Навіть церковні дослідники визнають, що житія святих не можна розглядати як надійні біографічні джерела, а сприймати їх слід скоріше як морально повчальні оповіді, де цілком можливі відступи від історичної правди. Тому й до розповідей про діяння святого Франциска потрібно підходити з відомою часткою критичності. Але, мабуть, достовірні відомості, що проповіді, з якими йому було дозволено виступати у церкві рідного Ассізі, справляли на віруючих величезне враження і тим, що він відкрито говорив про наболіле, з емоційністю, щирістю. «Він виголошував свої проповіді без всякої підготовки; сміявся, плакав, приходив в сильне збудження, і коли говорив про жахи війни, про злочини народів, про ницості великих світу цього, про жадібність, що ганьбить церкву… то кожен з його слухачів починав відчувати щось схоже на докори сумління і соромитися своїх дурних вчинків. Уважний і тим більше збуджений натовп завжди буває дуже вразливий; середньовічний ж натовп відрізнявся особливою вразливістю вже в силу існуючих тоді умов, і тому проповідники завжди мали над ним велику владу».

У деяких біографів Франциска прослизає думка, що успіх його проповідей ще й в іншому: багато віруючих бачили в ньому нового месію. В атмосфері того часу умови для виникнення месіанських ідей, безумовно, були. Похмурі роки середньовіччя, коли, за словами одного з істориків, «начебто розум покрився саваном, щоб зійти в могилу, де він залишався багато століть», мрії людей про духовну свободу, природно, могли знаходити вихід в ідеях месіанства. Поява такого проповідника, як Франциск Ассизький, могла зв’язуватися з приходом «рятівника», посланого небом.

І ВИНИКЛА ГРОМАДА…

Своєрідним центром руху, очолюваного новоявленим месією, стало його рідне місто Ассізі. Деякий час громада не мала ніякого організаційного оформлення, статуту, навіть певної назви. Однак необхідність у них назріла сама собою, оскільки рух ширився, залучаючи все нових прихильників. Був вироблений статут громади – її очолював настоятель, який вибирався на три роки і керував нею за допомогою генеральних радників. Місцем їх перебування було оголошене місто Ассізі. У провінціях керівництво здійснювали обласні начальники.

Франциск боявся організації, побоюючись, що будь-який ієрархічний устрій викличе у одних прагнення отримати якісь привілеї, в інших – бажання панувати, а це неминуче призведе до краху його ідеї. Основну загрозу своїй справі він бачив у власності: вимагав, щоб громада її не мала, все необхідне для молитовних потреб слід було розглядати як віддане у тимчасове користування. «Власність, – заявляв Франциск, – змушує людей ворогувати між собою, тому важче потрапити на небо з палат, ніж з хатини».

І тут ми стикаємося з одним із найдивовижніших, але частих в історії церкви парадоксів: протягом багатьох століть святого Франциска, непримиренного супротивника всіх форм власності, звеличували католицькі ієрархи, для яких право власності було непорушним принципом, дарованим Богом. Їх захоплення і розчулення Франциском цілком уживалися з розкішшю, якою вони себе оточували, з багатством. Нітрохи не бентежачись, викладали вони в проповідях перекази про Франциска, який вважав бідність та вбогість найбільшим щастям істинного християнина.

… А число послідовників Франциска все росло. Лави їх поповнювали в більшості своїй не представники привілейованих верств населення, що добровільно відмовлялися від власності, а ті, хто ніякої власності не мав. У громаді був навіть створений «жіночий відділ». Потім як окрема група з’явилися терріарії, або «розкаювані миряни», – люди, які розділяли ідеї Франциска, але залишалися «в миру», які не брали обітниці чернецтва.

Сам же «апостол вбогості» жив у монастирі, поруч з каплицею Божої Матері Порціункула, що стала центром його організації. Із задоволенням спостерігав він, як шириться розпочата справа. Але все частіше і наполегливіше охоплювали його тривожні думки про майбутнє громади: чи зможе вона зберегти свій дух відстояти ідеї, стикаючись зі світом, де панують невгамовна жадоба збагачення, користолюбство?

ФРАНЦИСКАНЦІ

У 1223 році папа Гонорій III затвердив статут жебракуючого ордена францисканців. Але саме це, як підкреслюють біографи Франциска, викликало у нього песимістичні думки. Він вже зрозумів, яка небезпека загрожує створеній ним громаді, – адже відтепер вона ставала законним придатком католицької церкви. Тієї самої, проти якої об’єктивно і були спрямовані устремління Франциска, який проповідував злидні і відмову від власності.

На генеральних капітулах – щорічних зборах делегатів від окремих громад – Франциск виступав з пристрасними проповідями, невпинно нагадуючи «братам» про прийняту ними обітницю. Він наполягав, щоб члени ордена не посідали ніяких духовних посад, були вільними, не пов’язаними ніякими зобов’язаннями перед церквою. Він побоювався, що «орден його вступить на биту доріжку всіх монаших спільнот і перестане бути тим, чим він був досі, тобто вільною релігійною громадою, не пов’язаною ніякими становими чи іншими забобонами і прагнучою не до влади і впливу, а до поширення серед людей євангельських істин».

Існує переказ, що Франциск рішуче засудив будівлю будинку для членів громади: для нього це означало домагання на володіння власністю. На його думку, навіть монастирі повинні були вважатися лише тимчасовим притулком для ченців, ні про які постійні будівлі, що належать ордену, не могло бути й мови. Наївний мрійник, він залишався в полоні утопічних мрій, не розуміючи, що його ідеї, такі привабливі для віруючих, у першу чергу незаможних, – нездійсненні. Він звів будівлю своєї організації на хиткому піску, під яким згодом вона і виявилася похованою…

Сумніви і недобрі передчуття все частіше обурювали Франциска. Незважаючи на його зусилля, орден, що розрісся ставав некерованим. Легенда оповідає, що одного разу він побачив уві сні чорну курку, яка, як не старалася, не могла прикрити крилами своїх курчат. Франциск порахував сон пророчим.

Біографи Франциска відзначають, що в кінці життя він вже не міг чинити опір натиску церковних ієрархів, поступався їм, поступово відсторонюючись від керівництва орденом. Примирився він і з тим, що протектором (покровителем) ордена був призначений католицький кардинал, а в самому ордені встановлена ієрархічна система управління, що францисканці ставали власниками каплиць, храмів, монастирських володінь.

ФРАНЦИСК ПІДКОРИВСЯ

«За характером своїм, – писала Е. Піменова, – Франциск не був здатний до енергійного і різкого протесту і, проповідуючи постійно покірність і смиренність, несвідомо довів, в собі самому це смирення до крайніх меж. Тому-то він поступився новим течіям, що владно, заполонили ту справу, в яку він вклав свою душу, і грозили все змінити і перевернути».

Але причина не тільки в суб’єктивному факторі. Будь у Франциска інший характер, все одно він не зміг би нічого змінити. Ідеї «апостола злиднів» виявилися приреченими чинності об’єктивного ходу подій: вони були допустимі тільки в тій мірі, в якій не зачіпали підвалин існуючого соціального ладу, приватної власності, освяченої католицькою церквою. І церква ніколи не допустила б, щоб очолений Франциском рух вийшов з-під її контролю. Тому закономірно перетворення ордена францисканців в знаряддя католицької церкви, що проповідувала євангельські істини, але аж ніяк не слідувала їм у своїй практичній діяльності.

Франциск підкорився тому, що виявилося сильнішим його. Він, як відзначають біографи, був пригнічений морально. З болем душевним спостерігав, як в ордені на зміну добровільному жебрацтву приходили владолюбство, турбота про мирські інтереси. Він нарікав на втрату «духу смиренності».

КВІТОЧКИ ФРАНЦИСКА АССИЗЬКОГО

Агіографи Франциска Ассизького наполегливо стверджують, що перед цим святим схилялися не тільки однодумці, а й ті, хто не дотримувався його вчення. Всіх вражали його лагідність і неподільна відданість Христу. І не тільки люди – навіть тварини не залишалися до цього байдужими. На численних картинах святий Франциск найчастіше зображувався оточенні звірів і птахів.

У випущеному вже після його канонізації анонімному збірнику «Квіточки святого Франциска Ассизького» зібрані легенди про нього. Вони різні за своїми джерелами: одні народжені народною фантазією, а потім старанно оброблені богословами, інші народилися в лоні церкви і розраховані на те, щоб викликати почуття розчулення перед Франциском – людиною «не від світу цього».

Збірник вражає своєю наївністю, орієнтацією на читача, який, не замислюючись, прийме на віру найнеймовірніші вигадки церковних авторів. Однак «Квіточки святого Франциска» читали з інтересом і захопленням не тільки католики, але й прихильники інших християнських напрямків, бо Франциск представлявся їм символом євангельського Христа, але не сином Божим, а земним, близьким і зрозумілим чоловіком.

В описах останнього періоду життя Франциска говориться, що він проводив майже весь час у молитвах, звертаючись в думках до страждань Христа, доводив себе до екстазу. Згідно з легендою, жваво уявляючи собі «муки Христові», він відчув якось на тілі «рани рятівника». Стигми, що виявилися у нього – «криваві сліди», подібні ранам Христа від тернового вінця і цвяхів, переконали навіть тих, хто сумнівався в його святості.

МІСІОНЕРИ В КОРИЧНЕВИХ ТУНІКАХ

Ходит по полям босой монашек.
Созывает птиц, рукою машет
и тростит ногами, слоено пляшет,
И к плечу полено прижимает,
Палкой, как на скрипочке, играет.
Говорит, поет и причитает…

Це рядки з вірша Максиміліана Волошина «Святий Франциск». Саме таким постає в повсякденній свідомості образ людини, канонізованої католицькою церквою, яка, як це не здасться парадоксальним, витратила чимало зусиль, щоб, з одного боку, віддати забуттю його ідеї, а з іншого – звести сяючий німб над головою.

Про нього пишуть як про засновника жебракуючого чернечого ордену, названого іменем Франциска, але замовчують про долю його ідей. І не дивно. Ідеї були віддані забуттю відразу ж після його кончини. Заповіт засновника ордену знищили. А ті, хто намагався згадати про завіти святого Франциска, нерідко ставали жертвами інквізиції або жорстоко переслідувалися.

І доля ордена францисканців – красномовне свідчення краху релігійної утопії його засновника. Наступники, які очолювали орден, не відмовлялися від багатьох дарів, не бачили нічого поганого в збагаченні монастирів. А це, як і передбачав Франциск, стало початком кінця заснованого ним руху.

Члени ордена, як і колись, носили коричневу туніку, підперезуючись мотузкою, ходили в сандалях на босу ногу. Але це єдине, що залишилося від минулого. І хоча папа оголосив, що майно ордена належить церкві, яка нібито надає його францисканцям, цей дипломатичний хід нікого обдурити не міг. Орден став одним з найбагатших.

Пройшли часи, коли католицтво насторожено ставилося до францисканців. Вони довели свою вірність папському престолу. Членам ордена було надано право викладати в католицьких університетах, брати участь у інквізиції.

Поступово місіонери в коричневих туніках проникали в різні країни. У загарбницьких походах вони йшли слідом за колонізаторами в Південну Америку, Африку, несучи християнські ідеї смирення і покірності поневоленим народам.

Автор: А. Бєлов.