Абу Бакр – наступник Мухаммеда. Продовження.

Posted by on July 5, 2015

арабські воїни

Держава, створена Мухаммедом, не була політично єдиною. Подібно Римській імперії, це була якась сукупність територій і народів, що в тій чи іншій мірі залежали від Медини, а точніше, – від Мухаммеда. Можливо, саме рішучість Абу Бакра в той період врятувала державу Мухаммеда від долі, яка спіткала іншу велику імперію минулого – державу Олександра Македонського, яка розпалася зі смертю свого творця.

Почувши про кончину пророка, деякі племена визнали себе вільними від договірних зобов’язань, вигнали збирачів податків і повернулися до колишнього життя. Це відпадання, втім, не супроводжувалося поверненням до язичництва. Бедуїни просто-напросто в односторонньому порядку розірвали союз, який забезпечував мединській громаді панування над більшою частиною Аравійського півострова. До речі, сам пророк Мухаммед не надто довіряв бедуїнам. У 49-й сурі Корану про це йдеться цілком виразно: «Сказали бедуїни: «Ми увірували!» Скажи: «Ви не увірували, але говорите: «Ми підкорилися», – бо ще не увійшла віра у ваші серця».

Абу Бакру вдалося придушити племінний сепаратизм і відновити мусульманські володіння в Аравії. Більше того, територія поширення ісламу при Абу Бакрі розширилася, бо арабські війська просунулися далеко на Схід, підійшовши до кордонів Ірану. Можна сказати, що саме тоді відбувалося становлення мусульманської армії. При Мухаммеді слова «мусульманин» і «воїн» стали синонімами, бо, збираючись у черговий похід, Мухаммед закликав під свої знамена всіх чоловіків, здатних носити зброю. При Абу Бакрі була створена регулярна армія, яку очолювали самі обізнані в ратній справі люди.

Абу Бакр, як продовжувач справи Мухаммеда, не залишав думки про приєднання Сирії до ісламських земель. У самому кінці 633 року він відправив війська в ці візантійські володіння, розглядаючи похід як виконання заповіту Мухаммеда. Але з тих пір, як пророк задумав цей похід, багато чого змінилося, і ці зміни були на руку мусульманам. Незадовго до цього Візантія вела довгу і виснажливу війну з Іраном. Прикордонні фортеці виснажили запаси боєприпасів і не були ще відновлені. Казна Візантії була порожня, а ті племена, які воювали на її боці, не збиралися захищати її безкоштовно.

Арабські війська почали просуватися по візантійським територіям, і стало ясно, що вдача перейшла на їхній бік. Араби-християни, що жили, тут не бачили в арабах-мусульманах своїх ворогів і не чинили їм опору. У прибережних містах, де населення було переважно грецьке, перемога давалася важче, але набравши на той час досвіду арабська армія справлялася і з цим. Вже в 633 році араби підкорили Південну Палестину, підпорядкували ряд міст в Месопотамії.

Загони мусульман не виступали єдиним фронтом, у кожного з них була своя задача, і наступ на сирійські землі здійснювався відразу в декількох місцях. Після того як здалася Басра, погодилася підкоритися мусульманам Дерья. Потім Амман підписав з мусульманським військом договір, згідно з яким городяни зобов’язалися виплачувати подушний податок по динару з кожного дорослого чоловіка і по джерібу пшениці з джеріба землі. Ніхто б не назвав цю плату надмірною. До того ж правителі міст зберігали свою владу. Тому поступово ці умови поширилися на всі міста, які не чинили опір мусульманській армії.

Влітку 634 року мусульмани обложили Дамаск. Місцеве населення, в основному араби-християни, не поспішали здаватися арабам-мусульманам. Але й активного опору не чинили. Вирішальною виявилася битва війська Халед бен Валіда з візантійцями «неподалік від Аджнадайна». Історики досі гадають, яке саме поселення поблизу Дамаска називалося в ту пору «Аджнадайн», проте достеменно відомо, що мусульмани перемогли, і це було початком падіння старіючої Візантії. «Грізні руми» після цього були вже не страшні мусульманським воїнам.

Так починався Футух – епоха арабських завоювань і переможної ходи ісламу по величезним новим територіям. Халіф Абу Бакр переконував у той час воїнів-мусульман, що сенс їх походів не в тому, щоб перемогти населення мечем, а щоб довести переваги ісламу перед іншими релігіями, спонукати підкорені області прийняти віру Аллаха. Бо сказано: «Немає примусу у вірі».

Арабський історик аль-Балазурі пише, що, проводжаючи військо в похід, Абу Бакр повчав воєначальників: «Коли зустрінеш ворога і Аллах дасть тобі перемогу, не злобствуй і не нищ тіла ворогів своїх, не будь віроломним, але й не бійся. Не вбивай ні дитини, ні старого, ні жінки. Не пали пальми і не здирай з них кору. Не зрубуй плодові дерева, не ріж худоби більше, ніж потрібно для прожитку, будете проходити повз людей в келіях (християнських ченців), які говорять, що вони присвятили себе Богові, залишайте ж у спокої їх і те, чому вони себе присвятили…». Мабуть, ці принципи, там, де вони дотримувалися, і приносили арабам найбільший успіх.

… Звістки про військові успіхи арабів і про перемогу при Аджнадайне прийшли до Абу Бакра, коли він вже лежав на одрі смертельної хвороби. Він відмовився від послуг лікарів, вважаючи, що прийшов його час і Аллах закликає його до Себе. Свого наступника він вирішив призначити сам, щоб позбавити громаду від чвар і небезпеки розколу. Він назвав Умара бен Хаттаба, одного з найавторитетніших мусульман – і при Мухаммеді, і при Абу Бакрі. Один із соратників Абу Бакра Абдаррахман бен Ауф засумнівався: «Звичайно, він достойніше багатьох, але аж надто він грубий». Тоді Абу Бакр посміхнувся і сказав: «Але це ж тому, що йому здається, що я занадто м’який. А от коли все ляже на нього, то він залишить багато своїх звичок». Воістину, мудрий і прозорливий був Абу Бакр.

Він помер у понеділок 22 серпня 634 року, після заходу сонця. Йому, так само як і Мухаммеду, в день смерті було 63 роки. Мусульмани побачили в цьому особливий знак Аллаха. За звичаєм, його поховали тієї ж ночі, поруч з пророком. Ніхто не подбав про те, щоб поставити на його могилі який-небудь пам’ятний знак… Втім, це було не прийнято. Жінки намагалися було, по-старому, оплакати халіфа, але Умар нагадав їм про те, що Мухаммед заборонив оплакування померлих…

Згодом стало відомо, що Абу Бакр подбав заздалегідь про заповіт щодо свого майна. Шоста частина повинна була дістатися його батькові, який пережив Абу Бакра, але той віддав її своїм онукам. Через роки була висунута версія, що Абу Бакра отруїли, мовляв, навряд чи він міг застудитися в таку спеку, яка характерна для аравійського серпня. Але більшість дослідників відкинули це припущення.

У спогадах збереглися словесні портрети Абу Бакра. Сучасники запам’ятали його високу, дещо згорблену постать, вузьке обличчя з високим чолом і глибоко посадженими очима, густу бороду, забарвлену за традицією хною, і сухорляві руки з роздутими венами…

Пізніше, особливо при халіфа Усмані, коли на всіх значущих постах в халіфаті сиділи ставленики Усмана (в основному його родичі), а скарбниця була порожня, люди часто згадували простоту і скромність Абу Бакра ас-Сиддіка – найчеснішого, ставлячи його в приклад всім, кого корисливість змусила забути заповіти Мухаммеда, його Сунну.

Автор: Ольга Бібікова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers