Іоанн Дамаскін – співак Воскресіння

Posted by on April 10, 2015

Иоанн Дамаскин

«Від смерті бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас приведе», – співає Церква в першій пісні пасхального канону, тим самим засвідчуючи, що перехід від смерті до життя вже здійснений Воскресінням – тою силою Любові, повнота якої, за Писанням, і є Бог. Віра, що надихала святого Іоанна Дамаскіна, автора цього радісного Воскресенського славослів’я, може здатися по-дитячому підсвідомою, переможно-впертою і за сучасними уявленнями настільки наївною, що вільні і невільні слухачі пасхального канону схильні сприймати його з неабиякою часткою скептицизму, потай вважаючи що б’ють в ньому через край безрозсудні почуття породженням творчого екстазу і священного безумства, що охоплюють будь-якого справжнього поета: може бути, подумає слухач, його-то багатобарвна біографія і дає привід для подібного тріумфу, але зате моя, сама буденна, – навряд чи.

Справді, житіє Іоанна Дамаскіна просто переповнене запаморочливими подіями, представляючи собою прямо-таки готовий матеріал для детективного роману з неабиякою часткою «фантазії», так що якби скласти по ньому кіносценарій та відзняти фільм, то глядач, безсумнівно, не встигав би стежити за миготінням кадрів, що складаються з низки поєдинків, втеч і всього такого іншого, чим любить тішити себе невгамовне юнацтво (з тією тільки різницею, що бився-то майбутній святий не з кінематографічним лиходієм, а з невичерпним у своїх вигадках Миродержцем).

Іоанн, син християнина Сергія Мансура, головного розпорядника казни і збирача податків, близько 680 року народився в Дамаску – захопленій мусульманами столиці Сирії. Старанний учень викупленого на невільничому ринку православного богослова, Іоанн ще в юності настільки зачарувався таємницями богослів’я, що не побоявся кинутися на захист іконошанування у часи повсюдної урочистості іконоборських думок, які знайшли свого авторитетного покровителя в особі імператора Лева Ісавра (717-741).

Всякому противнику офіційної іконоборської доктрини і релігійному дисиденту (яким, на думку влади, і був Іоанн Мансур) загрожували, природно, традиційні для всякого «інакомислячого» (від Ромула до наших днів) в’язниця і заслання, але, на нещастя для візантійської ієрархії (як духовної, так і світської), Іоанн з Дамаска, лютий сперечальник-дисидент, який красномовно відстоював права і свободи іконошанувальників, не був підданим імператора, належачи – в якості радника дамаського халіфа – до категорії іноземних громадян, з якими, за давньою традицією, належало поводитися з максимальною обережністю. І ось тоді-то (знову ж за давньою традицією) було пущено в хід випробуване знаряддя наклепу: імператор Лев, який ні під яким видом не переносив інакомислення, велів, підробивши підпис порушника спокою, скласти від його імені підроблений лист, в якому радник халіфа ніби б пропонував йому, імператору, свої послуги «подвійного агента», а разом з ними – і допомогу в здійсненні експансіоністських планів Візантії, яка бажала вчинити замах на володіння халіфа.

Таким ось чином і була зготована справа з обвинуваченням красномовного і невгамовного Іоанна в державній зраді (прийом, як бачите знову-таки не новий). Однак гуманний халіф не захотів застосувати по відношенню до недавнього свого радника вищу міру, обмежившись лише по-східному винахідливим «показовим процесом»: халіф повелів відрубати у мнимого наклепника і квазі-зрадника кисть правої руки (тієї самої, яка, на думку обманутого владики Дамаска, і писала зрадницьке послання) і вивісити її в центрі міста на загальний огляд. Після того як ця жорстока міра зробила належний вплив на городян, непотрібна вже кисть була повернута – через непотрібність – закутому в кайданах її власнику.

Ув’язнений, безнадійно приклавши її до обрубка покаліченої руки, задрімав під час своєї відчайдушної молитви і прокинувся… зціленим: кисть, всупереч усім законам єства, без остачі зрослася з передпліччям. (В пам’ять про чудесне зцілення преподобний потім все своє життя носив на голові хустку, якою після ганебної громадянської страти обв’язував він обрубок руки, яка провинилася в тому, що нею писалися полум’яні промови на захист православних істин)

Зляканий доконаним дивом і розкаяний халіф виявився чоловіком, не чужим справедливості, і хотів було загладити свою провину поверненням невинному страждальцеві всіх прав і маєтків, але Іоанн Мансур від прав і маєтків відмовився і пішов простим послушником в Єрусалимську лавру Сави Освяченого. І ось тут-то почала розвиватися друга дія драми того чоловіка, який настільки зріднився зі своїм письменницьким (на захист істини!) покликанням, що, здається, легше розлучився б з життям, ніж з болісним спокусливим натхненням. Схоже, що вчорашній радник халіфа міг би, злегка перефразовуючи, застосувати і до себе слова поета Овідія, який скаржився на те, що і при дуже великому бажанні ніяк не може писати прозою, бо рука, всупереч волі розуму, виводить виключно поетичні рядки.

У даному ж випадку високопоставлений послушник і недавній державний муж дуже хотів би мовчати – на славу Божу, – але це виявилося все-таки вище його сил; всякий, хто пізнав спокусу письменством, знає, що заради нестерпно-болісного задоволення слідувати солодкій тиранії свого пера можна переступити через все – і через любов, і через славу, і через гроші, але от позбавити себе задоволення цієї потреби можна хіба що тільки разом з життям. Справді: хіба того заради Богородиця повернула йому відсічену кисть, щоб з її допомогою чистити монастирські туалети? (Так саме цю неблагоуханну роботу і було, в числі інших, не менш, принизливих, покладено на того прекрасного, солодкомовного, безстрашного і ризикового чоловіка, який і жив-то, тріумфуючи над наклепниками, заздрісникам і переслідувачами, «на розрив аорти».)

Треба сказати, що «жорстокий» старець, який взяв новоначального правозахисника під своє, прямо скажемо, знущальне керівництво, добре знав (як і всякий досягнувший відомих висот душезнавець), куди саме варто жалити нового послушника, щоб останній досяг максимальної смиренності: непохитний керівник, заборонивши Іоанну навіть і думати про папір і чорнила, як би заново відсік цю чудову правицю, вимушену стискати тепер вже не витончене богонатхнене перо, а грубу брудну лопату.

«Садизм» (за нашими-то поняттями) духоносного старця цілком послідовно переслідував тільки одну, єдино гідну, життєву мету – привести підопічного в стан тої досконалої безстрашності, яка за великим рахунком тільки і дає право братися за перо, бо видіння слова для того тільки й існують, щоб у нескінченній їх різноманітності відображати однакове і первородне Слово – единосущного Сина нероздільної Трійці.

Із завзятістю законослухняного ченця і стійкого солдата слухняності Іоанн старанно загороджував свої уста і вперто упокорював свою правицю: він кріпився скільки міг, поки нарешті не витримав і, спонукуваний боргом людинолюбства (а воно, як відомо, вище посту і молитви, вище життя і самого спасіння ), не порушив даної обітниці. Зворушений скорботою братії, яка невтішно плакала про новопреставленого ченця, природжений письменник, не піклуючись про дисциплінарні наслідки, вилив себе в словах того похоронного канону, який і понині чіпає всякого, хто присутній при православному похованні. «Плачу і ридаю, коли подумую смерть…» – плакав і ридав сам піснописець, тут же, в силу свого надприродного артистичного натхнення, входячи в новий образ і починаючи говорити від імені лежачого на смертному одрі. Що й зрозуміло: людина, якій колись була повернута відтята і ожила правиця, справді має владу і силу відчувати мертве як живе, вкладаючи потужне слово виразно чутного плачу в назавжди охололі уста покійного ченця.

Саме в цей момент – в момент складання похоронного канону – стихійний натиск виплеснувся в словах співчуття, зруйнував греблю мовчання, і в твори Іоанна увірвалася та переможно-вперта інтонація, яку в наш вік багато хто визнав би за прояв наївності.

Перед стихійною силою надтворчого слова, що вирвалося з болісного затвора, змирилося все, що ще мало досить сили і влади слову цьому суперечити. Пресвята Богородиця, з’явившись непохитному керівнику невгамовного вигадника, повеліла тому не карати послушника-піснеписця: «Навіщо ти загородив джерело, що може виділяти солодку і рясну воду?.. Не забороняй джерелу текти… він весь Всесвіт протече і напоїть…»

І дійсно, джерело це напоїло і напуває Вселенську Церкву, тому що слово Іоанна Дамаскіна із століття в століття переходить «від смерті до життя», знаходячи воістину літургійну дієвість: воно не тільки ніколи не набридає і не приїдається, але навіть має ту дивну особливість, що раз від разу, рік від року його все болісніше прагнеш почути, прагнеш знайти в ньому ту саму «тверду їжу», яка, за словом Писання, повинна поступитися місцем дитячому «молоку» катехізису, і перетравлюється лише слабкими шлунками новоначальних.

Після того, як джерело Іванового слова, пробивши греблю вимушеного мовчання, потекло знову, з небаченим достатком наповнюючи та переповняючи лакуни богослужіння, зірка позавчорашнього дамаського радника і вчорашнього чистильника монастирських туалетів знову засяяла: сам Єрусалимський патріарх його «помітив», звів у священний сан і залишив при своїй кафедрі проповідником. Однак сяйво такої слави Іоанна вже не приваблювало, і він, повернувшись в свою «обитель таємну праць і чистих млостей», подвизався там до самої своєї смерті. Втім, детективу зі стріляниною та погонями судилося так і залишитися тим самим улюбленим жанром, в якому, з волі Божої, Іоанну Дамаскіну і належало існувати до самого кінця своїх днів.

«Не досидівши» у в’язниці в якості мирянина, Іоанн надолужив згаяне вже в якості поважних років священика; «Не довикривши» миродержавних іконоборців в давні часи, невгамовний інок-піснописець знову взявся за своє і 74-річним старцем явився на церковний Собор у Константинополі, де і продовжив всю ту ж, від юних років співану пісню на захист істини іконошанування. За що і був підданий ще більш тривалому, ніж в свої молоді роки, тюремному ув’язненню, де – знову-таки дивом! – переніс нестерпні для літньої людини тортури, але, як і кожен справжній герой містичного бойовика, залишився живим, померши в більш ніж похилому 104-річному віці.

А тепер ми вправі задатися питанням: якою ж мірою великодній канон, настільки ніжно улюблений віруючими і невіруючими (ось навіть і Чехов, відомий своїм витонченим скептицизмом, не встояв і присвятив йому своє чарівне оповідання «На Святий», нині внесене в усі православні хрестоматії ), належить «народній творчості» багатоголосої Церкви, а в якій є він плодом індивідуального поетичного натхнення? Відповідь, як виявляється, настільки ж проста, наскільки і парадоксальна: пасхальний піснеспів – одне з найбільш індивідуалістичних (поряд з великопісних каноном святого Андрія Критського) творів світової літератури: хоча в ньому, на відміну від канону похоронного, мова ведеться виключно від першої особи, множини – від особи незліченної церковної анонімності, – насправді ж він являє собою розгорнутий ліричний вірш «про особисте», в якому – без особливих зусиль з боку читача – прочитується персональний біографічний досвід.

Досвід тієї людини, яку катували і садили в тюрми, якій відрізали руку, яку обмовляли, над якою відверто знущалися (хоч і в ім’я вищих цілей, звичайно) і яка, за законом гостросюжетного детективу, вже тисячі разів мала би стати трупом (або щонайменше живим трупом, апатично і лякливо доживаючим свої сірі дні), але яка, попри все, не тільки вижила, а й восторжествувала – над зрадою, над забуттям, над глузуванням, над муками, над постійним киданням з вогню та в полум’я…

Незважаючи на безсловесну анонімність того «ми», яке виявляє себе в різних наголосах і яким просякнуті всі пісні канону, звучить він радісною малюковою радістю впертого «я» – радістю, чий сенс вичерпується многократно-різноманітним повторенням однієї «недвижної ідеї»: «Я живий – і це значить, що Ти воістину воскрес; якщо Ти воскрес, то мені неможливо не жити». Такого вірша не написати навіть і самій найвченішій людині, «дочитавшій до Біблії»: такі вірші пишуться не стільки духом, скільки духом плоті – тієї відсіченої (тобто померлої), але воскреслої плоті власної руки, яка тим самим донесла звістку про Воскресіння не так до розуму (а це ще невелика справа, оскільки і «біси вірують і тремтять»), скільки вкорінилася її «в Уди, в склади, в серці», після чого ця звістка стала спочатку другим, а потім вже і справжнім, першим життям, що самим фактом свого існування засвідчує справжню відсутність смерті в тому світі, де відтята кисть зростається з суглобом, а висохле від багаторічного мовчання горло раптом проривається нестримним надгробним риданням, плавно перехідним в настільки ж нестримну пасхальну радість.

А якщо так, то перешкод між священною історією та особистісним переживанням вже ніби й не існує: адже це саме він, Іван, колишній радник халіфа, тепер і зараз підходить до печери, в якій поховали Господа; саме він, Іван, царедворець і послушник, тепер і зараз бачить «камінь від гробу відвалений»; саме він, Іван, викривач і розрадник, від свого обличчя тепер і зараз говорить разом з ангелом (і одночасно замість нього): «По світлі присносущий Сущого з мертвими що шукаєте яко людини? Бачите гробния пелени – біжіть і світові проповідуйте, яко воста Господь, умертвив смерть».

Отже, по Іоанну Дамаскіну, Великдень – в якості похорону смерті – є тою гідною відповіддю «плачу і риданню», яке торжествує над «безбідним страхом (тобто нерисковим: мовчи – за розумного зійдеш) мовчанням», змушуючи наслідувати пророка Давида, «скакати» від радості з ковчегом. «Веселимося божественно» – такий підсумок життя халіфського радника і монастирського піснотворця, який, переживши у своїй власній біографії умертвіння смерті, залишив прийдешньому століттю звістку про «веселе вічне» Христове повстання.

Автор: Ольга Газізова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers