Дивне таїнство

Posted by on September 24, 2015

святий Олексій

«Я вам кажу, браття час короткий, так що ті, що мають дружин, мають бути як не мають», – таким, черговим для нього, парадоксом здивував своїх учнів апостол Павло (1 Кор. 7,29). Та воно, з іншого боку, і зрозуміло: якщо «минає стан світу цього», то всі властивості і якості цього світу втрачають свою важливість і самодостатність, і відносно свого буття християнин повинен сказати тільки одне: «За ним протягає мені інший світ» . А коли так, то в цьому наскрізному просторі кристалічних слів Нового Завіту переплетені між собою синоніми і антоніми, і позитивний сенс – це всього лише невагомий осад незліченних заперечень, що настановами перетікає з реторти в реторту… Але апостол продовжує і далі дратувати доброчесного язичника, який нетерпляче очікує, по Пушкіну, рими «троянди»: «… І хто плаче, як хто не плаче, а хто тішиться, як не тішиться; і хто купує, як би не купував». Як же людина може плакати і не плакати одночасно, як може він сміятися без сміху?

«Але ж існує ж сміх крізь сльози», – поспішить нагадати нам знавець вітчизняної літератури. Звичайно. І саме тому існує безшлюбність, укладена у формі шлюбу, а доказом того, що парадокс апостола Павла цілком має вирішення, було житіє Олексія, чоловіка Божого.
Цікаво, що доля цього далекого італійця, який в незапам’ятні часи (в IV столітті по Різдві Христовому) жив «у славному місті в Римі при тому царі Онорі», так чіпала серця пустиннолюбивих мешканців Хрещеної Русі, які оплакували і вшановували предивного латинянина не з холоднуватою урочистістю, притаманною спогадам про справи давно минулих днів, але з розчуленням і ніжністю. З Олексієм гостинна Русь зріднилася настільки, що народні духовні вірші «Голубиної книги» оточують його житіє зворушливими подробицями слов’янського побуту, оповідаючи, наприклад, про те, як мати Олексія «покоси покосила, чаду породила» (а мова-то йде про довгоочікуваного сина римського сенатора, народженого, звичайно, у величних чертогах, а не на скошеному сіні, коли була «в повному розпалі жнива сільська»). Втім, справа тут не тільки і не стільки в подробицях побуту: за законами християнського буття будь-який Божий чоловік належить тільки Богові і, отже, всякому часу і всякому простору (а особливо такій землі, яку «в рабському вигляді Цар Небесний виходив, благословляючи»).

Божий чоловік був вимоленим і довгоочікуваним чадом шляхетних, багатих і милостивих батьків Евфіміана та Аглаїди, що бажали мати сина «при младості на розраду, при старості на милування». Коли Олексій досяг повноліття, батько і мати знайшли йому наречену царського роду, яка, відповідно до канонів житійного жанру, була красивою, розумною і благочестивою. І ось саме в цей відповідальний для його життя момент Олексій поступає надзвичайно дивно, з витонченістю істинного парадоксаліста. Подібно «дівчинці-семирічці» з руської казки – дівчинці, яка змогла «в одязі і без одягу» їхати верхи і одночасно йти пішки, – юнак Олексій одружився, залишившись цнотливим (втім, навіть цей дивовижний парадокс меркне на тлі першого парадоксу Церкви – вчення про Діву, яка народила Сина).

І до, і після Олексія багато подібних йому пустиннолюбивих юнаків в подібних обставинах змушені були робити вибір, порівнюючи вільну волю своїх бажань з Божою волею. Як чинить пустиннолюбивий юнак, примушуваний батьками до шлюбу? Він, звичайно, кидається в ноги батькові й матері, благаючи їх не перешкоджати його чернечим нахилам. Якщо ж батьки не благословляють його на безшлюбність, то він – залежно від обстановки – або скоряється волі старших, або без їхнього благословення приймає чернецтво. Олексій же, всупереч канонам житій, не робить різких рухів, не пише ультиматумів: всякий істинний парадоксаліст попереджає події, йдучи навперейми своїй долі. Таким, як Олексій, «тільки далечінь чітко видна» (за щасливим висловом Данте) – даль власного порятунку, заради якого можна і знехтувати законами причинно-наслідкового зв’язку, що панують у світі, чий вигляд минущий.

Народний духовний вірш оповідає про вінчання Олексія і весільний бенкет, де наречений «обливається гарячими сльозами» (хоча обрядові гарячі сльози пристойні хіба що нареченій): «йому, світлу, одруження не помислу». На питання турботливого батька, який бажає дізнатися причину недоречної тут скорботи, син не відповідає (але безмовно відповідає за нього Новий Заповіт, відповідно до якого засмучені повинні бути як хто не плаче, а хто тішиться як не тішиться). Після бенкету за молодими закриваються двері, що зберігають тепер, всупереч звичаю, не таємницю «шлюбного ліжка», а таємницю дивної для світу любові, спонукає чоловіка повернути своїй дружині-нареченій золотий перстень і поясну пряжку: «Збережи це, і нехай буде між тобою і мною Господь, аж поки не поновить нас Своєю благодаттю». І тут настає черга обливатися «гарячими сльозами» для «молодої княгині». Втім, сльози її не чіпали дивного чоловіка, який негайно покинув шлюбну опочивальню, батьківський будинок і цієї ж ночі зійшов на корабель, який відвіз його на інший берег «окиян-моря», чиї хвилі назавжди, здавалося б, відокремили Олексієво минуле від його майбутнього.

«Втеча моя справила в родині моїй тривогу», – міг би сказати про себе син римського сенатора словами пушкінського «Мандрівника». Втім, Олексієва втеча продовжує справляти тривогу і донині, змушуючи жалісливих дам в розпачі вигукувати, сплескуючи руками: «А щастя було так близько, так можливо!» Подібний вираз співчуття за адресою «нещасної дружини цього жорстокого юнака» нам доводилося чути зовсім недавно з вуст однієї витонченої і благочестивої жінки, яка віршем і прозою змальовує буття сучасних їй подвижників, неодмінним атрибутом яких, є «завжди захоплена мова і чорні кучері до плечей».

Підтримуючи слушну нагоді інтелектуально-православну розмову, пані ця гаряче заступилася (це стільки-то століть потому!) за бідну жінку, залишену дивним Олексієм в стані «інтимної невизначеності». На щастя, присутній при розмові священик лагідно і дотепно заперечив жалісливій письменниці, і манірна бесіда про благочестя прийняла незабаром інший напрямок. «На світі щастя немає», – зізнався поет, несподівано для себе який висловив церковне вчення, відповідно до якого у світі немає не тільки щастя, а й… нещастя, тому що система координат християнського світорозуміння (у тому числі і шлюбно-сімейного світорозуміння) припускає наявність абсолютно інших векторів, що один одного заперечують і один одного доповнюють: по-перше, радості, квінтесенцією якої є вічне блаженство, і, по-друге, страждання, в граничному своєму вираженні рівновелике мучеництву за віру.

З одного боку, християнський чин вінчання невпинно свідчить про шлюб як про велику радість, образ якої відображений в його молитвах. Але, з іншого боку, що з’єднуються «в радість сю» подружжя з’єднуються і заради довічного хресного страждання, що зображується церковною пісню «Святі мучениці», одно належить і вінчального обряду, і богослужінню, здійснюваного на честь мучеників за віру. На жаль, наша гумористична епоха, яка звикла жартувати навіть і «у безодні похмурій на краю», привчила обивателя до карикатурного стилю, опошляючи високі християнські поняття про радість і страждання тих, хто одружується заради Христа і Церкви. Що ж, тоді «не зрозуміє і не помітить гордий погляд чужинцям» цнотливого шлюбу, укладеного між мандрівником і странницею, союз яких був виправданий і звеличений і скорботою несподіваної розлуки, і радістю ненавмисної зустрічі.

Цілі сімнадцять років прожив син римського сенатора на паперті храму в місті Едессі, де він просив милостиню, заради Бога терплячи голод і холод, образи і паплюження. Страждання і позбавлення змінили вигляд Олексія настільки, що не впізнали його навіть і вірні слуги, послані Евфіміаном на пошуки зниклого сина. І всі ці сімнадцять років чекала його «молода княгиня», покинута чоловіком заради іншої любові, – заради любові до Бога, яка настільки ж піддається поясненню, наскільки невловима. По суті, до цього очікування її не зобов’язував ніякий закон – ні церковний, ні цивільний. Не було в цьому очікуванні ніякого сенсу, тому що сподіватися на те, що повернеться в світ людина, яка з цього світу пішла, було межею абсурду. Якщо з точки зору нормальної жалісливої людини (а тим паче – дами) абсурдна втеча Олексія, то з цієї ж точки зору очікування, якому добровільно піддала себе його безіменна дружина, є верхом дивацтва.

Нас привчили захоплюватися вірністю Сольвейг, яка на старості років дочекалася таки свого легковажного нареченого, що по молодості років втік підкорювати світ, але вірність тієї, яка, за сучасними поняттями, була лише «дружиною свого чоловіка», всяке захоплення перевершує. Справді: якщо «віра… є здійснення очікуваного і впевненість в невидимому» (Євр. 11,1), то не інакше як вірою можна бути впевненою в тому, що живий і повернеться додому той, хто розділений зі своєю обручницею хвилями моря, десятиліттями розлуки і незнищенним бажанням служити одному тільки Богові.

Житіє зберегло нам безіменний образ італійської Ярославни, що цілоденно і цілонощно плакала про відсутнього і волала до того, хто не міг її почути. Здається, вікно її світлиці ніколи не закривалося, і слух невтішної дружини витончувався настільки, що міг би вловити і не чутний ніким іншим скрип хвіртки, яка, за логікою речей, ніколи не зможе відчинитися, тому що неможливо, наприклад, отримати лист від людини, яка безнадійно забула твою адресу: «Я сплю, а серце чуває Ось голос мого коханого, який стукає: «Відчини мені, сестро моя, о моя, голубко моя» (Пісня Пісень, 5,2).

…Після сімнадцятирічного перебування в Едессі жебрак мандрівник був змушений покинути це місто: чутка про його святе життя стала збирати навколо нього шанувальників, а подвижнику належить уникати слави людської. Корабель, на якому Олексій відправився в Малу Азію, до місця нових своїх подвигів, був захоплений бурею і прибитий до італійського берега, неподалік від Риму. Побачивши у події Промисел Божий, Олексій все тим же жебраком мандрівником повертається в рідну домівку, де живе ще сімнадцять років – невпізнаний батьками і домочадцями. Когось може здивувати, що вірна дружина, серце якої не спало і уві сні, не впізнала того, хто був причиною її сліз і страждань. Так, це могло б здивувати, якби не пам’ять про заповітні слова, вимовлені Олексієм напередодні розлуки: «… Хай буде між тобою і мною Господь, аж поки не поновить нас Своєю благодаттю».

«Що Мені і Тобі, жоно? Ще не прийшов час Мій», – суворо (якщо не жорстоко) відповів Христос Своїй Матері, Яка турбувалася про нестачу вина на весільному бенкеті в Кані Галілейському. Тоді, після Олексієвого повернення додому, його година – година його слави, година його шлюбного торжества, яка виправдала б скорботи тієї дивної і невиправданої розлуки, – теж ще не прийшла, ще не настала, і другу половину своєї парадоксальної мандрівки належало йому провести в стінах батьківського дому, слухаючи невгамовні скорботи батька і матері, слухаючи незліченні, невиліковні сльози дружини.

Зустріч чоловіка і дружини сталася, таким чином, через казкові «тридцять років і три роки», коли за недільною літургією в соборі святого Петра парафіяни були вражені таємничим голосом, який велів їм шукати чоловіка Божого, «щоб він помолився про Рим і весь народ його». Чоловік Божий був знайдений в будинку сенатора Евфіміана – вже покійним. У своїй руці померлий стискав сувій – свою передсмертну автобіографію: якщо мертві пишуть з того світу, то, отже, очікування листа від людини, що безнадійно забула твою адресу, виявляється не таким вже безглуздим. Коли був прочитаний сувій, у ньому виявили й ті заповітні слова, які Олексій сказав своїй дружині при розставанні. Так – через «тридцять років і три роки» – зустрілося розлучене подружжя.

…Коли святій Макрині, сестрі святого Григорія Нісського, запропонували – після смерті її нареченого – вийти заміж за іншого, вона відмовилася, відповівши: «Жених мій живий в надії воскресіння, і було б недобре не зберегти йому вірність». Оскільки пішовши з дому Олексій був – живим або мертвим – «живий в надії воскресіння», то в повній силі залишалися і шлюбні обітниці, бо самий шлюб, за вченням Православної Церкви, «полягає і дійсний одною любов’ю» (сімдесят четверта новела благовірного Юстиніана, візантійського імператора і законодавця). «Одною тільки любов’ю» пояснимо, мабуть, і цей дивний шлюб, здійснений через «заперечення заперечення». Якщо Христос воскрес, «смертю смерть подолав», те й саме торжество шлюбного союзу є у всій своїй славі і у всій своїй силі тільки тоді, коли восторжествує він над добровільною розлукою, над часом і простором, над очевидністю і над абсурдом.

«Проте чи варто одружуватися для того тільки, щоб розлучитися після весільного бенкету і зустрітися біля труни», – усміхнеться скептик. Думається, що варто, тому що коли незабаром дружина була сотворена Богом для чоловіка і приведена до чоловіка ще в Едемі, до гріхопадіння, то і сам по собі шлюб залишається єдиним на землі встановленням, яке виходить межі причинно-наслідкової залежності: це єдина на землі «доцільність без мети», єдине виправдання буття, що не потребує виправдань.

«Шлюбна любов є найсильніша, – пише Златоуст. – Сильні і інші потяги, але цей потяг має таку силу, яка ніколи не слабшає. І в майбутньому столітті вірні дружини безбоязно зустрінуться і будуть перебувати вічно з Христом і один з одним у великій радості».

Дивний шлюб Олексія, Бог вість чому ув’язнений, Бог вість чому знехтуваний і бозна чому відновлений після смерті, підтверджує правильність Павлового парадоксу, відповідно до якого «мають дружин, як не мають». Мандрівник-пророк, якому чітко видна тільки небесна далечінь Царства Божого, існує в тому світі, де вже немає протиріч і де не потрібно робити болісного вибору, перед яким стояли і стоять незліченні натовпи богобоязливих людей, які знають, що «нежонатий піклується про Господнє, як догодити Господеві, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити дружині» (1 Кор. 7, 32-33). Уклавши свій шлюб, Божий чоловік довів (довів бажаючим слухати цього доказу), що крім всяких болісних роздумів у придорожнього каменю, який обіцяє нещастя тим, хто піде наліво, направо і прямо, одружений чоловік піклується про Господнє, не залишаючи піклувань про свою дружину.

Правда, для цього дружина повинна просидіти «рівно тридцять років і три роки» біля відчиненого вікна, зрошуючи квіти свого саду сльозами. Але ось ці-то дрібниці життя якраз – як несуттєві – і не заслуговують на увагу, бо сенс не в них, а в тому, що «любов ніколи не перестане Хоч пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується» (1 Кор. 13,8).

Автор: О. Газізова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers