… Уявімо собі людину, яка вперше потрапила на православне богослужіння. І не в звичайний день, а в свято Різдва – одне із самих великих для християнина. За стінами храму – мороз, а тут – спекотне потріскування свічок, аромат хвої, тиша очікування, в обличчях людей – тиха та урочиста схвильованість.

І слова різдвяного тропаря, звичайно ж, незрозумілі непосвяченому: «Тобі кланяться, Сонцю правди, і Тобі веде з висоти Сходу…» («Поклонятися тобі, Сонцю правди, тебе пізнати з висоти Сходу…»). Тут мова йде про «волхвів» – східних мудреців, які за велінням надзвичайного світила (напевно, комети) прийшли поклонятися Дитині Христу – Сонцю правди.

Звернімо увагу на слова «з висоти Сходу», задумаємося про них. Сьогодні кожному ясно, що християнство – це вселенська, західно-східна релігія… А заглиблюючись в духовні та культурні його коріння, ми відкриваємо для себе несподівані ракурси осягнення великих позахристиянських духовних традицій Сходу. Виявляємо глибинні зв’язки…

Християнство «розійшлося» з іудаїзмом, але засвоїло шанування давньоєврейських священних текстів, що становлять Старий Завіт. У всьому православному богослужбовому чині, в гімнографії, в іконографії, в церковному начинні – численні старозавітні ремінісценції, що нагадують про біблійні сюжети та персонажів, про Єрусалим, про старозавітні храмі…

І в ісламі теж є біблійне коріння, в ньому шануються старозавітні пророки і новозавітні персонажі, визнається пророче служіння Ісуса Христа, шанується Його Матір – Діва Марія. Це важливо пам’ятати для християнсько-ісламського діалогу і порозуміння – не тільки в сьогоднішньому, але і в завтрашньому світі.

Зороастризм, древня релігія Ірану, колись у відомій мірі вплинула на становлення трьох монотеїстичних релігій. Його ріднить з християнством одна глибока духовно-моральна сторона: наполегливе твердження про необхідність безперервної і напруженої духовної роботи, про постійне розрізнення добра і зла, про космічне самовизначення душі, яка повинна співвідносити себе з Божественними заповідями. Безсумнівно, зіткнення з християнством і великих релігій Індії та Далекого Сходу. Здавалося б, що може бути спільного у нього з індуїзмом, буддизмом, конфуціанством, при таких глибоких розбіжностях в основоположних поглядах на Божество, на людську особистість, історію та її сенс?

Але християнство сходиться з цими вченнями в тому переконанні, що якимись невідомими нам шляхами духовно-моральний досвід людської особистості, чистота поведінки і помислів людини впливають на Космос, на вигляд природи та історії. Наша моральність раціональна, але й містична. Внутрішнє життя людини – космічно відкрита реальність. У цьому підході до особистості – взаємодотичність християнства та релігій Сходу.

Ці корені, ця спорідненість і зіткнення християнства з духовним світом давнього і сучасного Сходу відбилися в християнському богослужінні, яке може бути для кожного також і школою вселенської культури, вселенського розуміння.

Повернімося, однак, до свята Різдва. Чому древня Церква обрала для нього саме цю дату – 25 грудня за старим стилем? Що означає вона в складній системі церковного символізму?

Для християнина Ісус Христос – Сонце його духовного життя, його внутрішнє (або, в традиційних термінах церковнослов’янської словесності, «розумне») Сонце. Тому-то й день Його Різдва був накладений на день зимового сонцестояння, шанований в стародавньому світі як свято зростання світла, як свято передвістя майбутніх радощів і дарів.

На всеношній напередодні свята Різдва читається євангельський текст від Матвія, що розповідає про те, як Ангел Господній з’явився у сні Йосипові і звелів «прийняти Марію, дружину його, бо зачате в ній то від Духа Святого». «Народить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів… А все оце сталось, щоб збулося сказане від Господа пророком, який провіщає: Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог. Вставши від сну, Йосиф зробив, як велів йому Ангол Господній, і прийняв він дружину свою…»(Мф. 1, 18 – 25).

Про обставини народження Богонемовляти у Віфлеємі Юдейському ми дізнаємося з Євангелія від Луки (2,1 – 7). До радісного свята прийшов у світ Втіленого Бога, підмішаний мотив печалі: Він, обіцяний людству Месія, Спаситель світу, приходить у світ майже що невпізнаним; Він народжується в зубожілому царському роді підкореної країни; напередодні Його Різдва Його Матір відправлена в стомлюючу подорож за велінням живучого за тридев’ять земель претендента на божеську велич – римського кесаря; Йому, нащадку іудейських царів, не знаходиться навіть місця в готелі, і першим притулком служить видовбаний у скелі хлів, а колискою – годівниця для худоби (ясла). А потім – переслідування з боку жорстокого самодура Ірода, втеча в Єгипет, нерозуміння оточуючих, часом навіть найближчих, ганебна страта на хресті…

Але цей трагізм земного шляху поки десь на периферії почуттів і переживань християнина. Головне зараз – радість, подяка, торжество. До нас, негідних, земнородного, або, за словами християнського Символу віри – «нас, людей, заради і нашого спасіння», прийшов Імм-ану-Ель. «Яко з нами Бог (Бо з нами Бог)!» – Неодноразовим рефреном повторює радісний церковний хор.

За Різдвяною літургією читається текст від Матвія (2, 1 – 12) і, зокрема, ці вірші: «Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, прийшли до Єрусалиму волхви зо сходу, і питали:«Де народжений Цар Юдейський? Бо ми бачили зорю Його на сході і прийшли поклонитися Йому…» Побачивши зорю, вони надзвичайно зраділи, і, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір’ю, і, пав, і вклонились Йому і, відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, ладан і смирну».

Тема Поклоніння волхвів – одна із загадкових в священній історії Нового Завіту. Принесені ними дари сповнені величезного символічного сенсу: золото – символ царської влади, ладан – божественної величі, і «смирна» – древнє розтирання для тих, хто смертний. Так що і в урочистому поклонінні, і в космічному торжестві, коли самі зірки вказують шлях до Вифлеємського Немовляти, проступає мотив трагічний: принесення «смирни» сповіщає майбутню смерть Спасителя. Та й самих волхвів безумний Ірод намагається перетворити на своїх наглядачів.

В одному з апокрифічних давньохристиянських пам’ятників наводяться слова волхвів, причому як би від першої особи: «Ми бачили вельми велику зірку, сяючу поміж тими зірками і затьмарюючу їх, так що ці зірки (майже) не помітні були, і таким чином ми дізналися, що народився Цар Ізраїлю, і прийшли поклонитися».

Оспівування цього євангельського епізоду входить в чин православного Різдва. У західній же християнській традиції цьому епізоду присвячене особливе свято (Богоявлення, або «Три царя»), що відзначається 6 січня. Цікаво, що спочатку на християнському Сході Різдво Христове під ім’ям «Богоявлення» святкувалося саме в цей день.

Західна традиція зберігає вірменський, по всій видимості, іменослов трьох волхвів: Каспар, Мельхіор (Мелкон?), Бальтазар. У католицькому світі існує звичай: після Богоявленської літургії парафіяни розбирають спеціально освячені крейди, щоб написати в своїх будинках латинські перші літери імен трьох царюючих в своїй мудрості паломників: К + М + В.

Середньовічна західна іконографічна традиція зображує трьох «царів-волхвів» у вигляді старого, прокаженого і негра. Цей іконографічний канон також сповнений глибокого символічного сенсу: три «волхва-царя» чекають Спасителя від особи стражденних і знедолених світу цього.

«Тиха ніч, свята ніч…» – так оспівують Різдво західні християни на багатьох мовах. І та ж тиха радість, що заливає увесь Всесвіт, звучить в православному різдвяному стихирі: «… днесь Авраамове Віфлеєм Седящаго повсякчас з Отцем, днесь Ангелі Немовляти рожденнаго боголіпно славословлять: слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління» ( «Нині приймає Віфлеєм вічно Сидячого з Отцем, нині Ангели з красотою Божеських почестей славословлять народженого Дитятка: Слава Богу на висотах Його, і на землі мир, а в людях – добра воля!»).

Свята ніч і тема Богоюності Ісуса – джерело радості, надії, творчого натхнення незліченних людських поколінь. Вони освячують собою і ніжність дитинства, і красу мистецтва, і наш святковий побут з його ялинками, подарунками, застіллями, і глибину філософських пошуків, коли свідомість б’ється над парадоксами присутності невимовної краси і Премудрості в нашому вічно страждаючому світі. Саме про це «Різдвяна зірка» Бориса Пастернака.

Стояла зима.
Дул ветер из степи.
И холодно было
Младенцу в вертепе
На склоне холма.
И странным виденьем грядущей поры
Вставало вдали все пришедшее после,
Все мысли веков, все мечты, все миры.
Все будущее галерей и музеев,
Все шалости фей, все дела чародеев,
Все елки на свете, все сны детворы.
Весь трепет затепленных свечек, все цепи,
Все великолепье цветной мишуры…
…Все злей и свирепей дул ветер из степи…
..Все яблоки, все золотые шары…

Прониклива краса світу, радісна здогадка про Божественну Присутність в нашому світі, прихована у світі висока печаль – все це відкривається у Різдвяному святі. І тому знову поспішаємо під склепіння храму і вслухаємося, як півчі разом з народом співають сповнений глибокого і парадоксального сенсу кондак візантійського гімнографа VI століття Романа Сладкоспівця: «Діва днесь Пресущественнаго народжує, і земля вертеп неприступному приносить…» («Нині Діва народжує Одвічно сущого, а земля дає притулок недосяжним … »).

Автор: Є. Рашковский.