До і після кохання земного

Posted by on February 3, 2015
Журнал Пробудження

Адам та Єва

Що було на початку часів? До того, як покохали один одного Адам і Єва земним коханням, пристрасним і скорботним, до того, як вигнані були з Раю? Ви скажете, що й не було тоді ніякого кохання, ще не створив його Всевишній. Може бути. Але от тільки не дає мені спокою Платон зі своїм чарівним вченням про горезвісні «половинки», розлучені і шукаючі один одного, вченням про таємничого андрогіна. І не кажіть мені, що такі мої помисли – це гріховна спокуса. Адже Платона і християнське богослов’я не відкидає…

Звичайно, ми звикли міркувати про себе в цілому і про кохання зокрема, не виходячи, так би мовити, за рамки суто людської форми. Тільки в цих рамках шукаємо ми шлях до гармонії у відносинах люблячих. Але чи не тому ніяк і не знайдемо цю гармонію, що самі обмежили власний горизонт мислення?

У філософії кохання, по-моєму, іноді просвічує отаке трохи жахаюче підсвідоме устремління до якихось небувалих форм буття, які існували до людей, але зникли і забулися згодом. Є в цих формах щось від таємничих велетнів, що згадуються біблійною традицією, щось від підступної, «нічної» спокусниці Ліліт. І тому так таємничі ці образи, що тверезим розумом ми розуміємо: вони – з іншого, віджилого світу, який став вже не потрібен для еволюції, що невблаганно пішла вперед. І небувалі (для нас, нинішніх) форми буття начебто давно винищили; але тому і хочеться краще зрозуміти їх – зрозуміти, що було до нас. Адже тоді ми, можливо, дізнаємося і те, що буде після.

Найпростіше припустити, за Дарвіном, що ці «до людські» роди – всього-на-всього тварини; припустити, що і горезвісний андрогін платонівський теж належав тваринному царству. Жили, мовляв, собі ці андрогіни без наших турбот і метань, як і належить від Бога тварині, слухняній Його волі, і були щасливі, бо невідомі були їм закони і витоки власного буття. Чим не «золотий вік»?

Золотий-то він золотий. Але от тільки чому ж тоді, розділившись, настільки болісно і пожадливо шукають один одного ці половинки? Щоб повернутися в тваринний стан? Нічого собі мета для святого почуття, яким ми звикли вважати кохання!..

Ні, явно тут щось не так. І, намагаючись вирішити для себе цю проблему, я звернув увагу ось на яку цікаву обставину. Платонівський андрогін, хоч би не був він щасливий в своєму незбагненному бутті, все ж не являв собою ідеальну, вчинену єдність, що перебуває у невпинному екстазі кохання. Адже ознаки статі (точніше, двох статей), за Платоном, були позначені у андрогіна вельми чітко – настільки чітко, що був потрібний елементарний механічний (нехай і божественний) вплив для його роздвоєння. І я у всьому цьому вбачаю цілком певну вказівку на те, що андрогін (платонівський, у всякому разі) досяг такого історичного (або генетичного) етапу, коли у нього відбулося «набухання» цих самих відмінностей. І тут вже ніяка андрогінність не змогла б запобігти «розбіганню» статей.

Втім, певні умови для цього все-таки були потрібні. І такі умови склалися тоді, коли знайшов андрогін земне існування. Метеорит, потрапивши в земну атмосферу, неминуче дробиться на частини; так і андрогін, падаючи в плоть зі сфери райського, безгрішного блаженства, не зміг, утримати в собі свою святу андрогінність. І пішли по землі чоловіки і жінки, що долаються грішними почуттями, без яких і життя-то немає ніякої…

Ну добре, скаже читач, це цікаво і, мабуть, навіть красиво; але мені-то яка з цього користь? Мені-то, мовляв, все одно потрібно (інакше просто не можу) шукати свою «половинку» і в тенетах буденних проблем намагатися створити з неї і себе єдину незбагненну особистість. Хоча ще Достоєвський вірно помітив, що зі ста маленьких собак не можна скласти одного великого коня…

Втім, езотерики кохання і не пропонували вирішувати це делікатне питання настільки механістично і натуралістично. Володимир Соловйов, наприклад, взагалі схилявся до того, що в злитті двох кохаючих повинен творитися третій – «істинний», чисто духовний чоловік; двоє ж, що дали йому початок, по суті, перетворилися б при цьому у порожні оболонки. Але проти такої «єдності» – всі закони еволюції земного буття. Всі? А принцип магніту? Протилежності, як відомо, притягуються – а значить, нашу «половину» повинно тягнути до нас навіть незалежно від наших суб’єктивних бажань та вчинків. Закон магніту в такому випадку можна назвати об’єктивною причиною улюбленого езотериками кохання повернення людей до блаженної андрогінності, до втраченого Раю.

Напевно, в цьому щось є. От тільки як бути з неповторністю кожної особистості і тим більше кожного любовного союзу? Адже в ньому багаторазово посилюється вся наша своєрідність, всі достоїнства і недоліки – і, звичайно, це нескінченно ускладнює шлях до райських брам «андрогінності екстазу». Виходить, що й не досягнемо ми ніколи цього невимовного блаженства, якщо не зуміємо тверезо осмислити наше індивідуальне (звичайно, недосконале) буття, не зуміємо – в самих собі – довести до досконалості всі достоїнства своєї статі.

Може бути, саме здатність до тверезого осмислення всіх «безумств» кохання земного і відрізняє нас від тих, платонівських, долюдських андрогінів. Причому вкрай важливо, щоб осмислення таїнств Ероса було саме тверезим: інакше не кохання вийде у нас, а найтривіальніше розширення поля діяльності власного егоїзму з неминучою спрагою підпорядкування «простору душі» коханої людини, з лютими спалахами сліпих ревнощів.

І не потрібно звинувачувати в людських шаленостях людське тіло з його, по суті, тваринними інстинктами. Проти цього ще О. П. Блаватська застерігала, хоча її більше цікавили не таємниці кохання, а таємниці походження світу. Втім, чи так вже відрізняється одне від іншого? «Кохання, що рухає Сонце і світила» (це, як ви пам’ятаєте, з Данте), не може не бути єдиним законом і для світу, і для крихітної його частинки – для пари люблячих сердець.

Але ж тоді… тоді по завершенні всіх шляхів земного кохання нас чекає те ж, що і весь світ. А що чекає світ (якщо, звичайно, не вважати, що він – всього лише плід гри богів, як думають індуїсти)? Боюся, досить ризиковано називати це страшне своєю невідомістю прийдешнє – «після людський» – стан Всесвіту блаженним єдинопліттям, поверненням до платонівської андрогінності (нехай тепер вже осмисленої). Скоріше вже хочеться повірити Бердяєву, який стверджував: Христос прийшов, щоб з’єднати людей в Бозі «особистою і соборною» любов’ю. Однак і сьогодні, через цілих два тисячоліття, Христос «не завоював ще світу»…

Автор: А. Ширялін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers