротескові, якісь схибнуті, причинні чи на цвіту прибиті, одне слово — божевільні. Самі того не знаючи, вони корчаться в лабетах диявола.

Однак спробуймо розвинути далі ідею танців без музики. На мою думку, це чудова вправа для акторів та режисерів. Що тут відбувається? Якщо танець породжує лише рвійні, особливо різкі рухи, то це не танець, що природно народжується з тіла, а спроба механічно накласти на тіло шар музики. Коли танець випромінюється з тіла, він має свою власну музику. Отож тоді не має значення, чи музика буде нечутна, а чи бринітиме лише для усолодження вуха.

ЖИВЕ ТІЛО

Танцюючи без музики, виконавець класичної азійської школи не втрачає своєї духовності й спроможності заполонити глядача. Додайте музику, спів, поетичність слова, вигадливість сценарію — і вистава стане багатшою і складнішою, перетвориться на розкішний обід, де глядач скуштує хоч трохи кожну страву. Проте навіть серед такого багатства виконання танцю зберігає свою силу і життєвість завдяки своїй внутрішній оголеності.

Це зауваження стосується будь-кого з танцюристів, незалежно від походження чи підготовки, хто спромігся знайти в самому собі музику, гармонійну своїй фізичній дії – музику тіла. Йдеться не про танок як жанр, а про танок тіла, що прокинулося до життя. Слово «життя» використовується тут як синонім присутності, не більше й не менше. Не будучи виражальним засобом чи засобом спілкування, воно дозволяє реалізувати і те, і друге, воно від них невід’ємне. Це саме те, що у своїх дослідженнях антропології театру я називаю «доекспресивним» рівнем.

Отож, якщо сьогодні й стоїть якась переділка між театром і танцем, то вона не герметична. Навпаки, у багатьох місцях театр і танець перехрещуються. Театр і танець співіснують на одній великій території, який можна досліджувати або з погляду географії, що вивчає кордони, координати та ландшафти, або з погляду геології, що вивчає підземні верстви, спільні для регіонів, які на поверхні виглядають різними і відокремленими.

Мене більше цікавить геологічний підхід. У кожному з акторів я шукаю прихованого танцю, який вдихає життя в його особу. Я прагну відкрити вібрацію ритму, могутньої дії, яка живе у глибинах тіла, навіть коли воно здається нерухомим і, на перший погляд, виглядає цілком «нормальним».

Навіть коли актор стримує могутню хвилю енергії, яка вливає життя у сценічне виконання, навіть коли він і не танцює перед глядачами, все одно щось у ньому танцює. Без такого прихованого танцю гра актора стає нещирою. Аби перевтілитися, актор не повинен прикидатися. Дія буде реальною тільки тоді, коли вона залучає все тіло, коли найменший рух зароджується у торсі, а не в якійсь одній частині тіла (у руках, очах чи губах), променіє з єдності тіла й духу. Цю цілісність, єдність живого організму я називаю «танцем».

Коли прихований танець стає очевидним, коли він вільно розгортається у просторі, ось тоді для діалогу потрібні стануть ритм, бубон, музика.

Автор: Еудженіо Барба

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers