Плем’я Бо живе у східній частині Нігерії – краю сирих джунглів. У другій половині 19-го століття, коли англійці приступили до колонізації тутешніх місць, Бо жили в невеликих поселеннях сільського типу, займаючись землеробством. На розчищених від тропічної рослинності полях вони вирощували ямс, кассаву – рослини з бульбоподібними коріннями, овочі, а також розводили кіз, овець, свійську птицю (через муху цеце великої рогатої худоби майже не тримали). Царів в цьому краю не знали. Влада місцевих вождів поширювалася лише на кілька сусідніх сіл, об’єднаних загальним базаром, до якого вели протоптані в густому лісі стежки. Жителі такої групи селищ говорили на одному діалекті, поклонялися спільним богам, дотримувалися однакових звичаїв, торгували один з одним, обмінювалися женихами і нареченими, траплялося – воювали. Але загалом життя одноплемінників протікало в замкнутому світі, що вміщувався в межах дружніх селищ. Все, що лежало поза, було чужим і ворожим. Варто було людині віддалитися на кілька кілометрів від свого села, і їй здавалося, ніби вона потрапила в незнайому країну.

Неспішно тече час в лісовому усамітненні. Але іноді розмірений хід сільських буднів переривається гарячковим збудженням свята: розкотисто гримлять барабани, у вихровому танці кружляють маски, які уособлюють духів предків, людьми опановує радісне і одночасно тривожне почуття прилучення до таїнства .

Ряджені в символічних масках були неодмінними учасниками будь-якого святкування, урочистої церемонії, інших важливих для клану заходів. Носити ці маски, скрупульозно дотримуючись освяченого звичаєм ритуалу, могли лише обрані, які заслужили це почесне право працею або ратними подвигами. Часто відправлення правосуддя покладалося на старійшин, які вершили його неодмінно в таких масках. Шанування духів предків – найважливіша складова духовного світу бо.

Перші європейці, які проникли в джунглі східної Нігерії та через білизну шкіри прийняті жителями далеких сіл за прокажених, зіткнулися з досить розвиненою релігійно-світоглядною системою. Бо не мали писемності, тому їх містичні вірування не були певним чином зафіксовані на папері, пергаменті, папірусі або камені. Однак вони відбилися в усних переказах, казках, прислів’ях, що немов «пальмова олія, з якою їдять слова». Фольклорне мислення на рідкість образне, всі явища людського буття в ньому мають конкретну форму. Ось чому в уявленнях бо Бог завжди конкретний, незалежно від того, страшний він або, навпаки, приємний для очей. Звідси – велике значення, яке ця народність надає ритуальним маскам.

«Люди сприймають фізичну смерть не в якості кінця буття, але як умову возз’єднання з предками і існування в іншій іпостасі», – пише етнограф Віктор Ученду, сам бо за походженням. Подання про подвійність Всесвіту знаходиться в центрі світоглядної системи племені. Висловити це можна приблизно так: «Все має своїх двійників, поряд з чимось завжди стоїть щось подібне йому».

Верховним в пантеоні бо вважається бог Чукву (Чінеке), Він творець всього сущого. Його міць не оспорює ніхто з менш впливових небожителів. Великою шаною користується богиня землі, велика мати Ала. З нею пов’язаний культ родючості. Про богів бо можна говорити багато, хоча б тому, що число їх велике. Пантеон богів цього племені подібний з вже відомими язичницькими релігійними уявленнями інших народів. Але є в ньому одна особливість, пов’язана з коротким слівцем «чи». Воно означає щось на зразок надприродного двійника людини. Віруючий бо міг би сприйняти казку Льюїса Керрола «Аліса в Задзеркаллі» у прямому сенсі: ніякої алегорії в пригоді маленької дівчинки він би не угледів. За віруваннями племені, людина у плоті і крові живе «тут», а його чи – «там». Причому реальна особистість – істота слабка, а потойбічний двійник – дуже могутній. Але обидві іпостасі взаємопов’язані в нескінченний ланцюжок буття, смерті і перевтілень. Таким чином, в уявленнях бо мертві беруть участь у житті живих. У цьому – суть їх культу предків.

Єдність дружніх селищ символізує спільність предків. Британський етнограф Маргарет Грін, тривалий час вивчала матеріальну культуру та звичаї бо, пише, що жителі 11 сіл Агбадже вважали себе нащадками Нгалаби і його дружини Окпо Іті. За переказами, ця пара оселилася там, де пізніше виник центральний базар даного клану. Про предків нагадують і «священні» зарості, що оздоблюють ринок. Вважається, ніби кожен з 11 міфічних синів заснував по селу.

Найбільш шанована родина в Агбадже, у глави якої зберігається символ жрецької влади – жезл офо, він веде родовід від старшого з них. У його рідному селі знаходиться святилище божества, покровителя Агбадже, за яким доглядають знедолені «слуги бога», або «осу».

Пам’ять про предків завжди жива. Мертві втручаються в життя живих постійно. Їх «присутність» особливо очевидна під час урочистостей. Маски духів, танцюючі на святі, не що інше, як зримі образи гостей з підземного царства, що проникли на світ божий через мурашині ходи.

Не випадково роблять маски і одягають їх далеко від сторонніх очей. Хто з жителів села ховається під тією чи іншою з них – присутні не знають. А якщо й здогадуються, то тримають язик за зубами. Навіть якщо під маскою ховається сусід, з яким ще вчора разом ласували горіхом кола і запивали трапезу пальмовою вином. Адже це вже не сусід, а символ, перетворений в дійсність дух предка, який вселився в живу людину. Схоже, навіть самі танцюристи під час ритуального дійства уявляють себе перевтіленими духами.

В умовах патріархальної громади дотримання культу – аж ніяк не забава, вдавання або лицедійство, а невід’ємна частина суспільного буття, настільки ж реальна, як, скажімо, робота на городі. Про серйозність, з якою тут сприймається обрядовість, свідчить той факт, що танцююча маска вважається недоторканною. Зірвати її – святотатство, порівнянне хіба що з вбивством священного пітона. Посягнувшому на ряженого прощення немає. Один з персонажів романів нігерійського письменника Чинуа Ачебе – нікчемний чоловічок, який переметнувся до білих місіонерів, – наважився на цей блюзнірський вчинок. Тоді весь клан збунтувався і ледь не стер з лиця землі християнську громаду.

Формальне сприйняття християнства не завжди означає розрив з культом предків. У цьому плані цікаво визнання одного з кращих нігерійських поетів Крістофера Окігбо, трагічно загиблого під час громадянської війни кінця 60-х років минулого століття. Він писав, що коли відчув тягу до поетичної творчості, то відчув потребу розібратися у своїх настроях, заглянути в себе: «Для мене це означає повернутися всередину і вивчити себе. Тут, звичайно, постає питання про предків… так як я не існую окремо від них. Вважається, що я – перевтілення мого діда з материнської сторони, який за життя був жерцем святині Аджані, де поклоняються богині річки Ідото. Вона ж – богиня землі і мати всієї нашої родини. Мій дід був жерцем цієї святині, і, коли я народився, мене стали вважати його перевтіленням, тобто на мене покладалися його обов’язки… У 1958 році, коли я став серйозно займатися поезією, я відчув у собі раптову потребу стати жерцем Ідото».

Цікаво, що Окігбо виховувався в католицькій родині. Проте в його словах звучить все та ж ідея постійної взаємодії світу живих і мертвих.

Як і духи предків, чи мешкає в «задзеркаллі». Але не під землею, а на … хочеться сказати: на небі. Однак це не зовсім точно. Де мешкає чи, бо не знають, вважають щойно «над» (землею). Таким чином, за віруваннями цього племені, Всесвіт – щось на зразок бутерброда. У серединному шарі живуть люди, під землею розташована обитель духів предків (її називають «ани ммо»), а над землею витають боги. У кожного смертного – свій чи, його творець. Один і той же чи не може створити більше однієї людини, тому кількість чи відповідає числу живучих на землі людей. Коли вони помирають, їх чи повертаються в лоно Чукву. Це верховне божество – не що інше, як Чи Укау, тобто « Великий Чи». Але навіть він не в силах вбити ту чи іншу людину без відома її чи.

І тільки божевільний може повстати проти волі свого чи. Бо розповідають: одного разу зізналася пташка Нза, наївшись досхочу, кинула виклик чи і поплатилася за це – на неї впав з неба яструб. Є й інші подібні притчі. Один силач, який не знав суперників у борцівських змаганнях, уявив себе непереможним і став хвалитися, що здолає в сутичці власного чи. Той прийняв виклик. І ось вони зійшлися: величезний мускулистий хлопець і маленький чи. Не встиг борець моргнути оком, як чи тоненькою ручкою підняв противника і так стукнув об землю, що той віддав духа.

Але люди – не іграшка в руках чи. Існує прислів’я: «Якщо чоловік скаже «так», його чи теж скаже «так». Втім, чи може сказати «ні». Так буває у невдах. Тоді нічого не поробиш – терпи.

У бо, як і у багатьох інших народів, імена власні несуть в собі певний сенс, і нерідко в них присутня частка «чи» . Наприклад, Чика – «Чи понад усе», Чибузо – «Чи на чолі», Небечи – «Дивись на чи». І в імені письменника Ачебе-Чинуа – вона теж легко впізнається. Називаючи немовлят подібним чином, батьки намагаються полегшити дітям їх життєвий шлях: «Хай допоможе їм чи!»

Автор: М. Вольпе.