Муза Достоєвського

Posted by on February 8, 2013

Достоєвський

Чомусь, коли кажемо про „Музу” письменника, думаємо про поета. Такі твори як повісті — що й грубі, довгі, напів сенсаційні повісті — гадають люди: можна писати й без Музи. Але скільки сотень томів поезій можна би віддати за одну повість Достоєвського! Скільки з них має менше поезії, як одна сторінка його повісти, де він змальовує ідеальні жіночі постаті!

Не один читач, згадавши довгу низку цих постатей, може уявляти собі, що Достоєвський, наче Дон-Жуан, зміняв невпинно предмет свого любовного захоплення. Аж важко повірити, навіть знаючи його життєпис, що він міг із одної живої особи добути таку галерею різних образів і наділити їх такою широкою гамою почуттів. Цією особою була Поліна Прокофієвна Суслова, звана деякими її біографами „вічною коханко” або „вічною подругою” Достоєвського. Вона померла в 1919 р. як 77-літня бабуся і встигла перед смертю видати свої спомини. На підставі цих споминів ми в силі встановити, в якій мірі її постать вплинула на творчу уяву Достоєвського.

Для Достоєвського, і як людини, і як письменника, бо двох душ він не мав — Суслова була тим, чим для Альоші Карамазова — Катерина Івановна, «раною на все життя». Саме Катерина Івановна, горда, непокірлива й себелюбна дівчина, є портретом Суслової. А поруч неї Ліза із «Бісів», Анастасія Филиповна з «Ідіота», сестра Раскольнікова Дуня зі «Злочину й кари» і таємна героїня «Грача». Ніжність, перечулена вразливість, інтелігенція, химерність і жагуча змисловість в парі з дивною рисою наївності — все це находив Достоєвський у Сусловій.

Познайомилися вони 1862 року, коли Достоєвський був редактором журналу «Время». Суслова, яка робила перші літературні спроби, прислала туди йому свій перший рукопис, Достоєвський мав тоді 40 років, Суслова — 20. Достоєвський мав вже за собою чотири роки каторги, ореол мученика-революціонера і славу письменника. Суслова — молода студентка із бідної селянської родини належала до гуртка вільнодумної молоді і у своєму захопленні для літератури та революційних ідей могла само зрозуміло бачити в Достоєвському — ідеал.

Достоєвський утратив голову від першої зустрічі з нею. Недовго після цього від сухоти померла його перша дружина. Те, що він пише в «Карамазових» про великі, чорні, палкі очі та блідо-жовте подовгасте обличчя Катерини Іванівни є сповіддю його особистих відчуттів до Суслової. А проте, це кохання було вже у перших місяцях нещасливе, Достоєвський не вмів кохати щасливо — доказом чого всі виведені ним герої, що спалюються від сумнівів, вагань, заздрощів, жаги, та потреби безоглядної, недосяжної щирості.

Молода дівчина мала враження, що попала у передстінок пекла, навіть коли це було враження найсолодших хвилин. Вона сама писала про це згодом Достоєвському, кажучи, що в інтимних стосунках він поводився супроти неї, наче „за рецептом того славного вченого чи лікаря, який твердив, що добре є бодай раз у місяць порядно впитися”. Такий був вже темперамент Достоєвського, який кохав, писав і грав у карти, немов у приступі своєї страшної епілепсії — в судорогах душі та тіла.

Обоє їдуть на чужину. Суслова лишається якийсь час у Парижі сама і чекає на повернення Достоєвського. Тут влітку 1863 закохується в молодого іспанця Сальвадора. Це повний контраст зболілої слов’янської душі: здоровий пересічний іспанець бере життя й кохання „таким, яким воно є” — просто, без проблем. Суслова відпочивала при ньому після «кошмару» з Достоєвським, але в своєму «Щоденнику» записала: «Життя, як я собі це уявляла, не задовольнило мене. Воно мусить бути ширше та повніше»…

Гарний, але порожній іспанець, захоплений тільки незбагненим темпераментом російської „нігілістки”, почав нудьгувати, коли вона стала перекладати йому похмурі поеми Некрасова про тяготи і муки, крізь які треба йти до кохання. Сальвадор покинув її саме в той час, коли Достоєвський повернувся. Суслова пише в своїм «Щоденику» про цю першу зустріч так: «Коли ми залишилися самі в кімнаті, впав він до моїх ніг, обняв жагуче мої коліна і голосно заридав: „Я втратив тебе, я знаю це!” А коли заспокоївся, спитав, хто це той мужчина. Він може бути гарним, молодим, красномовним — але такого серця як моє, не найдеш вже ніколи!”

Він зумів вмовити її виїхати з ним до Італії «як з братом». Вона погодилася і два місяці пізніше покинула його. Достоєвський не вмів залишитися для неї тільки братом, а вона не кохала його. І він, і вона говорять тоді часто про свої почуття, як про кохання на межі ненависті.

Коли Достоєвський жениться вдруге у 1866 р. він не перестає листуватися із Сусловою, сповідатися зі своїх щоденних переживань, страшних матеріальних клопотів і літературних планів. Образ її виринає перед ним, коли він як письменник схиляється над таємницями жіночої психології. Та якими далекими бувають інколи образи створені уявою великого поета від живого оригіналу, що надихнув їх!

З якою дивною силою перетворює він його, відбігає від нього і вертається до нього — чи до того самого? Послухайте: Достоєвський оженився вдруге. Він щасливий. Його жінка Анна Григорівна Сніткіна — його стенотипістка. Він попрохав її руки з вдячності, що та рука дала йому змогу дотримати його зобов’язань супроти видавців і дописати на визначений час свої рукописи. Зрештою молода дівчина закохалася перша в ньому під впливом того, що він їй диктував. А Достоєвський відкрив, що „вона має серце і вміє кохати”.

Одного пополудня в Петербурзі він сам у кімнаті. Жінка вийшла у місто. Входить служниця і каже, що якась дама в жалобі, з закритим лицем, хоче його бачити.
— Як називається?
— Вона не хоче казати.
— На жаль, не маю часу її прийняти — або ні, скажіть, нехай увійде.
Струнка жінка входить у кімнату. Достоєвський чемно вітає її. Вона підходить до нього мовчки, вся закрита. Господар вказує їй крісло.
— 3 ким маю честь?…
Тоді незнайомка підносить вуаль. Достоєвський глядить на гарне обличчя і згадує: „де я його бачив?” Йому траплялося не раз не впізнавати людей, з якими познайомився десь колись випадково. Зрештою знав їх забагато.

Коли дама бачить, що він все-ж таки не впізнає її, схвильована від обурення кидається до дверей і швидко збігав по сходах. Достоєвський не в силі її наздогнати. Став задеревілий у дверях, і аж тоді крізь його пам’ять майнула блискавка: адже це була Поліна, його „вічна приятелька!” І розторощений повторяє докір: „Як міг я не впізнати Поліни?!”

Поліна Суслова на 37-му році життя виходить заміж за 17-літнього молодця В. Розанова, який став пізніше відомим письменником. Але і з ним вона не була щаслива; покинув її, дарма, що казав, що другої такої суто російської дівчини не зустрічав більше. Саме за ті своєрідні, наскрізь російські риси душі кохав Достоєвський Поліну все життя і постійно повертався до неї як до джерела натхнення. Вона була для нього, а він для неї найглибшим, досмертним спогадом, зміцненим хвилинами найчистіших поривів і найтяжчих духових мук — хвилинами повного непорозуміння.

P. S. Духи вещают: Вот такая некогда грустная любовная история произошла с великим русским писателем Федором Михайловичем Достоевским. А ведь все могло пойти несколько иначе, если б Достоевский воспользовался службой доставки цветов по всему миру (эту прекрасную службу можно найти здесь) и заказал своей возлюбленной во Францию огромный букет цветов. Может тогда она бы оттаяла и не нашла себе любовника-испанца Сальвадора, а осталась верной гению русской литературы. Но увы, в те времена такой службы еще не было, зато она есть сейчас, и с ее помощью мы можем радовать наших любимых в самых разных уголках мира.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers