Два джерела логіки і вимислу

Фундамент уяви — процеси об’єднання та відтворення образів в психіці — закладений еволюцією. Як відомо, пристосувальна роль психіки полягає в тому, що вона затягує безпосередні реакції живої істоти на зовнішні подразники і контролює такі реакції, зіставляючи їх зі схемами належних дій, що становлять індивідуальний і родовий досвід.

Мислення та уява — близнюки-антагоністи. Теоретичне мислення створює поняття, категорії, теорії, воно розподіляє буття індивіда між точками минулого-теперішнього-майбутнього.

Писемність, логіка, кодифіковані норми неймовірно підсилюють організуюче начало життєдіяльності, відсікаючи людину від безпосередніх відчуттів і переживань.

Проти цієї тенденції діє найдавніша сила, яка дає початок уяві. Мислення пов’язане з узагальненням, абстракцією, знаком; уява — з конкретністю, безпосередністю, спосіб (образ теж узагальнює, але логіку не використовуючи). Уява — великий об’єднувач ізольованих елементів психіки в цілісність «я», вона зближує людину з людьми, людей з природою. Розгалуженою мережею образів, символів, асоціацій наші враження вплітаються в єдину картину світу, складові частини якої розроблено мисленням. Звідси величезна охоронна роль фантазії, що знімає суперечності в нашій свідомості. Плата за прогрес, за скрупульозний облік дій у просторі й часі — втома від нескінченних низок правил, інструкцій, процедур упорядкування думки і поведінки, але ось спалах уяви — і робота впорядкування тимчасово стирається грою образів, стирається разом з втомою від строгих порядку і логіки, до яких потім свідомість повертається з новими силами.

Чому образ?

Головне завдання первісного суспільства — забезпечити стійкість і спадкоємність традиційних способів поведінки — одночасно виробничих, культурних, сімейно-побутових, згуртувати воєдино учасників боротьби з природою за виживання. Сміливого новаторства і рішучих нововведень воно не потребує. Природне занепокоєння людського розуму прямує не до орієнтирів невизначеного завтра, воно заспокоюється психотерапевтичною міццю «образів предків».

Емоційна сила образу стоїть на фундаменті безпосереднього спілкування між людьми. Міф не знає друкованих знаків і абстрактних понять, він розповідається, танцюється, співається, входить в пам’ять не просто як ланцюжок фактів, а як ряд емоційно пережитих образів предків і героїв, з якими людина ототожнює себе.

Всі явища природи переведені на мову образів. Ритуальні маски, тотемні зображення, божки, фетиші та амулети — ці нехитрі аксесуари найдавнішої магії вмонтовані в міфологічну картину світу — досліджувану, «гарячу», безпосередньо доступну. Мета міфу — не тільки і не стільки пояснити світ, скільки відтворити його риси, подіяти на нього.

В багатошаровій структурі суспільної свідомості класової епохи первісна сила натхнення і олюднення зберігається, так як і в самому складному, індустріальному суспільстві людина — чуттєва істота, що входить в сімейно-побутові та інші безпосередні спільності. Але відтепер фантазія буде оформлятися у відкритому і гострому діалозі з головним агентом складного, опосередкованого суспільства — логічним розумом. «…Виклад мій, чужий байкам»

Вже в ранніх класових суспільствах з’являються спеціальні інстанції управління, виробництва знань, зберігання інформації. Мислення та уява розходяться. З’являються, з одного боку, філософія, наука, політичні вчення — прямі заперечення міфу, з іншого — поезія, мистецтво. Раціональний початок несе з собою добре оформлені просторово-часові рамки для фактів, ладу хронологічні послідовності («коли було?»), визначаючи джерела інформації («звідки відомо?»), виносячи судження про якість інформації («правильно—неправильно»); з’являються засоби фіксації знань (писемність), способи пояснення (теорії, вчення). Це означає, що інформація оформляється як лінійно-логічна, впорядкована структура.

І вже перші ідеологи грецького поліса піддають критиці «мерзенні вигадки» старого міфу з позицій цивільної відповідальності, практичної користі, чесності. «Бути може, виклад мій, чужий байкам, здасться менш приємним для слуху, зате його вважатимуть досить корисним ті, які захочуть мати ясне уявлення про минуле…» — так передує свою працю історик V століття до нової ери Фукідід, і це — голос розуму, який знає своє державне і суспільне призначення.

Фантазія відступає в сферу художньої творчості, але ця творчість поступово просочується духом раціоналізму. Виконавець епічних пісень Теаген, який від імені колег-поетів веде дискусію з філософом Ксенофаном, захищає свого патрона Гомера оригінальним способом: в «Іліаді» і «Одіссеї» під іменами богів і героїв представлені нібито філософські поняття сухого і вологого, гарячого і холодного. Це обмежені слухачі витлумачили оповідання сліпого співака буквально!

Критикуючи «дикий» міф, греки розставляють мислення і фантазію по їх «нормальним» місцям. Як використовувати «чудове і жалісне», щоб виховувати громадян? «Потрібно, щоб добре складене сказання не починалося, де попало, і не закінчувалось, де потрапило»,— повчає великий класифікатор Аристотель.

Уяву глядача, читача, слухача, у кінцевому підсумку, теж залучає його до колективним зразкам і нормам, але вже більш складним, непрямим шляхом, адже більш складним стало суспільство, і цінності різних його верств протиборствують. І в цьому долучені виростає роль індивідуальної роботи свідомості. Мистецтво, зрозуміло, не може бути строго логічним. Сама продумана художня техніка виявиться непотрібною, якщо не призведе до кількох моментів естетичних переживань; композиційні прийоми — свого роду будівельні ліси для розігрування живого спілкування з аудиторією (неважливо, якщо спілкуються з книгою або картиною, а не з їх автором), але добитися ефекту можна, лише поєднавши і протиставивши два плану — понятійний та образний — так, щоб у проміжках між ними стався «викид» уяви.

Аристотель вважає завданням трагедії очищення пристрастей (катарсис). До катарсису треба підвести глядача, організувавши його співчуття з героєм вистави. Задачі кінцевого емоційного Шоку повинна служити і мова мистецтва, яке не просто образне, але символічне. Художній символ стоїть на півдорозі між образом і поняттям, він і образотворчий і логічно типізований. Уявний світ мистецтва відсунутий від реального на відстань «як якби», на дистанцію порівняння, наслідування, гри. «Трагедія є наслідування життя»,— пише Аристотель. Глядач не повинен брати участь у дії і перевтілюватися сам, він співпереживає зі свого місця, залишаючись знерухомленим спостерігачем, пам’ятаючи, що це лише гра.

Так уява остаточно отримує свою сферу — вигадану і завжди трохи непотрібну. Втім, психологічно давнина (і навіть середньовіччя) ще близькі до первісності. Зображення предметів часто-густо ототожнюють з самими предметами; театральні вистави продовжують виводити найдавніші образи, гуртуючи глядачів з минулим їх цивільної громади. Найважливіша, з нашої точки зору, лінія розвитку уяви, що стосується індивідуального майбутнього особистості, виражена ще слабо. Вирішальні зміни тут відносяться до нового часу.

Далі буде.

Автор: В. Шкуратов.

P. S. А загалом саме уяві та фантазії ми завдячуємо багатьом корисним та цікавим винаходам, як от спеціальні окуляри Hudway glass, про які більше можна дізнатись на сайті hudwayglass.com.