Середньовічна Європа: коло дверей вічності. Продовження.

Середньовічна Європа: коло дверей вічності. Продовження.

Пекло

ВИНАЙДЕННЯ ЧИСТИЛИЩА

Пекло — місце непогасного полум’я, що безжально спалює проклятих, клубів чорного диму та страхітливого червоного жару, який єдино освітлює світ пітьми, страхітливих криків та смороду. Це пекло, червоне і чорне. Найгірше те, що прокляті навіки приречені терпіти тяжкі муки, яких їм завдають потворні демони. Ландшафт, коли він промайне перед очима на мить, є жахливим видовищем круч, глибоких розпадин, смердючих річок та озер з розтопленого металу, повних гадів та потвор. Щоб потрапити до пекла, треба впасти у колодязь або перейти міст над безоднею, який стає тим вужчим і слизькішим, чим далі по ньому йти. Пекло подеколи розділене на різні частини для різних категорій грішників, подеколи це єдиний масив, але складений або з кіл, кожне з яких призначене для певного покарання грішників, або з дедалі темніших, нестерпно спекотних переходів, що ведуть униз до глибоченного споду, де самовладно панує Сатана.

Хоча середньовічна християнська картина потойбіччя значною мірою запозичена у язичництва, вона має істотну структурну відмінність. Пекло та рай не розташовані поруч на тому світі, вони розподілені по вертикальній осі, у символічній відповідності до християнської космічної системи: небеса нагорі (добро) і пекельні місця внизу (зло). У часі і просторі між живими та мертвими, Богом, Сатаною та людьми були зв’язки; інакше кажучи, наявність незмінного потойбіччя була відчутною в земному житті. Ангели постійно спускалися на Землю і знову здіймалися на небеса, як це робив, не так часто, Син Бога і Пречистої Діви. Злі демони й сам Сатана, своєю чергою, снували між землею та пеклом. Потойбіччя відігравало свою роль у земній історії. Окрім надзвичайних подорожей кількох обраних осіб до царства мертвих, видіння, чудеса, символічні знаки та призвістки поклали початок тому, що середньовічна Європа розглядала як зв’язок між цим та тим світом.

Замість раю осердям системи було, проте, пекло. Католицька церква, спонукаючи християн домагатися спасіння, використовувала страх перед пекельним вогнем більше, ніж бажання потрапити до раю. Перед лицем смерті вони боялися самої смерті менше, ніж пекла, і християнство, отже, перетворилося, попри деякі незначні нюанси, на релігію страху.

Двополюсна суть християнського потойбіччя лишалась більш-менш незмінною до XII сторіччя, коли внаслідок великих релігійних та соціальних змін виникло нове суспільство з новим поглядом не лише на цей світ, але й на той.

Святий Августин поділив людей на чотири категорії: «дуже добрих», призначених для раю, «дуже злих», рокованих на пекло, а також «не дуже добрих» і «не дуже злих», чия доля, яку визначав Бог, точно не була відомою. Передбачалося, що ті, хто помер з «легким» тягарем гріха на собі, звільнялися від нього у потойбіччі, витримавши «кару чистилища», пройшовши через «вогонь чистилища», подібний до пекельного вогню, в «місці чистилища», чиє розташування лишалося дуже приблизним. В останній половині XII сторіччя вигадано окреме місце для тих, чиє зарахування до обраних було відкладене.

То було чистилище, «третє місце потойбіччя», посередині між раєм та пеклом, яке має щезнути у день Страшного Суду, залишене своїми мешканцями, що піднеслися на небо. Час перебування у чистилищі залежав від трьох чинників. Насамперед — від числа гріхів, згодом названих «прощенними», тобто спокутними, а отже такими, що дозволяли грішникові уникнути покарання, на противагу неспокутним смертним гріхам, що обтяжували небіжчика на час його смерті. Залежав він і від ектеньї (молитов, даток, мес), віддяченої живими, родичами та друзями, скороченням часу перебування в чистилищі деяких душ. І, нарешті, церква могла дістати дозвіл на зменшення терміну перебування у чистилищі в обмін на гроші, індульгенції, якими церква жваво торгувала, починаючи з XII сторіччя. Слід додати, що чистилище було вулицею з однобічним рухом. Душі могли зноситися звідси лише до раю, вони не поверталися назад, щоб потрапити до пекла.

Це «третє місце», яке зменшило число мешканців пекла і замінило подвійну систему того світу на складнішу, не таку жорстку, відповідно до розвитку суспільних станів на землі (до її поширення неабияк спричинилися ченці жебрущих орденів, заснованих на початку XIII сторіччя, домініканці та францисканці), набуло найбільшої значущості.

ТРІУМФ СМЕРТІ

Такий новий погляд спричинився до тріумфу ідеї персонального суду з настанням смерті і, у зв’язку з тим, що едикт Четвертого Латеранського собору 1215 року зобов’язував всіх сповідатися бодай раз на рік. Він, цей погляд, змінив соціальну структуру та модель поведінки у світі живих і через математичне ставлення до дедалі численніших гріхів та спокут породив за часів швидкого розвитку торгівлі та класу купців певний бухгалтерський підхід до потойбічного життя.

Він також значно зміцнив владу церкви (яка в XIII сторіччі визначила існування чистилища як догму) над мертвими, з огляду на ектенью та індульгенції, за які відповідала церква, на право здійснювати правосуддя, що раніше належало лише Богові.

У цей період, коли на землі з’явилось нове суспільство XIII сторіччя, географія та система потойбічного світу (від святого Бернара до святого Фоми Аквінського) набула чітких обрисів. Основна система «трьох місць» — пекла, чистилища та раю — була доповнена двома лімбами: лімбус патрум, або лімб патріархів, колишнє помешкання праведників, які померли перед втіленням Христа, воно ж — заклад охрещення, місце, яке порожніло після того, як Ісус Христос спускався в нього, щоб забрати його із пекла до раю, та лімбус інфантіум, дитячий лімб, місцеперебування дітей, які померли нехрещеними.

Саме цей новий устрій потойбіччя надихнув на створення шедевру середньовічної християнської літератури, «Божественної комедії» Данте (початок XIV сторіччя), де автор під проводом давньоримського поета Вергілія відвідує кожну частину потойбіччя: кола пекла, де кожен з грішників карається згідно з відповідними категоріями смертних гріхів, та терас и чистилища, яке постає, як гора, що її треба здолати, аби досягти краси та втіх раю.

Вивчення текстів і картин XV сторіччя наводить на роздуми, а чи справді наприкінці середньовіччя люди все ще вірили в пекло? Здається, незважаючи на великі зусилля церкви, таке вірування на той час неабияк ослабло. Християни, виявляючи ознаки появи сучасної чутливості, боялися не так пекла, як фази, що йому передувала: самої смерті.

Автор: Жак Ле Гофф.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers