Кохання крізь простір та час

Posted by on February 14, 2015
Журнал Пробудження

Кохання

Якщо сенс людського кохання – у набутті своєї істинної «половини», загубленої в ті давні часи, коли людина втратила первозданний Рай, якщо ця «половина» все-таки буде знову знайдена, то яким чином має здійснитися бажане возз’єднання? Недарма говорив Володимир Соловйов про непроникності нашого тілесного буття: не відпрацьований матінкою-природою «механізм» такого возз’єднання. Справа не тільки в тому, що в нашому світі двоє не можуть зайняти одне і те ж місце в просторі (хоча саме до цього вони прагнуть навіть в самих швидкоплинних обіймах). Непроникний і час: кожен момент буття як би витісняє, заперечує момент попередній. «В одну річку не ввійдеш двічі…»

Філософи, звичайно, мають рацію. Але межі їх правди не простягаються далі законів об’єктивного, «фізичного» буття. А хіба так в бутті суб’єктивному – тому самому, де здійснюється таїнство кохання? Наш внутрішній час, час нашої пам’яті, не розділений на «квантові» миті – вони плавно перетікають одна в одну, і кожна мить буттєвості зберігає в собі все минуле. Наша пам’ять (по суті, річ ненадійна) зберігає в собі відгомони Вічності. По суті, кожна мить суб’єктивного буття містить минуле, сьогодення і навіть майбутнє, причому в нерозривній, невимовній, чарівній цілісності. Хіба можемо ми помислити собі справжнє без майбутнього і минулого?

Значить, головне у «часі кохання» – це єдність його моментів, а не їх розділеність. Що ж стосується об’єктивного часу, то він фіксується тільки зовнішніми, просторовими змінами. Поняття часу – велика загадка, що веде в глиб Вічної Жіночності. Це її таємні відображення створюють, за словами поета, ряд «чарівних змін милого обличчя». Без цих тимчасових сполохів Вічне кохання неможливе. Статичність лякає і відштовхує.

Але якщо століття не владні над коханням, то хіба можна вважати перешкодою його поривам просторову розділеність, «що розділяє» закоханих по різних світах? Можливо, деяка розділеність навіть живить пристрасть: адже тотожне самому собі позбавлене любовного екстазу. Просторове роз’єднання і відокремлення – найвища точка, музична кульмінація контрапунктичного вирішення відмінностей. В усіх істотах, особливо в людях, роз’єднаність ця відчувається надзвичайно гостро, бо вона не тільки відчувається, а й осмислюється. До речі, саме ця осмисленість і народжує поняття гріха, коли кохання стає двослойним: тваринно-пристрасним та інтелектуально-ігровим. Тваринно-пристрасна основа повинна стати «підкладкою» для імпульсивності інтелектуально-ігрової, а обом їм призначено лягти в основу кохання більш високого, душевно-споглядального… Так що навряд чи потрібно перемагати «непроникність» тіла, та й неможливо це…

Втім, філософія кохання, філософія Ероса – в його піднесено-античному сенсі – запропонувала один із шляхів перемоги над роздільністю простору та часу. Я маю на увазі Володимира Соловйова, який сказав, що «справжнє життя є те, щоб жити в іншому, як у собі, або знаходити в іншому позитивне і безумовне заповнення своєї істоти».

Звичайно, хіба правомірно абсолютизувати людську «непроникність»? Це просто неможливо в людському житті – такий стан призведе до моральної задухи. Навіть у закоренілих егоїстів є свої уподобання та своєрідна любов до чогось або когось. Нехай у потворній формі, але прихильність. З іншого боку, абсолютна проникність, або всеєдність, зробить буття – на нашому, земному рівні – попросту деструктивним. У кращому випадку буде один надсуб’єкт в собі, за межами людської сутності…

А ось «заповнення своєї істоти» в іншому дійсно необхідне. Стать долається в коханні. Нехай не абсолютно і не завжди, але долається, або на худий кінець вгадуються шляхи до такого подолання.

Ідеал «старосвітських поміщиків»? Що ж, нічого поганого і принизливого в цьому немає. І головне, цей ідеал цілком здійснимий вже зараз – тобто для цього не потрібно, як пропонував Володимир Соловйов, перетворювати весь наш Дольній світ. Так, гармонійно організоване середовище може сприяти цілісності і шляхетності, навіть витонченості любовного потягу, але ніколи не дасть можливість знайти повноту власного життя в іншій людині. Перемир’я в бурхливому морі пристрастей ще здійснено, але ніяк не «повнота» коханих один в одному. Справжній світ можливий тільки в іерархійно відбудованому суспільстві – завжди і в усьому, в усі часи. Лише перебування в різних площинах буття не турбує і не зачіпає двох закоханих, бо вони не стикаються на одній площині, але як би «вмонтовані» в якусь духовну піраміду, символ вічності, де знаходиться місце всякому – від комашки до Божества. І всі вони «заповнюють» один одного, і у вічній піраміді буття завдяки цьому доброму і чуйному заповненню стираються зовнішні межі часу і простору…

Автор: А. Ширялін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers