Архітектура християнських храмів

Posted by on November 6, 2014
Журнал Пробудження

Домініканський собор

В IV-VI століттях у зв’язку з заміною дерев’яних крокв склепінчастими кам’яними перекриттями базилікальні храми, як мовиться, пережили друге народження. Такі зводи конструктивно складні; дуже не просто викласти каменем опуклі криволінійні поверхні. Будівельники не відразу оволоділи цим мистецтвом. Ймовірно, звід винайшли ще народи ассиро-вавилонської культури (IV- I тисячоліття до н. Е.). Ліси в районах їх проживання (в Межиріччі Тигру і Євфрату) вже зникли, і вони змушені були використовувати для своїх будівель в основному цеглу та створювати перекриваючі поверхні, як кажуть будівельники, з дрібноштучних елементів. Потім цей досвід почав повільно поширюватися по древнім країнам Передньої Азії, а пізніше проник і до Європи.

Техніку зведення склепінь вже знали етруски – народ, який створив на Апеннінському півострові розвинену цивілізацію, попередницю римської. В середині I тисячоліття до нашої ери вони побудували в Римі стічний тунель («клоака Максима») з склепінчастим перекриттям з вулканічного туфу, які мають проліт майже 7 метрів. Цим тунелем користуються і в наш час. Однак постійним, неодмінним конструктивним елементом кам’яних споруд звід зробили римляни. Активно займаючись будівництвом, вони досягли видатних результатів у вдосконаленні склепінних систем.

Клоака Максима

Проте, застосування склепінь в базиліках виявилося справою нелегкою. В таких будівлях висота склепінного, зокрема арочного, перекриття значно більше, ніж балочного, і до того ж швидко росте із збільшенням прольоту зводу. Через це базилікальні храми, придбавши кам’яні склепіння, помітно додали в зростанні. Так, у римській базиліці Костянтина середній неф перекрили склепінням з просвітами 25 метрів, і через це верх будівлі довелося підняти майже на 40 метрів.

Вага склепінь збільшився, а значить, повинна була збільшитися і несуча здатність стін. Їх стали зводити з потужним арочно-стоєчним каркасом, що допомагали знижувати навантаження на традиційну рядову кам’яну кладку. Частини каркаса помітно виступали з площин, що надавало поверхням стін своєрідний вид. Віконні отвори сильно послаблювали стіни, і їх число довелося різко зменшити, а ширину – скоротити. Таким чином, базиліка стала висвітлюватися значно гірше, ніж раніше, до склепінних перекриттів, незважаючи на те, що вгорі піднесеного середнього нефа теж були вікна.

Доводилося будівельникам дбати і про те, щоб важкі склепіння не розпирали стін. Щоб уникнути такої небезпеки зовні будівлі стали зводити додаткові поперечні стіни. Базиліки виходили з хрестоподібним середнім нефом або з хрестоподібним загальним планом; а внутрішні кути пересічних стін та пов’язані з ними стовпи утворювали тут вельми жорсткі опорні конструкції. Будівельники скористалися цим і почали ставити на них центральні купола, причому в циліндричній підставі куполів залишали віконні прорізи, що допомагали кращому освітленню будівлі. Купольні базиліки отримали розвиток в романській храмовій архітектурі, споруджували їх також у Вірменії і Грузії.

Храм святої Ріпсіме

Визнаний шедевр серед купольних базилік – константинопольська церква Софії, зведена в 532-537 роках Анфімієм із Трал і Ісидором з Мілета. Остовом цієї грандіозної споруди служать чотири потужних стовпа-пілона, розташовані в кутах квадрата і замкнуті попарно арками, які підносяться над підлогою на 56 метрів.

Храм святої Софії

Криволінійні поверхні – вітрила, об’єднуючі суміжні арки в кутових частинах, служать основою величезного купола діаметром 31,5 метра. У нижній його частині розташовано сорок віконних прорізів. Середній неф подовжений за рахунок напівкруглих прибудов, перекритих напівкуполами, що примикають до передньої і задньої арки. Гарне верхнє освітлення створює в храмі дивовижний оптичний ефект. Величезний купол здається невагомим, він ніби літає над залом, і це справляло, та й зараз справляє сильне враження на віруючих. Йдучі у висоту півкруги арок, складна геометрія сполучних криволінійних поверхонь, багаті прикраси створювали в церкви воістину неземну обстановку.

НАБЛИЖЕННЯ ДО ТИПУ

Купольні базиліки завершився період будівництва величезних, навіть грандіозних храмів. На зміну їм прийшли порівняно невеликі церкви. Причин тому було декілька.

Як відомо, під натиском варварів столиця Римської імперії була спочатку перенесена на схід – до Візантії (Константинополь). Потім імперія розділилася на західну і східну частини. У Візантії вже почалося формування феодальних відносин, і великі міста швидко втрачали своє панівне становище, втрачали населення. До VII століття активні форми суспільного життя перемістилися тут в село і в невеликі міста, які тяжіли до сільськогосподарського виробництва. Соціальні зміни зробили в основному непотрібними великі храмові будівлі, розраховані на маси городян.

А в Римі, де християнство ще з IV століття стало офіційною релігією імперії, боротьба з язичництвом поступово втрачала свою гостроту. При цьому відходила на другий план і необхідність надавати храмам особливу привабливість. Їх пишність, розкіш, грандіозність тепер вже не виправдовували витрат. Водночас церква, яка встигла до VII століття накопичити вельми великі багатства, широко поширилася в феодальних князівствах. А там були потрібні численні, але невеликі, порівняно небагаті сільські церкви.

маленька церква

Мале кам’яна будівля – аж ніяк не зменшена копія великої. Ні конструктивно складні купольні базиліки, ні великі парадні церкви хрестоподібного плану, на зразок знаменитого венеціанського собору святого Марка (що піддавався, правда, неодноразовим перебудовам), не могли служити зразком для масового храму. Тут потрібна конструкція, яка була б під силу майстрам порівняно невисокого класу.

собор святого Марка

Як і раніше в якості основного будівельного матеріалу використовувався камінь або цегла. Зведені з них стійки (стовпи) з’єднували арочною перемичкою – напруженою кам’яною дугою, здатною витримати більше навантаження. Зверху її криволінійну поверхню вирівнювали кладкою і між двома парами стовпів, з’єднаними цими міцними перемичками, ставили коробовий звід, що спирався на них. Він перекривав внутрішній простір. Таку конструктивну комірку повторювали багато разів, в результаті створювалося перекриття досить великої будівлі, що спирається на стовпи.

З подібних елементів і складалася в основному несуча частина найбільш поширених після VII століття хрестово-купольних храмів. Названі вони так тому, що основні склепіння в них розташовувалися хрестом по взаємно перпендикулярних осях. Зовнішні стовпи ставилися разом зі стінами, внутрішні – відокремлено, по кутах квадрата, утвореного склепіннями. Ці стовпи несли на собі центральний купольний барабан. Через вікна в ньому храм отримував верхнє освітлення. Стовпи і раніше – в напрямку від входу до вівтаря – ділили внутрішній простір церкви на смуги – нефи. Середній неф (а іноді й бічні) закінчувався на східній стіні апсидою – вівтарним виступом.

Між стіною з боку входу і найближчим поперечним рядом стовпів влаштовували галерею – хори. Нерідко вона простягалася вздовж стін за стовпами і по сторонам будівлі. Під хорами у всю ширину храму розташовувався нартекс – притвор для оголошених і тих, що каються.

Базиліка святого Іштвана

Якщо було потрібно подовжити будівлю, додавали ще один ряд стійко-склепінних елементів. Тоді всередині замість чотирьох з’являлося шість стовпів; такі церкви називали шестистовпними. А якщо вимагалося розширити, додавали ряди стовпів, і виходили додаткові нефи. Великі храми могли бути п’яти або навіть семинефними. Освітлення через центральний барабан було вже недостатнім, тому по кутах, де з’єднання стін володіло підвищеною жорсткістю, ставили додаткові світлові барабани.

Як бачимо, хрестово-купольний храм зберіг у своїй композиції багато рис більш древніх храмових будівель, в тому числі і базиліки, але тільки зменшеної. Від підвищеної частини середнього нефа базиліки в церкви залишився лише центральний купольний барабан; ця частина як би згорнулася в циліндр.

Планування церковних будівель відображало практичні потреби богослужбового обряду, а їх конструкція диктувалася розвитком будівельної традиції. Але і цій традиції і живій творчості, що протікала в її руслі діячі церкви прагнули надати якийсь вищий сенс. За теорією одного з вчителів християнства Симеона Солунського, християнський храм зображує весь світ: перша частина храму – вівтар служить образом «пренебесних і горніх обителей з престолом Божим», середня частина символізує видимий світ: верх – небо, а низ – те, що знаходиться на землі, притвор – нижчі частини землі. А всі три частини, взяті разом, зображують святу трійцю: Бога-Батька, Бога-Сина і Бога-Духа Святого,який обіймає собою весь і видимий і невидимий світ.

Крім хрестово-купольних існували, природно, і багато інших храмів, що втілювали в собі інші шляхи розвитку будівельної традиції та мистецтва. Церковні історики ще в XIX столітті нараховували близько 40 конструктивних різновидів християнських храмів. Але на Русі після прийняття християнства найбільш широкого поширення набули саме хрестово-купольні церкви, які зберегли свій вигляд до наших днів.

Автор: С. Першин.

P. S. Духи вещают: А еще строители старинных христианских храмов славились своим искусством, мастерством, основательным подходом к делу. Даже изготовление штампа для них было очень важным делом, и они подходили к нему со всей серьезностью.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers