Сходження на Синай

Posted by on April 9, 2015

гора Синай

З ІІІ-ІV століть в ущелинах і печерах навколо гори Синай знаходили притулок християни під час гонінь, жили відлюдники. З цієї глибокої давнини входять в звичай паломництва на Синай як розповідає рукопис кінця IV століття: «Пройти ж до початку цієї долини було нам необхідно тому, що там багато келій святих мужів і церква в тому місці, де знаходиться Купина…» Та Купина, з якої Господь говорив до Мойсея у вогні, жива і тепер, вона розростається і зеленіє. Перед церквою чарівний сад, з великою кількістю чудової води і в цьому саду Купина…

Над нами сяє небачена безліч зірок, але світ їх не досягає гірської стежки, по якій ми піднімаємося в беззвучному мороці. Попереду по незримому схилу рухаються переривчасті ланцюжки вогнів – це паломники несуть крізь темряву свої малі світильники: всі ми вийшли пізно вночі, щоб зустріти схід сонця на вершині гори Синай. Все крутіше підйом, все важче йти. Промінь ліхтаря зривається з обриву в провал. Раптом поряд зі своїм плечем я виявляю величезний рухомий силует верблюда.

Неопалима купина

На висоті ще ширше розорюється небесне склепіння, покриваючи залишені внизу ущелини, схили, стародавню фортецю монастиря Святої Катерини. Синява над нами стає світліше, міріади зірок повисають у прозорій безодні. А ми піднімаємося все вище по висіченим у скелі крутим сходам – це Сходи в небеса: раніше подорожніх тут зустрічав чернець і сповідав, знімаючи з них вантаж гріхів.

Задовго до сходу з запаморочливої висоти я бачу, як з синьо-бузкової імли під нами проступає неосяжна, нереальна панорама – обступили з усіх боків гігантські гори без рослинності і життя. Вони ніби збереглися з тих доісторичних часів, коли два розломи тверді перетнулися в Червоному морі, вирізавши Суецькою затокою і затокою Акаба трикутник Синайського півострова між Африкою та Азією. Південна частина його здибилася розплавленою першоматерією в єдиному пориві до небес і скам’яніла. Здається, що на всі наступні тисячоліття світ завмер від пережитого потрясіння – до тих пір, поки Бог не зійшов в грому і блискавках на вершину Синая…

гора Синай

Ось на сході над осяяними гребенями гір, в довгих грядках синіх і сірих хмар наповнилися світлом сяючі озерця. Червона крапка з’явилася в розриві гряди, повільно вивільнився з сутінкових хмар полум’яніючий зріз диска. І нарешті, весь розпечений диск без променів став підніматися, наливаючись сліпучим світлом. Взятий в кільце горизонту здиблений простір розширився в нескінченність, і його залило золоте благословенне світло.

Довгий шлях до священного Синаю веде від Александрії і Каїра або від Єрусалиму уздовж Мертвого моря і синьої затоки Акаба, через жовті піски Аравійської пустелі, повз фантастично вивітрені шаруваті гори, схожі на покинуті міста з фортецями та баштами, уздовж грандіозних панорам темно-багряних скель.

З Єгипту втік на Синай Мойсей, і біля підніжжя цієї гори говорив з ним Бог: «І явився йому Ангол Господній у полум’ї вогню з середовища палаючого куща. І побачив він, що та тернина горить огнем, але не згорає кущ». Виконуючи веління Боже, цим шляхом Мойсей вивів з єгипетського рабства свій народ. На цій горі Бог вперше йому з’явився: «Гора Синай вся диміла від того, що Господь зійшов на неї в огні і піднявся дим, як дим від печі, і вся гора сильно коливалася… І покликав Господь Мойсея на вершину гори, і вийшов Мойсей… ».Так людина стала пророком, а повільно поточний потік часу, розсічений божественним жезлом, був направлений в нове русло, що визначило Священну історію.

Мойсей на горі Синай

Що залишилося від могутніх фараонів, містерій Стародавнього Єгипту, від Аравійської Петри, розкоші і прянощів наступних століть, від войовничих походів Магомета і Наполеона? Все розвіяв та спопелив час, нагадуючи, що так і «небеса шумом перейдуть, а стихії, запалавши зруйнуються, а земля та діла на ній згорять».

Дивно й незбагненно, тільки досі живе Терновий кущ, обпалений божественним вогнем, і живе монастир, що виріс навколо Неопалимої Купини, а на престолі над її коренем ось вже сімнадцять століть відбувається Божественна літургія. За ці надзвичайні часи корінь проріс під стіною каплиці, збудованої над ним в перші століття, і тепер Купина пишно зеленіє за вівтарним вікном. Бруньки не прищеплюються ніде на іншій землі, але іноді прочанинові дарують тонку гілочку в шипах. Цю гілочку з різьбленими трилисниками, все більш дрібними до верхівки, як ніби пронизаними синайським світлом, я зберігаю як чудовий дар.

Каплиця неопалимої купини

У середні віки віддалена обитель стала широко відома в Європі як православний грецький монастир Святої Великомучениці Катерини, мощі якої і тепер тут зберігаються в суворій мармуровій раці. Вівтар прикрашають ще дві раки, із золота і срібла, подаровані російськими царями; посилав сюди багату милостиню Іван Грозний, просячи спочатку молитися за здоров’я царевичів, потім, замучений совістю, про поминання вбитого їм сина.

Монастир Св. Катерини

Майже три століття тому добрався на цей край світу мандрівник Василь Барський, двадцять чотири роки обходив він пішки святі місця. Одинадцять днів Великого посту йшов він з караваном в п’ять тисяч верблюдів, потім удвох з провідником і зупинився перед зачиненими воротами. Даремно монахи з кріпосної стіни волали до його розсудливості, запевняли, що неможливо відкрити ворота, закладені через страх перед нападами арабів, і шкодували його, і погрожували, радили піти назад. А він відповідав, що неможливе людині, можливо Богу; відпустив провідника, ліг біля кріпосних стін і пролежав біля них день і ніч і ще день. І за його велике уповання не з’їли його пустельні звірі, не вбили бедуїни. А брати, бачачи таку смертну рішучість, спочатку спустили на мотузці кошик з глечиком води, хлібом і маслинами, потім і самого паломника підняли на мотузці через стіну в сад і провели потайним ходом у святу обитель.

Нинішні паломники, не в приклад Барському, сотнями прилітають сюди з Європи, Америки, Австралії, Японії, Греції – з усіх кінців світу, приземляються в трьох кілометрах від монастиря в аеропорту Санта-Катаріна і розміщуються в сучасному туристичному комплексі з комфортом і шведським столом.

Монастир Св. Катерини

Головні ворота закладені і тепер, а поруч у триметрової товщі стіни пророблений низький Прохід, огороджений важкими кованими дверима. До цієї брами в зачинений рай я приходжу кожен раз в глухому мороці, о п’ятій годині ранку, і стукаю, поки заспаний сторож-араб не відчинить її.

Кінчається утреня. Виступають із тіні гранітні колони, на яких давні паломники вирізали імена і герби. Уздовж колон два ряди Стасидії, дерев’яних різьблених крісел з високим боковим огородженням, вкривають чорні фігури ченців у молитві. Змахнувши широким рукавом ряси, чернець піднімає на довгій палиці свічку, запалює від неї свічки у візерунковому панікадилі. І весь високий простір навколо нього з безліччю срібних, мідних, кришталевих лампад, звисаючих з-під купола, починає мерехтіти, як світиться склепіння. А за розкритими царськими воротами таємничо освітлюється престол, облицьований перламутровими та черепаховими пластинками у витонченому східному візерунку, і такий же покров, піднятий над ним на чотирьох точених стовпчиках. Священик піднімає перед престолом руки і урочисто, співуче вимовляє по-грецьки початковий вигук Божественної літургії.

Монастир Св. Катерини

Дні мої в монастирі були переповнені небувалими враженнями. В експедиції по пустелі ми відвідали житла стародавніх набатеїв, загублені в безлюдних долинах, і пили каву в настільки ж звільненому від всякого начиння злиденному будинку сучасного бедуїна; оглядали руїни перших монастирів і молилися в діючих монастирях Тарфая, Фарана і Раїф.

Сходження на Синай я повторила днем одна, і в зоровій пам’яті назавжди закарбувалася долина, де під паруючою горою в страху і трепеті стояв народ ізраїльський. Закарбувався обрив, ніби обпалений божественним полум’ям; і немов вигравіруваний всюди по обидва боки шляху – чорним по багряним зрізах скель – тонкий природний малюнок гілок, що нагадує Купину, як малюнок на полях оповіді про інше життя. Я знайшла печеру пророка Іллі, якому тут приносив їжу ворон. І майже навмання через гори вийшла до стародавнього монастиря Сорока синайських мучеників у мальовничій долині Ледж з тисячею фінікових пальм. В інші дні я відвідала заховану у віддалених, диких, безводних і неживих скелях печеру Іоанна Лествічника, одного з святих ігуменів Синайського монастиря.

Печера Іоанна Лествічніка

У монастирській бібліотеці, найбагатшій після бібліотеки Ватикану, я бачила незліченні ряди найдавніших манускриптів і вже знайомих улюблених книг у важких оправах із золотим тисненням; вхід в сховище мудрості раніше прикрашала табличка зі словами «Лікарня душі».

Кожен день я обходила галерею з двох тисяч стародавніх ікон, найціннішої і найгарнішої у світі синайської монастирської колекції. І споглядала чудовий лик Христа, написаний восковими фарбами в VI столітті, лики апостолів і святих. І кожен раз заново потрясало мене це благовістя краси, ці зримі риси великого Божого задуму про Людину, якою вона покликана стати і якою стає у сходженні на священну висоту.

Автор: Валерія Алфеєва.

P. S. Духи вещают: Хотя разумеется, всегда вместо восхождения на Синай и походов по другим святым местам можно отправится, скажем в Бароло, комфортный итальянский курорт или еще в какое-то такое же тихое и уютное место. Да здесь удобно, а в каком-нибудь горном монастыре нет, но тот духовный подъем, который ощущаешь в святом месте не сравним и близко пусть даже с самым комфортабельным курортом.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers