Повернення особистості через портрет. Частина четверта.

Posted by on October 18, 2013

Портрет

Про те, що мистецтво психотерапевтичне за своєю суттю, відомо давно, і медицина в усі часи намагалася це використовувати. Психоестетотерапія включає багато видів мистецтва, але найбільш вивченим і універсальним є музикотерапія. Досить відзначити, що вчення про лікувальний вплив музики («ятро-музика») з’явилося вже в кінці XVII століття. Однак як у древніх ритуальних діях, так і в сучасних прийомах використання музики, живопису, поезії, сценічного мистецтва у лікарських цілях, йдеться переважно про вплив на хворого кінцевого продукту творчої діяльності. У нашому методі терапевтичний ефект викликає не тільки кінцевий результат, але і сам процес творчості.

На початок першого сеансу готується напівкругла або кругла гладка пластилінова маса. Згодом риси обличчя як би «вибираються» з матеріалу, тобто видаляється зайве. Увага присутніх з перших же хвилин прикута до портрета хворого, і немає необхідності визначати тему діалогу або реплік. Майже відразу виявляються і риси відмінності даного методу від професійного мистецтва – оскільки портрет не є самоціллю, лікар-скульптор ділиться з присутніми своїми планами, переживаннями, сумнівами. Він настільки відкритий для критики і контролю навіть з боку випадкових відвідувачів, що його авторитет майстра руйнується з такою ж швидкістю, як і авторитет лікаря. Так створюються передумови для спільної творчості.

Інтуїтивно визначається час закінчення роботи над скульптурою разом з фотографуванням і часом довгими паузами, викликаними обговоренням досягнутого, в сукупності визначають ритуал вилікування. Стадії формування скульптури, зафіксовані на слайдах, в подальшому стають опорними пунктами для опису поточного стану, динаміки психічного статусу хворого. Цікаво, що незавершений портрет приваблює значно більшу увагу присутніх, ніж закінчений твір. У цьому теж корінна відмінність методу від професійного мистецтва, де емоційне обговорення, як правило, має місце не в процесі, а після закінчення роботи над портретом.

Нерідко лікар після важкої роботи залишається наодинці з незавершеним портретом, довго споглядаючи його, лише доторкаючись, але нічого не міняючи. У ці непередбачені години він вкрай інтенсивно (пік напруги) переживає стан хворого, взяті на себе зобов’язання, що може супроводжуватися почуттям спустошеності, безпорадності перед поставленим завданням. Як наслідок ірраціональної роботи інтелекту (інерція перерваного діалогу) з’являються на тій же дошці намальовані пластиліном якісь узагальнені образи, які в підсумку полегшують просування наступного етапу. Цей «сон» біля мольберта сприяє накопиченню творчого потенціалу для складної процедури лікування.

Таким же ірраціональним можна вважати і перебування хворого наодинці зі своїм незавершеним портретом. У подібному спогляданні він може перебувати по кілька годин, не звертаючи уваги на те, що він залишився один. Що відбувається з хворим в ці години, не вдається з’ясувати – можна лише підглянути, як він «прив’язується» до свого народженого образу. Про це хворий не тільки не хоче, а й не може висловитися, хоча з боку здається, що він досить енергійно спілкується зі своїм портретом. Пластилін як би на рівних бере участь у діалозі пацієнта і лікаря, «говоряча» скульптура стає каталізатором лікувального процесу.

Досягнуте на попередньому етапі зображення з легкістю руйнується, поступаючись місцем новій версії. Проте, твір мистецтва розвивається за своєю внутрішньою логікою, вміщуючи в себе всі проміжні етапи. У естетично завершеному вигляді воно виявляє те спільне, що було властиво всім стадіями, як би відображаючи основний мотив роботи – лікування хворого. Зазначена ідея побічно підтверджується в ще не до кінця зрозумілому мною явищі, що має місце під час портретування хворих.

Завершуючи портрет вже фактично здорової людини, я щоразу змушений усвідомлювати, що вираз на портреті, або, як кажуть художники, настрій, відповідає тому, коли хворий вперше звернувся за допомогою, а глина ще являла собою аморфну масу. Це так само парадоксально, як і ідея, закладена в «Портреті Доріана Грея» Оскара Вайлда, де портрет старіє під дією часу і порочних пристрастей натурника, зберігаючи йому вічну молодість і ангельську красу. Іншими словами, якщо у великому мистецтві багато що приноситься в жертву заради досягнення естетичного ідеалу, то в нашому випадку поліпшення психічного стану моделі стоїть на першому плані, а естетичні завдання при всій їхній повноті грають лише підпорядковану роль. Тільки при такому підході творчий процес (святая святих художника, його власність і табу для оточуючих) починає «живити» сеанси психотерапії.

Отже, в моїй уяві формується образ лікаря, що створює в процесі лікарської діяльності твори мистецтва. Останнє має бути виконане в реалістичній манері на досить високому професійному рівні. Неодмінна присутність портретної схожості диктується необхідністю реконструкції дзеркального двійника хворого, що призводить до нормалізації діалогу з самим собою і поновленню відносин із зовнішнім світом. Навіть здорова людина, знаходячи свій образ у творі мистецтва, відчуває сильне хвилювання. У хворого ж, коли відбувається прорив аутизму, – відстороненості від зовнішнього світу, – цей стан протікає так бурхливо, що кульмінацію він, як правило, забуває.

Однак не тільки емоційний контакт, дезактуалізація хворобливих переживань переслідуються в процесі портретування, необхідно допомогти хворому заново «прожити» весь більш-менш тривалий відрізок часу від перших ознак спотвореного сприйняття себе до моменту звернення за лікарською допомогою. Цей «вакуум», що зберігається при фармакотерапії, обриває зв’язок між минулим і сьогоденням, перешкоджає екстраполяції в майбутнє. Він заповнюється у сеансах психотерапії методом скульптурного портрета.

Перед початком багатогодинного виснажливого лікувального процесу лікарю необхідно сформулювати проблему, яку належить вирішувати, вибрати так звану «мішень», на яку спрямована терапевтична активність. При такому узагальненому підході, як реконструкція дзеркального образу хворого, неможливо орієнтуватися на окремі симптоми, симптомокомплекси і навіть нозологічні форми психічного страждання.

Необхідно відзначити, що портретна терапія мислиться всередині клінічного підходу як спроба розвинути і навіть реабілітувати його в умовах психофармакологічної революції. Адже саме клінічний метод створив унікальний інструмент для отримання словесного портрета хворого, а також для моментального зрізу його поточного стану. В основі клінічного методу – принцип систематизації патологічного матеріалу. Це один із найбільш ємних резервуарів для накопичення інформації про хворого, яка необхідна для того, щоб лікар-портретист «просочився» хворобою своєї моделі, відчував динаміку її стану. Перекладаючи акцент на більш загальну проблему в процесі терапії, я більше потребую використання психіатричних і неврологічних знань, ніж типовий лікар у стаціонарі, для якого цілком достатньо невеликої кількості інформації з останнього довідника, а також новітніх даних щодо застосування психотропних засобів. Все інше – розкіш і може прикрасити лише дозвілля практичного лікаря.

Автор: Г. Назлоян.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers