У багатьох африканських віруваннях, як, втім, і в Біблії, Бог ліпить людей з глини або землі. У цьому акті багато символіки. Праматір Уайенгі – адже теж земля і створює їх як би зі своєї плоті. У принципі будь-який міф трактує людину як породження Бога, тлумачачи останнього саме як батька, а не просто майстра (хоча така ілюзія часто виникає), що робить людей з чужорідного матеріалу. Але зовні в цих культах він виглядає таким собі старанним (або, навпаки, безладним) скульптором. Серед еве, наприклад, побутує легенда, ніби Бог, створюючи людство, для хороших людей вибирав чисту, доброякісну глину, а поганих ліпив з її брудних залишків. Спочатку він створив чоловіка і жінку. Коли ж перші люди поглянули один на одного, то почали сміятися. Тоді Бог розсердився і відправив їх на землю.

У йоруба (Нігерія) інше повір’я. Бог неба Обатала теж робив людей з глини, але одного разу випив забагато пальмової вина, і з рук нетверезого бога вийшли каліки, альбіноси і сліпці. З тих пір вважається, що вони слуги Обатали. Всі, хто поклоняється йому, не п’ють пальмового вина.

Відомі й інші міфи про створення людей. За уявленнями племені фон, Бог спочатку створив ящірку, кинув її у воду, а через кілька днів вимовив: «Вийди!» – І на берег ступив чоловік.

У деяких випадках поява перших людей не зв’язується з діями Творця. Так, кенійські камба вірять, ніби люди вийшли з термітника. У ліберійських кру вони виникли із землі або впали з неба разом з дощем. Але загалом без волі Всевишнього не обходиться і тут, оскільки в першому випадку сама земля виконує його функції, а в другому – Бог посилає туди дощ.

Від прабатьків, які так незвично з’явилися на землі, ведеться відлік часу, африканські тубільці бачать в них мудрість роду, і культ предків стає важливою частиною племінної ідеології, забезпечує єдність колективу, вселяє в людину впевненість у тому, що вона не самотня, так як у неї є могутні заступники «на тому світі».

Традиційні африканські вірування наділяють людей божественними якостями. Культи вождів і царьків зустрічаються на Чорному континенті не тільки у відсталих племен, але і у народів, які досягли порівняно високого рівня розвитку. Священною шанувалася особистість правителів Іфе, середньовічного міста-держави на території сучасної Нігерії. Можливо, знайдені там знамениті бронзові і теракотові скульптури якраз і зображують таких царів-богів.

А ось ловеду, що живуть в одному з бантустанів ПАР, переконані, ніби кожна людина здатна контролювати сили природи, тобто виконувати функції вищої істоти. Плем’я вірить, що досягти цього можна заклинаннями, жертвопринесеннями і зверненнями до королеви-божества, авторитет якої – гарантія влади над дощем і сонцем, місяцем і вітром .

Згідно з міфами шіллук (верхів’я Нілу), міфічний засновник їхнього племені Ньіканг доводиться близьким родичем самому Богові. Кожен вождь вважається прямим нащадком Ньіканга, а значить, істотою вищого порядку. Ось чому смерть правителя і перехід влади до його наступника обставляються тут складними ритуалами.

Але в Африці є й такі вірування, де в ролі Творця можуть виступати самі люди. Перш сонце було людиною, оповідає одне бушменське сказання. Сонце жило на землі і давало мало світла. Одній жалісливій жінці захотілося, щоб всі люди жили в теплі і затишку, і вона попросила своїх дітей закинути сонце на небо. Дочекавшись, коли світило заснуло, вони так і зробили.

Інша легенда свідчить: дівчина стародавнього народу закинула в небо жменю розпеченої золи і таким чином створила зірки. Як бачимо, в традиційних африканських культах людина наслідує Бога, а нерідко і заміняє його. Причому перед обличчям Всемогутнього вона далеко не безпомічна. Верховне божество недосяжно, а от з другорядним досить легко домовитися: достатньо лише справно приносити йому жертви і виявляти повагу. Більше того, виходить, ніби люди можуть впливати на Бога, протиставляючи йому власну волю. У віруваннях бо, наприклад, у кожного смертного є особистий бог-покровитель «чи», від якого залежить його доля. Цього всемогутнього патрона символізує дерев’яна фігура людини з баранячими рогами – так звана Ікенто (чим не аналог ангела-покровителя в християнстві?).

Але якщо образ Творця абстрактний, то образ створеного ним матеріального світу цілком конкретний. Вже згадуваний міф коно, зокрема, оповідає про те, як з космічного нічого утворилася земля: «Щоб було, де жити, бог смерті Са створив величезне море бруду. Одного разу бог Алатангана провідав Са в його рідині. Вражений похмурим видовищем, Алатангана став дорікати Са: «Навіщо ти створив таке місце? Як можна жити там, де немає ні рослин, ні живих істот, ні світла?» І ось, щоб допомогти біді, Алатангана вирішив зробити бруд твердим і створив Землю. Але вона здалася йому занадто похмурою, і тоді він створив рослини і тварин».

Отже, підлеглий Бог бере на себе працю надати світу якусь завершеність, бо справжній творець обмежився лише чорновою заготівлею. Це типовий міфологічний прийом, що переводить архаїчну космогонію на рейки логіки. Причому не божественної, а людської. Людина як би нав’язує Богові заздалегідь (хоча сама в природі поки відсутня) певний образ дій: світ має бути пристосований для людей. І справді, чому раптом Са і його сімейству потрібно якесь житло? Раніше ж обходилися без нього! Чому море бруду здалося Алатангані сумовитим без рослин і тварин? Та тому, що в міфі боги людяні так само, як люди божественні. Одним словом, люди-боги самі створюють свій світ.

До речі, в традиційних африканських культах стан, що передував матеріальному світу не обов’язково розуміється як небуття, порожнеча або космічний хаос. Догонам, наприклад, він уявлявся гігантським яйцем з вібруючою в ньому первозданною речовиною.

Думка про те, що населений світ створений з чогось, що існувало завжди, міститься і в переказах племені фон. Згідно з його віруваннями, божественна пара Маву і Ліза, наступники двостатевого Нана булук, не сотворили, а як би зібрали Всесвіт з наявного матеріалу. У результаті вийшло щось, що нагадувало велику сферу, або, вдаючись до африканських порівнянь, гарбузову посудину – калабаш, наповнену водою. Всередині нього плаває менша сфера, яка немов розрізає навпіл. Площина розрізу – Земля, її зовнішня кромка – лінія горизонту. Всередині малої сфери розташовані небесні світила. Вода з великого калабашу – джерело омиваючого землю дощу.

Близьких уявлень про світобудову дотримувалися і йоруба. У їх міфах теж говориться про плаваючу у воді калабеше. Та його частина, яка виступає над її поверхнею, – це земля і небо, а прихована під водою – житло потойбічних істот.

А ось жителі Руанди вважали, ніби земля плоска і по краях обгороджена парканом, на якому покоїться скеля-небо. Над нею – інший світ, в точності схожий на наш. Там теж гори, ліси, річки. І живуть в ньому боги. А під землею є ще один «поверх» – знову-таки точна її копія. Там панують духи предків.

Приблизно таку ж картину малюють легенди бо. Населений світ теж складається з трьох шарів. У серединному живуть люди, у верхньому – боги, а в нижньому – духи, останні вибираються по ночах на землю через ходи, пророблені гігантськими мурахами – термітами.

Традиційні африканські вірування не випадково відводять людям саме середину світобудови. Адже як би не шанувала людина богів, центральне місце у Всесвіті вона все ж таки залишає для себе. Як бачимо, для цих уявлень, незважаючи на їх архаїчність, характерно вельми тверезе ставлення до небожителів. «Ми приносимо жертви богам, щоб ті відчували себе в боргу перед нами, – кажуть бо. – Якщо жертвопринесення щедрі, приводу для сварки не буде».

Автор: М. Вольпе.