Хто є хто в «Махабхараті»?

Posted by on August 5, 2016

Махабхарата

Джараткару або Джамадагні? А може, Джаядратха або Джарасандха? У «Махабхараті» стільки «Дж», що я весь час в них плутаюся. Хіба згадаєш, хто ким був і чим знаменитий?

Всі ми, мандрівники і прочани, тільки що здолали дев’ятикілометровий шлях з Ґанґотрі, лежачого біля витоків Гангу, сюди, у Бхайронгхат, зупинилися на єдиному заїжджому дворі. Завтра вранці, переправившись на інший берег, в Ланку, ми вирушимо звідти в дводенну подорож у Рішікеш.

Вечоріло. Опинившись на 3000-метровій висоті, оточені лише гірськими вершинами, ми тремтіли від холоду. Десь внизу рокотала і співала ріка, і шум її, в якому тонули наші слабкі голоси, був єдиним звуком у всепоглинаючому океані безмовності.

Намагаючись зігрітися, ми сьорбали чай з щербатих чашок і коротали час за розмовою. Раптом хтось почав пригадувати: який же це цар – його ім’я, пам’ятається, починається на «Дж» – здійснював то велике жертвопринесення, під час якого вперше прозвучала «Махабхарата»?

Почали гадати, але все даремно. Відповідь несподівано підказав наш господар – чоловік середнього віку, зовні вельми пересічний, але від імені, посмішки і голосу якого так і віяло старою Індією. «Та ні, – сказав він на хінді (мові, зрозумілій всім нам – і бенгальцям, і вихідцям з Південної Індії, і уродженцям інших районів країни), – це був цар Джанамеджая, син царя Парікшіта; по його велінню Вайшампаяна, улюблений учень Вьяси, автора «Махабхарати», розповів її під час принесення царем жертвопринесення».

А хто ж такий Джараткару? Ну як же, це батько святого Астіка, який врятував життя змію Такшаке, коли Джанамеджая, здійснюючи своє велике жертвопринесення, взявся гнобити зміїний рід.

Увійшовши у смак, господар розповів нам про всі «Дж», які ми тільки згадали: і про Джамадагні, і про Джаядратха, і про Джарасандхе, з подробицями описавши діяння кожного.

Час біг, але ми не помічали його, зачаровані розповіддю, яка перенесла нас до палацу Джанамеджаї. Неграмотний господар заїжджого двору створив диво, перетворившись для нас в самого мудреця Вайшампаяну. У тьмяному світлі олійної лампи в кутку виднівся силует людини, що стоїть на одній нозі. Бути може, це був «садху» – святий аскет? Ми чули, що ось вже цілий рік він стоїть так по обітниці, не змінюючи пози. Ця людина, немов ожилий персонаж «Махабхарати», як не можна краще доповнювала картину, служачи мальовничим фоном нашої бесіди.

Опинившись як би поза часом, ми починаємо осягати глибину народної мудрості, яка стверджує: того, чого немає в «Махабхараті», немає і в усій Індії. І ось вже в наших венах струмують води Гангу, наші серця – Курукшетра, де вісімнадцять днів билися Пандави з Кауравами. Ця битва бушує в наших власних душах – кожен з нас веде її з самим собою. А Ганг, хіба він не витік «Махабхарати»? Хіба не богиня Гангу прийняла людську подобу, щоб стати дружиною царя Шантану і подарувати йому вісьмох синів, молодшим з яких був могутній Бхішма?

«Махабхарату» потрібно слухати. Сьогодні, як в минулі часи, мільйони людей розповідають її і слухають її у всіх куточках країни. Їй всюди знайдеться місце – і на народному святі, і в театрах катхакалі і якшагана, і в уявленнях лялькарів. Кожен, будь він грамотний чи ні, випробував на собі нездоланну притягальну силу оповіді та її вплив. Малюки вперше дізнаються її, граючи на колінах своїх бабусь, а нудьга сільських вечорів і сьогодні розсіюється, коли, завершивши денні праці, селяни збираються в храмі або просто під деревом, щоб ще раз послухати, як хто-небудь читає «Махабхарату». Галасливі базарні площі таких міст, як Калькутта, і до цього дня чарівно перетворюються вечорами, коли всюди, де тільки можна примоститися, люди збираються групками, щоб послухати який-небудь епізод з неї і його тлумачення оповідачем.

Традиція передачі «Махабхарати» з вуст в уста сама по собі священна. Та й чи багато хто може прочитати її в Індії, де рівень грамотності становить лише близько 37%? Але запитайте першого зустрічного, хто такий, наприклад, Арджуна, – і почуєте, скільки він вам розповість.

З ім’ям Арджуни пов’язаний в мене ще один спогад. У дитинстві мені довелося побувати з батьком у Махабаліпурамі, і, пам’ятається, я мав дурість відпустити якийсь дурний жарт на адресу тамтешньої знаменитої скульптури, відомої під назвою «Покаяння Арджуни». Дивлячись на цю статую, що зображає Арджуну стоячого на одній нозі, в позі, що дуже нагадує ту, в якій стояв садху, зустрінутий мною багато років по тому на заїжджому дворі в Бхайронгхате, я почав кепкувати над дурістю, як мені тоді здавалося, тих, хто «носиться» з пам’яттю про людину, якої зовсім не існувало. Реакція мого батька була негайною і різкою. «Ну вже якщо Арджуна не існує, то хто ж тоді існує? Може, ти або я? Ми то якраз приходимо і йдемо, а Арджуна залишається. Він втілюється в нас і живе в нашій уяві. Він більш реальний, ніж будь-яка так звана реальність нашого світу».

Створена кілька тисячоліть тому, втіливши всі характерні риси справжнього епосу «Махабхарата» залишається для індійського народу невичерпним джерелом духовної сили. Багато поколінь талановитих письменників і поетів невпинно збагачували творіння Вьяси, поки нарешті вони не знайшли сьогоднішню форму, ставши найбільшим епосом світу. Матеріал, який протягом кількох століть доповнював початковий текст був досить різнорідним: і легендарним, і географічним і філософським; одним словом в нього включали все, що вважалося гідним збереження. Тому «Махабхарата» особливо в епоху, коли книгодрукування ще не існувало, була свого роду національною бібліотекою, поповнити яку означало збагатити національну спадщину. Пам’ять про велич цього епосу зберігається не стільки на сторінках книги, скільки в серцях людей.

Автор: Локенат Бхаттачарья.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers