Сакралізовані біоритми – дихання та серце

Posted by on May 14, 2016
Журнал Пробудження

біоритми

Дихання є загальним посередником між тілом і культурою. Заледве не у всіх традиціях воно править за “первень” (“materia prima”) в алхімічному значенні цього терміну для молитви, медитації та співу. В людях він є нагадуванням про первісну енергію, що її часто уявляють як дихання, вкладене в них одним чи кількома божествами-творцями при створенні світу. Оскільки дихання є жестом найприроднішим і найнеобхіднішим, воно містить у собі вельми широкий вибір асоціацій, особливо численних у деяких культурах.

На думку спадає йога, яка насамперед була дисципліною дихання і лише потім стала комплексом вправ, що полягають у прибиранні поз. У йозі контроль над диханням є не самоціллю, а засобом, щоб полегшувати фізіологічні функції. Для такого контролю характерні надзвичайне уповільнення циклу дихання та тривала нерухомість тіла. Рухливість та дисперсія належать до тих станів, у яких вегетативний механізм міститься нижче рівня свідомості. Спокій та зосередження, з другого боку, сприяють усвідомленню важливості дихання як дарунку життя, як ланки між дихальним циклом та емоціями, як привілею, пов’язаного з цією автоматичною і водночас добровільною функцією.

Йог діє водночас на двох рівнях — на безпосередньому, соматичному рівні та на вишуканішому рівні архетипів або уявлень. Йога стає справді ефективною, коли вона дає тим, хто нею займається знаряддя для того, щоб піднестися від рефлексивного пульсу до досконаліших систем, які забезпечують цим людям енергію. Завдяки своїй постійній присутності та винятковій гнучкості дихання служить за “золоту нитку” для переходу з одного рівня на другий.

В іншій культурній сфері згадується примітна практика східного християнства, а саме — “Ісусова молитва”. Ця духовна вправа, розроблена трьома чільними теологами Никифором Самітником, Григорія Синаїтом та Григорієм Паламою у ХІІІ-ХІV сторіччях, має дуже давнє походження. У ній є дещо спільне з вченням пустельників, які вірили в те, що ім’я Спасителя — найкраще знаряддя боротьби проти сил зла навколо та всередині них. Протягом сторіч спостерігалося постійне зміцнення тісного зв’язку між силою, що виникала внаслідок проказування імені Божого з вкладеним у нього Духом, станом медитації, підтримуваним регуляцією дихання, і можливістю постійного злиття з Богом. Всі ці теми — поняття подиху Божого, проказування Імені, перехід від енергії до значення Слова, досягнення безмовного стану свідомості — співіснують у єдиному “пакеті”, незалежно від того, про що йдеться: про йогу, про ісламський суфізм, чи про християнську мудрість.

СЕРЦЕ

Подібно до дихання биття серця справляє значний вплив на плин життя і подібно до дихання в певних межах його можна свідомо чи несвідомо — змінювати. Отож у духовному житті “серце” часто використовується як символічне осереддя божественного життя, дарованого індивідові, а “глибина серця” — як найпотаємніше місце, де народжується любов та молитва. Ось що казав псевдо-Симеон, учитель ісихазмитів: “Тільки-но дух знаходить серце, він зараз же помічає те, чого раніше ніколи не бачив. Він бачить сферу, що міститься в самісінькому серці, він бачить самого себе у світлі та сяйві, сповненого розсудливості”.

Подібне, можливо, викликане історичними впливами натхнення живить мусульманську практику зікр, що полягає в невпинному повторенні імені Божого в ритмі скорочення серцевого м’яза, яке спонукує вірного “скупчитися” в осередді його грудей і “координувати” різні фази дихання з ритмічним повторенням Імені. “Внутрішній зікр” чи зікр, “вчинений у серці”, вважається вищим за “словесний зікр” чи “зікр мовний”, оскільки “серце є осереддям Віри”, “сховищем таємниці”, “джерелом світла”.

На Заході до подібних вправ вдавалися в середньовічних монастирях, як це засвідчується в “Духовних вправах” Ігнатія Лойоли, і практикували їх аж до XVI-XVII сторіч. У тиші келій, чимдалі від виру життя було заведено займатися lectio divina, тобто читанням вголос Святого Письма. Це ритуальне дійство визначалося ритмом дихання та кроками в напрямку всіх чотирьох сторін світу. То було читання не так очима, як чимось, що плинуло з серця, і в цьому переконує факт, що одне й те саме слово вживалося на означення як читання очима, так і читання напам’ять. Можливо, в той час малося на меті зробити так, щоб у духовному житті брало участь все тіло. Вже сама хода, коли вперед посилається то одна, то друга нога, у поєднанні зі станом злиття з природою є формою медитації. В цьому плані Франциск Ассизький напевне мав щось спільне з Ганді, вчення якого випливало з молитви серця у сполуці з довгими мовчазними прогулянками…

У ширшому контексті сюди можна також включити фізичне життя, вібрацію почуттів і найголовнішого з них — любові, джерело якого міститься в глибині серця. Подібно до вдиху та видиху, діастола і систола знаменують життя як наслідок двох цілком протилежних рухів, що водночас взаємно виключають і взаємно доповнюють один одного, утворюючи складну пульсацію, яка виявляється в емоційній нестабільності. Коли люди справді осягають те, що діється в цьому “осерді серця”, вони можуть також відчути в ньому серцебиття світу, як про це мовиться з чудовою інтуїцією в “Упанішадах”: “Простір у серці такий самий безмежний, як і простір за його межами, в ньому містяться всі світи — небо й земля, вогонь і вітер, сонце, зірки, місяць і блискавки, геть чисто все”.

Отже, схоже на те, що індуїстська ідея циклічного творення з допомогою послідовних розширень та скорочень є макрокосмічним продовженням фізіологічної реальності, яка набула символічного значення.

ДЕНЬ І НІЧ

Важливу роль в релігіях відіграють також добові ритми, полярність світла та мороку має чільне значення в культурній динаміці. Так, наприклад, єгипетський фараон міцно стоїть ногами на землі, а руки підносить до неба, аби підтримати живіт зоряної Ночі, в якому рухається сонце, щоб відродитися на світанку. Завдяки ідеально вертикальній позі свого тіла він стає посередником між землею та нічним небом. Суть цього жесту-архетипу, зображенням якого оздоблені численні поховання в Долині Царів поблизу Фів, у поєднанні полюсів для народження нового дня. Неважко зрозуміти, чому цей образ відіграв таку важливу роль в мистецтві поховальних обрядів, адже в ньому міфічною мовою висловлено віру в певні різновиди відродження чи навіть у безсмертя.

До того ж чергування дня та ночі підкреслюють етапи творення. Найкращим прикладом є біблійна Генеза, де кожна “ніч” позначає собою нове заглиблення в первісну матерію, аби видобути звідти наступний день, і де кожен “день” відповідає виникненню з первісного безладу певних аспектів реального світу. Якщо з поняттям “ніч” асоціюється ідея зосередження та самозаглиблення, то “день” є часом для творчої експансії та розвитку.

Саме протягом дня зроблено такі жести як “відокремити”, “покликати”, “виготувати”, “дати”, а також всі моделі жестів для пророчих дій та творення чудес. Отже, світ дня є світом жесту, яким позначено час і простір у їхньому суто людському вимірі з допомогою дій, що з часом стають ритуальними, тобто дій, найвищою метою яких є започаткувати або відновити гармонію чи симфонічну організацію дійсності. Як відомо, в івриті корені слів завжди передають дію і позначені числом, отож у кожному жесті маємо внутрішній ритм, визначальний період якого доноситься до слухача у вигляді звукових вібрацій із певним сенсом.

Повертаючись до космогоній зі святих текстів, ми знаходимо в них розмаїті жестів: засади, яким культури надали релігійних функцій. Стан трансу, спів, танець, гра на музичних інструментах — все це разючі і очевидні вияви первісних, загальніших, отже, й невловніших інтуїцій, які підказують: творити означає нав’язувати ритм або віднаходити, як це роблять поети, метричне зерно Всесвіту.

Автор: Ізе Тардан-Маскелье.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers