Жінка та філософія

Posted by on March 12, 2015

жінки

Чи жінка людина? Хто вона, або навіть що? «Посудина диявола» – в європейському формулюванні, «Мотузка, за якою чоловік спускається в пекло», – по східному прислів’ю або Прекрасна Дама, відблиск Божественного в тлінній оболонці? Змія або голубка? Отрута чи протиотрута злу? Століттями міркував на цими питаннями чоловік, вдивляючись в риси своєї загадкової супутниці. Він то високо підносив її в екстазі благоговіння, то обсипав градом глузувань і принижень. В історії філософської думки погляди на жінку вельми суперечливі, і все ж спробуємо представити їх як єдину панораму, виділивши найбільш загальні типи побудов.

Світова філософія у всьому своєму багатющому різноманітті була створена чоловіками. Жінки в її історії – рідкісне виключення. Богиня мудрості Афіна Паллада з’явилася на світ не з материнського лона, а з голови Зевса-громовержця. Філософія була народжена творчим генієм чоловіка.

До нас дійшли згадки про жінок – філософів давнини. Однак не можна не помітити, що ці видатні жінки почали займатися філософією за підтримки чоловіків, як дружина піфагорійця Бронтіна (VI ст. до н. е.) або красуня Гіпархія (V-IV ст. до н. е.), дружина засновника школи кініків. Відомо, що у Платона була талановита учениця Аксіофея (IV ст. до н. е.), яка пізніше сама стала вчити філософії. Широко прославилася неоплатонік Гіпатія (IV-V ст.), яка за відмову прийняти християнську віру була роздерта натовпом фанатиків. Її батько був великим математиком і, ймовірно, був обізнаний і в філософії. Твори жінок-філософів давнини не збереглися. Швидше за все, вони і не були самостійними авторами, а тільки коментаторами і інтерпретаторами текстів. Платон, правда, розповідає про Діотиму, наставницю Сократа в осягненні філософських істин, і приводить її блискучі міркування, які не поступаються сократовим, але немає підтверджень достовірності її образу.

Надалі, аж до новітнього часу, жінки практично не виступають з філософськими дослідами. Автори філософських теорій дуже скромне місце у своїх міркуваннях приділяли жінці, як правило, не обираючи її об’єктом спеціального філософського дослідження. Її бліда тінь з’являлася на філософському горизонті лише в неминучих випадках, у зв’язку з іншими проблемами людського буття (любов, щастя та ін.) або соціального устрою.

Американська дослідниця цієї проблеми Джейн Грімшау, для прикладу піддавши аналізу філософські системи Аристотеля і Локка, називає три спільні для багатьох теорій риси. По-перше, це явне або неявне виключення жінок з області філософського вивчення. По-друге, відкрита або завуальована проповідь чоловічої переваги. І третьою такою властивістю їй представляється можливість використання теорій з історії філософії для «наукового» обґрунтування залежної, підпорядкованої ролі жінки.

Здається, що ці зауваження справедливі для широкого масиву праць в історії філософії. Якщо ж поглянути на історичну панораму філософії ширше то можна виділити наступні найзагальніші типи теорій з точки зору їх відношення до жіночої проблеми: індиферентні по відношенню до жінок, вони виключають її зі сфери дослідження, що встановлюють полярність або протистояння статей; зрівнюють чоловіка і жінку на всіх рівнях; теорії «диференційованої рівності»: затвердження рівноцінності, але не однаковості природи і ролей чоловіка та жінки.

Втім, ці теорії, незважаючи на їх визначеність і гадане протиріччя, не завжди проявляються у своєму чистому вигляді. Тема жінки в історії філософії, зрозуміло, не стала основним полем діяльності, а була скоріше невеликим фехтувальним майданчиком, де, схрещуючи шпаги, філософи-чоловіки всього-на-всього відточували свою дотепність. Правда, на відміну від практики дуелянтів тут не завжди захищалися честь і гідність жінки; нерідко самі енергійні і чарівні випади зверталися саме до беззбройних представниць «слабкої» статі, яким тверда чоловіча рука закрила широкий доступ до філософії.

З усіх згаданих найсильніша і найбільш виражена філософська традиція – чоловіча апологетика. Відповідно до неї жінка – істота неповноцінна, позбавлена справді людських якостей або наділена ними в слабкому ступені. Аристотель взагалі вважав жінку помилкою природи. Виступаючи часом на її захист, він все ж був впевнений, що жіночу чесноту не можна порівняти з чеснотою громадянина, тому її підлегле становище цілком природно. Платон уславився в сучасній західній філософії феміністом, бо наполягав на необхідності рівного виховання і занять для обох статей, тим не менш, він іронічно зауважив: «Наскільки жіноча природа по своїй гідності гірше нашої, чоловічої, настільки ж вона перевершує нас своєю численністю». У своєму проекті ідеальної держави Платон відводив жінці безумовно підпорядковану роль.

В давнину і вчені жінки погоджувалися з чоловіками, які проголошували свою перевагу. Китаянка Пань Хоепан в повчальному трактаті для жінок (кінець I ст.) так наставляє своїх молодих співвітчизниць: «Ми займаємо останнє місце в людському роді, ми складаємо його слабку сторону – це істина, в якій ми повинні бути твердо переконані… Не станемо очікувати, щоб гіркий досвід показав нам крім нашого бажання, що ми таке. Переконаємося в цій істині якомога раніше для того, щоб у всьому погоджуватися з нею». Таке було уявлення стародавнього китайського суспільства про цінність жіночої особистості та її моральну свободу. Воно суворо карало бунтарок. Пань Хоепан розкриває символічне значення звичаїв і обрядів, спрямованих на закріплення сформованого статусу жінок у сім’ї та суспільстві.

З виникненням і розквітом світових релігій дискримінація жінки стає глобальною. Перефразовуючи відомий вислів Протагора про людину як міру всіх речей, я б сказала, що у феодальну епоху мірою всіх речей у світській етиці став чоловік, а в релігійній – Бог. Те, що пророки світових релігій Будда, Христос і Мухаммед, а також їх попередник Мойсей були чоловіками, зіграло свою роль у виникненні уявлень про вторинність жінки. Біблія говорить: «І створив Господь Бог з ребра, взятого у чоловіка, жінку» (Бут. 2, 22); те саме і в Корані: Аллах «створив для вас з вас самих дружин, щоб ви жили з ними» (сура 30, аят. 20).

З часом виникає нова моральна антитеза: благочестивий чоловік – нечестива жінка. Лише з допомогою євангельського визначення Ісуса Христа як сина людського (що дозволяло судити про матір Марію як про людину) вдалося на Маконському соборі 585 року позитивно вирішити обговорені там питання, чи можна застосувати до жінок слово «homo». Тим не менше, проблема ця ще кілька століть хвилювала уми і ятрила серця вчених-богословів.

У 1595 році побачив світ твір В. Ацідалія «Дисертація про те, що жінки не люди». Автор посилався на Старий Завіт, де сказано, що «Бог створив людину за образом Своїм, за образом Божим створив її». Якби жінка була людиною, міркує тлумач, у тексті значилося б множину: «людей». Тим більше що далі говориться: «… і сказав Господь Бог: Не добре бути чоловікові одному; створимо йому помічника». Тобто жінка створена як помічник людині, як інструмент для продовження її роду.

Здавалося б, все логічно. Насправді ж праця ця була пародією на клерикальну літературу, висновки якої частенько межували з абсурдом. Автор блискуче продемонстрував схоластичні прийоми її аргументації. Однак сучасники сприйняли цю працю цілком серйозно, вона була чотири рази перевидана у Німеччині, а в 1693 році перекладена на французьку. У неї виявилися і послідовники. Автор книги «Доказ того, що особи жіночої статі не люди» запропонував ряд нових аргументів: «Не над людьми панувати створив Господь людину, сказавши: володарюй над морською рибою, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі… Творець зарахував жінку до тварин: звідки і випливає, що жінки не люди».

Софізм, що висувається в якості другого доказу, легко пізнаваний: «Перегорнувши все святе Письмо, ми ніде не знайдемо такого місця, де б жінка була б названа людиною. Але в багатьох місцях сказано, що призначена вона людині в помічники. Але молоток, даний людині в допомогу, сам хіба коваль? Перо, вручене письменнику, само-то адже не пише? Або ножиці, без яких не обходиться кравець, хіба самі шиють? Так і жінка теж допомога людині, але сама не людина». Теолог-ортодокс, що стоїть на сторожі буквального тлумачення священних текстів, не відмовляє собі і в задоволенні самостійно вирішити загадку: хто ж все-таки жінка? Виявляється, вона має різноманітну природу. За пихатістю своєю вона – павич, по буркотливості – ведмідь, по скупості – вовчиця, за спритністю – лисиця, по заздрості – собака, по злості – змія, по балакучості – сорока, за формами – сирена.

І, зрозуміло, висновок однозначний: жінка не має шансів потрапити в рай, бо вона – порушниця світу та громадського порядку. Цей дивовижний шедевр красномовства і його першоджерело виявив угорський культуролог Іштван Рат-Вег, давши йому дотепну оцінку – «типове схоластичне крохоборство».

На жаль, «анімалістична» традиція у поглядах на жінку виявилася досить живучою. У XIX сторіччі Артур Шопенгауер продовжував бачити в ній «гуску», а Фрідріх Ніцше стверджував, що оскільки жінки не здатні до дружби, вони – «кішки», в кращому випадку – «корови».

Не будемо сперечатися з великими філософами, адже не питати ж нам, справді, в дусі середньовічних схоластів, чиїми дітьми (котячими або, вибачте, собачими) рахували себе ці автори?

Залишимо на совісті філософів ці оцінки. Скажімо про інше. Тисячолітнє перебування в замкнутому світі сім’ї, безсумнівно справило на жінку деструктивний вплив. У сучасній літературі існує навіть така паралель: життєвий досвід чорних рабів в Америці – жіночий життєвий досвід. Але заявимо з впевненістю, що життя в «приватному світі», в «закритій системі» аж ніяк не привело жінку до духовної смерті. Жінки володіють специфічними моральними якостями, які ми назвали б конкретним моральним мисленням (на відміну від чоловічого, абстрактного). Це їх здатність приймати близько до серця біль незнайомих людей, співпереживати, співчувати, брати участь у чужій долі у багато разів інтенсивніше чоловіків. Думається, для сучасного світу було б дуже плідним звернення до жіночої моральності в чомусь альтернативної чоловічій.

Рамки невеликої статті не дозволяють торкнутися багатьох великих проблем, пов’язаних з темою жінки. Втім, тема ця невичерпна, як і сама жінка, і думаю, нікому не дано поставити крапку в роздумах про неї, про її природу, характер і долю. Сказано ж: не можна осягнути неосяжне…

Автор: О. Валянська.

2 Responses to Жінка та філософія

  1. Оксана Скоц

    Я навіть не замислювалася над тим як це все жахливо виглядає у історичному ракурсі. Тепер я краще розумію феміністок.

  2. Pavlo

    Як на мене феминізм – це зворотня сторона чоловічого шовінізму описаному в цій статті, і він нічим від нього не кращий.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers