Стать, що породжує вічність

Posted by on February 16, 2015

кохання

Є в любовних відносинах дуже суттєвий момент, що начебто виходить за рамки статевої любові. Я маю на увазі ситуацію, коли кохання однієї людини до іншої перетворюється в те, що можна назвати «вірою в кохання». Ситуація це складна і, я б сказав, небезпечна: сам принцип чистої віри у відношенні кохання не критичний (як і віра взагалі), а тому найменша тінь критицизму або сумніви може стати фатальною краплею отрути, яка вбиває живе почуття. «Віра кохання» залишається, але пафос її проходить.

З іншого боку, віра не сприймає насильства, тим більше свідомого, віра залишається вірою в себе, і спроба осмислити її може обернутися «зміною знаку», привести до невір’я. Адже це відхід у зовнішнє поклоніння, кохання же повинно спонукати до інтенсивної внутрішньої діяльності. Та й що таке взагалі «віра кохання»? Якщо це віра в те, що кохання існує, то така віра просто необхідна.

У нашому нинішньому земному житті, де вирують тварині пристрасті (а то і збочені тваринно-людські), утримати кохання вельми проблематично. Втім, філософія неодноразово намагалася вирішити це питання. Наприклад, Володимир Соловйов був переконаний: «Не можна зберегти справжнє кохання, якщо не зрозуміти і не прийняти його як моральний подвиг». Ці слова Соловйова підносять думку не тільки над популярними європейськими установками на статеву любов, а й над думкою античною, в якій закладено принцип «платонічної» втечі від статевої любові. Мимоволі згадуються слова Євангелія: «Хто витримає до кінця, той спасеться» (Мф. 10, 22).

Так яким ж має бути те кохання, яке стає моральним подвигом? Сама історія духовності свідчить, що це доступно не тільки для обраних і святих, але для всіх нормальних людей, які побажали морального життя, без саморуйнівної круговерті збочених або тваринних пристрастей. Але тоді чи не є це просто морально здоровий принцип продовження людського роду?

Ми не можемо засумніватися в тому, що всі індивідуальності разом прийдуть до досконалості – природа у своєму ієрархійному влаштуванні не терпить площинних рішень, зводячи незриму піраміду, на вершині якої немає місця відразу багатьом «досконалим індивідуальностям». Так що прагнення до досконалості – в тому числі досконалості в коханні – це питання суто особисте.

Але як же в такому випадку вирішити проблему людської всеєдності, що настільки гостро поставлена тими ж філософами, які намагалися проникнути в суть статевої любові? Звичайно, всеєдність людства не тільки можлива, а й необхідна. Втрачена початкова єдність була не абстрактним поняттям, а якимось втраченим раєм духовного існування людини, коли вона жваво відчувала велику формулу пантеїзму: все у всьому. Вона дійсно була всім в всьому, навіть не усвідомлюючи цього. Але пройшовши крізь спокусу розуму між гострими гранями раціонального буття, стала трагічно самотньою у своїй індивідуальній свободі. Ця сама свобода стала її пеклом… І повернення до духовної гармонії, до духовного ладу з собою і світом буде коштувати великих втрат. На цьому бенкеті життя багато покликаних, та мало обраних…

Так хто ж вони – ці обранці кохання, спраглі втраченого раю? Сама постановка питання зачіпає проблеми богословські, релігійні; втім, відповісти на це питання нерідко намагалися і засобами мистецтва – світського мистецтва. І не так вже й багато варіантів відповіді було запропоновано за всю відому нам історію людства. По суті, основних підходів тут всього три (на це, зокрема, вказував Петро Успенський в роботі «Мистецтво і любов»): звеличення, обожнювання любові в язичницьких релігіях давнини і в мистецтві всіх епох; погляд на любов як на фізіологічну потребу, яка повинна «задовольнятися»; і, нарешті, уявлення про любов як про гріх і «хіть».

Останні два підходи навряд чи допоможуть нам в нашому дослідженні таїнств кохання. Важливо зрозуміти, що, по суті справи, не тільки в стародавніх культах, а й у всіх релігіях явно чи таємно розлите кохання, з амплітудою коливань від незбагненного любовного екстазу Андрогіного Божества до відвертого культу земного Ероса. Що ж стосується мистецтва, то, мабуть, всі найбільші пам’ятники культури мають культовий характер або ж створені «навколо культу». Чисто світські твори мистецтва, відірвані від містичних культових установок, неминуче вироджуються, стаючи розважальним трюком, порожнім і беззмістовним. Це «мистецтво», загубивши свою містичність, глумливо і безпардонно зображує кохання як еротичне шоу на потіху і приниження, споганюючи таїнства Найвищого Шлюбу. Тому що таїнства кохання – це таїнство самого Життя.

Збочене тлумачення любові-кохання народжує хаотичність у розумінні статі, і в цьому не можна не бачити (слідом за Миколою Бердяєвим) трагедію людства – принаймні, всієї європейської цивілізації. Побудована на розважливих принципах, на поверхнево засвоєних ідеологічних установках античності, вона швидко виродилася, загубила свій містичний досвід, а разом з ним і розуміння або скоріше відчуття великого таїнства інтимного життя.

Так може бути, саме слово «виродження», що прозвучало тут підказує нам, як вийти з глухого кута? Щоб подолати виродження, потрібно повернутися до родової стихії, до «статі, що народжується» (вислів М. Бердяєва, який, втім, ополчився на це поняття).

Але чи не захлесне родова стихія стихію особисту? Навряд чи. Не небезпечна для особистості «стать, що народжується», бо її таїнство об’єднує навколо себе всіх «дійових осіб» роду. Тут залишається і місце для індивідуальної творчої свободи, оскільки особистість захищена всіма родовими засадами. Хіба легше їй реалізувати себе серед нинішніх нагромаджень умовностей і забобонів, відторгнутих від реалій здорового способу життя?

На жаль, стать часто змішують з родом (і у філософській, і в повсякденній свідомості). Але давайте подумки відітнемо рід від статі: залишимо тільки стать (тобто чисто індивідуальне кохання, тільки творчу особистість). І що ж залишиться тоді від кохання? «Содома», безплідний варіант особистості, руйнівної в своїй основі, але не творчої. Навіть люблячі пари, у яких з якої-небудь причини немає дітей, прагнуть обзавестися ними для порятунку свого кохання, тому як інстинктивно відчувають згубність кохання «чистого», егоїстичного. Це, так би мовити, «обивательський» рівень нашої проблеми, філософський ж, метафізичний «зріз» ще сумніше: на цьому рівні статева любов взагалі позбавлена сенсу. Тут вже звучить «соловйовський мотив»: людина в роді не чинить особистість, а як би передає себе потомству, дроблячись в поганій нескінченності – створюючи багатьох недосконалих замість одного досконалого.

Але ж ще ніхто й ніколи не довів, що множення роду людського відбувається згідно з цим самим принципом поганою нескінченністю. Напевно, природа не настільки марнотратна, щоб дозволити собі таке. Тим не менш сучасним людям підспудно близька думка про те, що людська істота не має ніякої цінності, втілюючи порожню фікцію, якийсь феєрверк, миттєвий і безглуздий. Тому зараз так популярна ідея повторюваності, реінкарнації особистості в її сходженнях і падіннях. І потім, якою б великою не була «одноразова» статева любов, вона дійсно ще не створила жодної безсмертної і досконалої особистості. І навряд чи який-небудь філософ подарує людству такий рецепт, бо не існує він і існувати не може. Є тільки кохання – на цей момент життя. І чим здійснено це кохання двох, тим досконаліше вони самі, і навпаки, чим здійснені вони самі, тим досконаліше їх кохання. А це вже великий крок вперед на сходинках буття.

Природа, сама по собі, не може бути зіпсованою, вона така, яка вона є; і людина не народжує нових форм буття – нічого взагалі не народжує, крім самої себе. Вона всього лише інструмент породження в руках сутнісних сил, а стихія кохання – вона і є стихія, що отримує індивідуальне забарвлення в людській істоті. І нескінченність не може бути ні поганою, ні хорошою, вона просто нескінченність…

Але може бути, вищий сенс гри цих стихій (або богів, у стародавньому світобаченні) – це статева любов? Недарма вона так захоплююче цікава для людей. Адже і на божественному рівні, на рівні справжньої андрогінності, теж зберігаються статеві відмінності, і це вища любов залишається для людини великою таємницею. Якщо нам вдається, піднявшись над власним егоїзмом, усвідомити велич «статі, що народжується», що з’єднує нас в масштабах роду, то возз’єднати людей в Бозі не було дано нікому, навіть Христу. Тому як більшість людей Землі не стали не тільки індивідуальністю, але навіть і особистістю – а значить, немає у них і «органу» тієї любові, якою воно «ліпилось» б до Бога. Людина нашого часу – лише потенційно людина, і зв’язок її з усім світом і з собі подібними в основному родовий. Так що філософ і нарікати на відсутність божественної любові у світі не має права – він може тільки аналізувати ситуацію та шукати найкоротші шляхи до вдосконалення людського співтовариства.

А що якщо кохані – ті обранці кохання, яких ми ніяк не можемо знайти в нашому недосконалому світі, – що якщо вони все-таки досягнуть вершин, недосяжних для філософа? Навряд чи хто-небудь зараз буде всерйоз заперечувати, що жінка повинна одухотворити, одушевити світ жіночністю, що вона це робить вже не одне століття. Жінка ніколи не була тільки породжуючим інструментом; навряд чи чоловік створив би щось значне в галузі культури, якби поруч не стояла жінка. Не будь її, чоловік розвивав би тільки одне мистецтво – мистецтво війни. І це повернуло б його розвиток назад.

Всі релігії дивилися на шлюб як на велике таїнство. Релігії ж, у свою чергу, відповідали тому соціуму, який приймав їх, тобто тому саме укладу життя, родовим законам і звичаям, що зберігали основи життя міцніше, ніж власне релігійні установки і доктрини. Причому такий підхід до кохання зовсім не виключає пристрасть – але пристрасть перетворену, що стала устремлінням до вічного і незмінного. Тоді й здійснюється повернення до втраченого раю; тоді, за дуже глибоким зауваженням Олексія Лосєва, «первісний тваринний інстинкт, ця шалена пристрасть до самопородження прояснюється, робиться вічно коханою, яка ніколи нам не зрадить і яка в шлюбі з нами створює наше вічне кохання, нашу вічну весну кохання, наш вічний ранок любовного сходження. Адже вічність завжди молода. У вічності всі ми завжди будемо одного і того ж віку».

І вічність ця виступає для людини в образі вічної ідеї краси, а краса є граничне поняття, яке відбивається на речі і події, але залишається в собі самій, і наближатися до неї можна різними шляхами. Головне – не поділяти рід і стать. Той, хто це зробив, той переглянув великий символ – символ Жінки з Немовлям. Борючись з родом, така людина вихлюпує Немовля, яке завжди – Спаситель. Спаситель йде поколіннями. Спаситель самого себе, бо воскресне. Спаситель жіночого начала, бо це завжди Матір, але тільки при Ньому… Можливо, саме цей Образ являє собою ключ до нашого – абсолютно нез’ясовного розумом – відчуття вічності кохання і відчуття єдності коханої людини. Кохання не бреше: індивідуальність дійсна і єдина, і вічна – коли досягає межі сходження по колам буття. Кохання ж це інтуїтивно прозріває вже зараз. Тільки у кохання воістину зрячі очі!

Автор: А. Ширялін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers