Іконостас

Posted by on September 25, 2016

Іконостас

Якщо намет над православним храмом символізує неповторну своєрідність його архітектурного вигляду, то іконостас, безумовно, можна вважати найбільш характерною частиною інтер’єру будь-якої церкви. Якщо вівтар, святая святих кожної християнської церкви, – осередок богослужінь, то іконостас, що піднімається перед ним можна назвати зримим образом самого православного віросповідання, іконописним символом віри.

«Іконостас» – складне слово, складене з двох частин. Головна з них, зрозуміло, – «ікона». З цього слова і почнемо…

«ІКОНА» – слово, пов’язане з дієслівним коренем, що значив у грецькій мові процеси копіювання, зображення, уподібнення, порівняння, тобто співвідношення одного предмета з іншим в естетичних, гносеологічних та інших подібних цілях. Звідси різноманітні значення цього слова: зображення, подоба, статуя, портрет, картина, відображення, уявний образ, гіпотеза, притча, ілюстрація, фігура. Як предмет християнського богошанування ікона, згідно з церковним переданням, виникла вперше у вигляді віддрукованого на убрусі (рушнику) лику Ісуса Христа.

Убрус був посланий правителю Едесси Авгарю, враженому тяжкою недугою, він через своїх посланців благав Христа прийти і зцілити його. Друга ікона, згідно з переказами, була написана євангелістом Лукою, який зобразив образ Богоматері.

Друга частина слова «ІКОНОСТАС» – грецьке «місце стояння». Іконостас – це «іконостав», місце або, точніше кажучи, пристосування для установки ікон в храмі. Слово з такою, здавалося б, простою етимологією означає, однак, надзвичайно складне явище, з настільки ж тривалої, як і у християнства, історією. Знайомлячи вас з історією іконостасу, його пристроєм і символікою, ми торкнемося також етимології двох інших термінів: «деісус» і «тябло».

Монументальність іконостасу не може не вселяти відчуття, що це – одвічна приналежність православно-християнського храму. Однак відчуття це абсолютно не відповідає історичній дійсності.

В історії християнської культури іконостас – явище досить пізніше і вельми локальне, яке набуло поширення в українській, російській, а також в болгарській та сербській православних церквах.

Іконостас

Нам, не мислячим храм без іконостасу (нехай самого скромного, однорядного), і уявити важко, що протягом довгих століть християни (включаючи і наших предків на початку Хрещення Русі) обходилися без цієї іконної стіни. Починаючи з середини II століття, в християнських храмах, в тому числі в криптах (катакомбних молитовнях), вівтарі відділялися від основних приміщень невисокими перешкодами. «Огорожа вівтаря невисокими спочатку гратами, – писав дослідник іконопису Д. К. Треньов в фундаментальній праці «Іконостас Смоленського собору», – була викликана необхідністю охороняти священнослужителів від натиску натовпу під час богослужіння і для того, щоб вчинення його нічим не соромилися». До цих загородок віруючі не відчували ніякого пієтету, підходили до них впритул, клали на них руки, спиратися на них. Церкви перегороджували ланцюжком стовпи-колони, між якими встановлювали щити або плити, прикрашені орнаментом; в центрі був прохід до вівтаря.

З початку IV століття, коли християни знайшли можливість відкрито будувати і прикрашати свої храми, невпізнанно змінилися і передвівтарні перепони – їх стали висікати з мармуру, відливати зі срібла, міді (яка в ті часи теж належала до розряду дорогоцінних металів). Імператор Костянтин пожертвував для базиліки святого Лаврентія в Римі грати, виготовлені зі срібла вищої проби, вони важили понад 400 кілограмів.

Спорудження передвівтарних перешкод було схвалено вищими авторитетами християнського світу. «Про те, що послужило приводом до облаштування вівтарних перепон, – повідомляє Д. К. Треньов в згаданій праці, – дізнаємося ми також з житія св. Василя Великого, в якому повідомляється, що він помітив одного разу в літургії, під час здійснення таїнства, що тримаючий рипіди диякон переморгувався з жінкою, яка стояла біля вівтаря; піддавши покаранню винного, щоб уникнути надалі такої спокуси, Святитель відділив мирян вівтарною перепоною…»

Йшов час, і ті, що моляться в храмах вже по-іншому дивилися на ці решітки. Передвівтарні перепони, набували нового, вже культового призначення: на них ставили особливо шановані ікони – зародок майбутніх іконостасів. Зерно, занесене на Русь разом з новою вірою, проросло на православному грунті і кілька століть тому перетворилося в могутнє, гіллясте древо. І не випадково, звичайно…

Цю статтю ми почали словами про те, що іконостас і намет – найкращі приклади самобутності внутрішнього устрою і архітектурного вигляду православного храму. Але іконостас і намет, як нам представляється, пов’язані ще і в тому сенсі, що однією з головних причин їх виникнення стали наші природно-кліматичні умови: з одного боку, морозна і сніжна зима, яку змінює затяжна весна, а з іншого, – безкраї ліси, багаті деревиною. Ці умови визначили появу наметів, на крутих схилах яких не залежувався сніг, а також створення незліченної безлічі ікон.

«У жодній іншій країні не було написано так багато ікон, як на Русі, – свідчить один з провідних сучасних істориків живопису Г. І. Вздорнов. – Перевага іконопису над стінописом була пов’язана з тим, що церковне будівництво на Русі, було переважно дерев’яним. Кам’яні храми Києва, Новгорода, Володимира – це крапля в морі в порівнянні з кількістю дерев’яних церков, поставлених у свій час як на півдні, так і на безмежних лісових просторах Півночі. Прикрашати їх стінним живописом безглуздо – дерев’яні споруди не пристосовані для нього. Залишалося прикрашати їх іконами і притому такими і в такій кількості, щоб вони служили заміною стінного розпису… Ось чому руські ікони численні і різноманітні за сюжетами. Вони займають в історії мистецтва Київської Русі таке ж місце, яке в історії візантійського мистецтва належить мозаїці, а в історії мистецтва південних слов’ян – фрескам».

Жоден з руських літописів протягом трьох перших століть після прийняття християнства ні словом не згадує про іконостаси. Храми тієї епохи, за словами церковного історика Е. Е. Голубінського, задовольнялися «гратами з стовпчиків, абсолютно подібних нашим нагостреним, вживаним на перила у сходів, балконів і ін.».

Якщо спробувати звести воєдино думки найбільш авторитетних істориків та археологів про час появи і формування іконостасів, то перед нами постане досить невизначена картина.

Найбільш раннім терміном зародження іконостасу називають другу половину XIII століття (страшний час початкового і найжорстокішого золотоординського панування). Більш реальною здається перша половина і середина наступного, XIV століття. На думку Д. К. Треньова, «низенькі передвівтарні загородки не могли існувати пізніше XV століття». Формування іконостасу в повному або майже повному його вигляді відносять до XVI сторіччя. Е. Е. Голубинський, правда, дотримувався більш обережного судження з цього приводу, вважаючи, що цей процес завершився не раніше початку XVII століття.

Продовження читайте в наступній частині.

Автори: Ю. Панасенко, А. Шамара.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers