Сьогодні в гостях у журналу «Пробудження» дуже цікава людина, справжня дзен-буддійська черниця Ейкі. Ейки приїхала до нас у гості з сусідньої Польщі і є представницею одного з основних дзенских напрямків – сото-дзен. Отже:

– Розкажи трохи про те, чим ти займаєшся?

Я ніколи не вирішувала, що буду займатися дзеном, а особливо, що буду займатися лише дзеном. Те, що я роблю – це практика дзадзен. Дзадзен – це тихе сидіння в хорошій позиції з випростаною спиною, зосереджуючись на поточній хвилі. Тут йдеться про присутність. Інакше кажучи, коли ми присутні в поточній хвилі – ми пробудженні до дійсності як вона є. Кожен момент є іншим, а дорога дзен – це дорога нашого життя, дорога кожної людини. Тому не можна сказати, що ми займаємося дзеном, ми живемо і стараємося жити у якнайбільш пробуджений спосіб. Починаючи від практики, від присутності, від уваги, а не від своїх історій, не від свого досвіду. Лише сприймаючи дійсність, людей і себе безпосередньо такими як вони є.

– Що потрібно, щоб почати практикувати дзен?

Часто людям здається, що для того, щоб почати займатися дзеном потрібно змінити релігію, у щось вірити, стати кимось іншим, причепити собі якусь нову етикетку. Але тут зовсім не про це йдеться. Коли ми насправді сідаємо самі в собі, то помаленьку заспокоюються думки, помаленьку відпадають всі етикетки, всі наші звички. Вони все ще є, але вже не мають над нами такої влади. Ми знаємо, що вони – лише тимчасові назви, які дозволяють нам жити, але які не є дійсністю самою в собі.

– Яким чином практика дзен позначається на твоєму повсякденному житті?

В дзадзен ми повертаємося до свого джерела звідки походять думки. Все існуюче є похідним від нього, всі інші аспекти життя, які ми нормально переживаємо. Ми бачимо різні кольори життя, деколи це радість, деколи смуток. Ми граємо ролі, які життя нам диктує. Інколи ми є дитиною, іноді батьком чи матір’ю, учнем, майстром. Щоб ми не робили, ми робимо це повністю, віддаючись йому цілковито. Ми не накладаємо нових лінз, які називаються «дзен». Ми переживаємо кожен аспект життя, розуміючи його природу, яка є нашою власною природою, яка є тією суттю, що завжди тут.

– Буддисти часто говорять про «пустоту», що мається на увазі?

Ми розуміємо, що всі явища існують тимчасово, тому їх природа є пустою. Через це ми не прив’язуємося до них. Тому, коли щось закінчується, воно закінчується і в нашому дусі. Воно не спричиняє чергової послідовності думок і звичок. Бо реальність як вона є, є просто такою як вона є. І єдиною сталою складовою цієї дійсності є те, що ніщо не є тривалим. В цьому сенсі, ми кажемо, що воно пусте. Це не означає, що воно не існує. Дерево існує як дерево; людина існує як людина. Але в людині немає нікого, хто існував би стало, в той же ж спосіб. Можна сказати, що це постійно є певним процесом.

– В зв’язку з цим, поясни, що мається на увазі, коли говориться про відсутність в нас я?

Помаленьку, коли ми протягом років сидимо в дзадзен, в цій тишині й зосередженні, ми починаємо помічати думки. Ми робимо тільки це: дозволяємо їм виникати, розвиватися і зникати. Ми не йдемо за ними, не ототожнюємося з ними, не хапаємося за них. Помаленьку, ми розуміємо, що думки існують без нікого. Якби ми були цими думками, ми б не могли би їх бачити. Тим не менше, є щось, що бачить. Є щось, що деколи ототожнюється з думкою, наприклад з гнівом, смутком. Воно може замкнутися в цій думці, відокремитися від всього іншого і в цій відокремленості страждати. Так помаленьку зникає віра, що там хтось існує. Ми починаємо менше вірити в нашу злість. Розуміємо, що це не ми страждаємо, а страждають думки. Вони самі себе ув’язнили. Самі ототожнилися з чимось і назвали це «я». Оскільки існує я, то існує і зовнішній світ. Оскільки існує я, то існують й інші, які не є мною, а значить можуть бути загрозою для мене. Значить я мушу збудувати якісь заслони, завіси, щоб захистити це вразливе я від зовнішнього світу. Багато релігій, багато речей є власне таким захистом для нас. Але чим більше ми стараємося захистити себе, тим товстіші будуємо стіни і тим більше потребуємо сили, щоб їх утримати. Чим твердішими стають наші стіни, тим більше ми відокремлені і тим більше страждаємо.

– І яким чином дзадзен змінює ситуацію?

В дзадзен ми помаленьку освітлюємо ці речі нашою увагою. Бачимо щось, і бачимо, що це не є я, і це теж не я, і це те ж не я. Ми бачимо, як одна думка може замкнутися, ототожнитися і страждати. І як ця ж думка може саму себе освітити, відобразитися в нашій присутності й завдяки цьому звільнитися. Дзадзен дає зрозуміти нашу природу, яка є природою нетривалого явища. Часто людське страждання виникає з небажання прийняти цю минущість. В дзадзен ми це ясно бачимо і розуміємо, що не потрібно цього боятися. Те, що боїться зникнути, не існувало від початку. Його природа була від початку пустою і минущою. Це страх боїться. Тому суттю дзен є дзадзен. «Дза» означає сидіти, а «дзен» це єдність, Всесвіт, тобто все, що є власне в цій хвилі. І стати монахом, стати практикуючим, чи стати зрештою Буддою це не означає стати кимось іншим ніж ми є зараз. Потрібно повернути погляд досередини і стати тим, ким ми насправді є, і ким завжди були. Тим, кого ми шукали назовні. Це означає врешті перестати шукати ззовні.

– Що це означає – стати дзенським монахом?

«Монах» походить від слова «монакос». Не йдеться про те щоб жити осібно, бо це означає «єдиний», «осібний», а йдеться про повернення до своєї первинної єдності, яка є єдністю зі всіма істотами.

– Чи тобі не здається, що дзен надто зациклений на внутрішньому світі й ігнорує світ зовнішній?

Коли ми сідаємо в дзадзен, в це «тихе сидіння», ми звертаємо увагу до середини, власне для того, щоб освітити думки, які зазвичай хаотично розбігаються навсібіч, автоматично реагують через звички і через це страждають. Протягом більшої частини дня ми цього не бачимо, бо наша увага скерована назовні. В дзадзен же ж ми скеровуємо увагу до середини. Разом з цим, коли ми просто сидимо, щось таке як зовнішній і внутрішній світ вже більше не існує. Ми абсолютно не відтинаємо себе від зовнішнього світу. Коли ми присутні, ми природно усвідомлюємо думки, але й одночасно всі звуки та запахи. Все це є теж присутнім. З середини ми сприймаємо так званий «зовнішній світ». Все це просто відбувається в єдиному просторі присутності.

– Часто здається, що дзен немає цілі. Як тоді практикуючим мотивувати себе. Може треба ставити якісь тимчасові цілі?

Не знаю. Я насправді не знаю для чого, після двадцяти з чимось років я все ще тут. Я не вибирала дзен свідомо, як свою дорогу життя.

– Просто так сталося?

Ні-ні. Для мене це велика таємниця, тому що я ніколи не шукала дзен. Є люди, які читали про дзен, їм це сподобалося і виникло бажання практикувати. Є люди, які шукали свого майстра. Є люди, які хотіли бути буддистами. Також є дуже досвідчені люди, які пережили щось тяжке в житті й це підштовхнуло їх до шукання якоїсь дороги. У мене це все не було таким ясним. Звичайно, я, як і кожен, шукала щастя. Це є спільним для всіх істот: всі шукають щастя і уникають страждання. Це є правдивим для мурахи, дерева і людини. Для каменя, напевно, теж.

– І як, ти знайшла щастя?

Я не знаю чи знайшла щастя, я вже давно не думала про те щаслива я чи ні. В цьому наша людська проблема, ми хочемо бути щасливими й знову забуваємо про минущість. Якщо ти шукаєш щастя, то шукаєш одночасно нещастя. Бо, якщо знайдеш щастя, яке є певним станом, психічним явищем, то єдиною сталою складовою цього стану є його минущість і нетривалість. Тому, коли цей стан закінчиться, то автоматично буде нещастя. Ми будемо нещасні, бо щастя скінчилося. Ми не можемо вибирати лише радість і відкидати смуток. Вибирати добро й відкидати те, що звемо злом. Це все є змінним й відносним. В дзадзен, ми переживаємо все однаково: щастя і нещастя. Деколи в нас прекрасний дзадзен – нічого нас не болить, ми маємо чудову концентрацію і ясний розум. А деколи, ми маємо пекельний дзадзен, коли ми бунтуємо в середині, б’ємося з собою. Але це все нормально, таким є життя.

Те, що є важливим й помаленьку проявляється, це ця присутність, яка все бачить. Вона є певного роду спокоєм, але краще сказати присутністю. Вона бачить щастя й нещастя, радість і смуток, хворобу, здоров’я. І ми завжди це маємо. Навіть коли ти дуже сильно хвора й погано почуваєшся, то є щось в тобі, що не є хворим. Воно завжди бачить цю хворобу, завжди сяє. Воно сяє й уві сні, хоч ми цього й не усвідомлюємо. Однак все інше прекрасно функціонує: триває кровообіг, серце б’ється, все діє в гармонії. Зранку ми просинаємося, хоча не приймаємо такого рішення, можливо нам би хотілося й поспати більше, але ми просинаємося. Щось постійно нами провадить, якось утримує це все разом.

– Повертаючись до питання мотивації. Можливо є якісь стимули для початківців?

Щодо стимулу, то не знаю. Напевно в кожного свої причини, бо допоки ми не побачимо речі такими як вони є, ми страждаємо. Якщо нам здається, що якась зовнішня річ забезпечить нам щастя: наприклад дитина, чоловік, праця, гроші, то ми будемо страждати. У кожного є такий досвід. Кожен відчув: «В мене є вже стільки грошей, але я й далі нещасний. У мене вже високе становище, але я й далі хочу чогось наступного». Ми постійно вилазимо на гору й бачимо наступну гору, бо на цій все є не таким хорошим, як виглядало знизу. Врешті решт ми бачимо, що щоб ми не зробили в зовнішньому світі, це нічого не змінить, бо проблема в нас. Тому ми сідаємо перед стіною, сідаємо перед собою, щоб врешті впоратися з цією проблемою. Що, повторю це ще раз, не означає, що потрібно відкинути своє життя, чоловіка, працю, гроші й все інше, чого нам хочеться. Це все є кольорами життя, які треба переживати повністю. Але наше правдиве життя не відбувається ззовні, воно завжди в нашому розумі.

– Добре, не потрібно відкидати чоловіка, працю, гроші й все інше, але чи не заважає воно практиці?

Все, що ми зустрічаємо, насправді є нашою дорогою, і всі нам допомагають практикувати: дитина, яка плаче і тренує таким чином нашу терплячість; чоловік, який не хоче пустити нас на ретріт; начальник з роботи, що дзвонить якраз тоді, коли ми зібралися практикувати; тіло, яке хворіє і демонструє минущість; неприємні люди, які показують нам наш гнів. Я думаю, що все працює на те щоб ми всі разом йшли до переду. Важливо розуміти, що наша дорога, це не лише тоді, коли в нас багато мотивації, віри й запалу до практики. Часом ми сідаємо знеохоченні, з думкою, що можна було би вже і померти. Ми сидимо разом з цим, бо інакше, це знову вибирання лише однієї сторони життя. Так ми станемо ідеалістичними, фанатичними, створимо ідеологію дзен, чи якусь нову релігію.

– Як і де ти познайомилася з майстром Кайсеном?

Це було так: «Добрий день, Кайсен. Добрий день, Оло». (сміється)

– А де це було?

Я вже тоді трошки практикувала, півроку. Група, до якої я ходила, організувала ретріт і Кайсен приїхав до Кракова. І я собі вирішила поїхати на ретріт, щоб переконатися, що це точно не для мене. Я була дуже раціональною й вірила в науку. Я півроку робила дзадзен, щось мене тягнуло до нього, не знаю що. Було відчуття, що це може трохи змінити моє життя. Я думаю це боялися мої ілюзії, вони відчували, що можуть перестати існувати. Тим не менше, щось не дозволяло мені піти геть. До приїзду Кайсена, я вже була на одному ретріті і там було насправді нудно. Не сталося нічого надзвичайного. Люди були дивні, вони дуже суворо всіх повчали. Потрібно сказати, я почувалася значно розумнішою за них. Було дуже холодно, падав сніг, будиночки, в яких ми жили не опалювалися. Було багато молоденьких дівчаток закоханих в молодого монаха, який все це провадив. Вони постійно або плакали, або істерично сміялися. Було насправді мало їжі. І я пам’ятаю був такий момент, коли я відпочивала в перерві між медитаціями, і мені подумалося: «Не зважаючи на це все, це перший раз, коли я не хочу бути деінде». Не йшлося про цих людей, я не відчувала особливої єдності з ними. Йшлося про те, що я є насправді тут, і всі речі як вони є, є в порядку. Раніше я завжди повинна була щось робити, кудись їхати. Якщо я задовго перебувала в одному місці, то хотілося його змінити.

– І тут приїхав майстер Кайсен?

Так. Пізніше приїхав цей майстер і це було супер. Напевно щось тоді сталося, коли я його зустріла, щось, що знову не дало мені піти. Він був нормальною людиною. Якось торкало мене те, що він говорив, хоча він не давав відповідей. Він насправді багато і просто говорив, але залишав тебе якби з наступним питанням. І на це питання ти мав сам в собі знайти відповідь. І він завжди це казав: «Відповіді у вас самих». Не казав: «Я є майстром, зараз скажу, що вам робити, і в що вірити». Ні, натомість він говорив: «Самі пробудіться». Він стверджував, що нам нічого не бракує, варто лише відкрити очі. І так я переконалася, хоча краще сказати відчула серцем – для мене це найкраща дорога для пізнання себе. Відчувалося так, ніби я впізнала цього майстра, як когось дуже близького. І протягом років майстер був і продовжує бути нашим найкращим другом.

– Як ти попала в Україну?

Влад Журба приїхав до Кракова і практикував разом з нами. Він запросив нас до України, і ми приїхали. Це було в листопаді, якраз на передодні Помаранчевої революції. Ми дуже добре почувалися під час цього першого візиту: люди були спонтанними, мали відкриті серця. Я дуже добре почувала себе в Україні, і далі так почуваюся там. Люди є щирими, дуже близькими до себе, до серця, не бояться. В мене не було наміру приїжджати до України протягом багатьох років. Я поїхала раз зі своїми друзями і, правду кажучи, хотіла якнайшвидше все закінчити. Але завжди були люди, коли щось закінчувалося, починалося наступне. Я завжди приїжджала для когось. Деколи це були одна-дві особи, в яких було щире бажання.

Дуже часто наша мотивація для продовження практики – це інші люди. Люди хочуть – то я їду до них, незважаючи на свої власні бажання. В мене немає місіонерського духу, мовляв треба їхати в бідну країну і всіх там просвітити. Є багато таких монахів і це дуже добре. В них багато енергії. Мене ж має хтось кликати і то досить голосно, щоб я приїхала. Часто навіть наперекір собі. Це теж дуже добре – завдяки іншим людям я забуваю себе і продовжую й це і є моєю дорогою. Так насправді, зустрічаючи когось, я зустрічаю себе. Я проясняю неясні моменти всередині себе, коли говорю до когось. А що зрозуміє мій співрозмовник – це його клопіт (сміється). В нього своя дорога.

Дуже дякую за цікаве інтерв’ю і на останок коротка довідка: : Група учнів майстра Кайсена – Доджо Анкай дзі проводить регулярні практики дзадзен в Україні починаючи з 2005 року. Майстер Кайсен представляє традицію Сото – одну з двох основних шкіл японського дзен буддизму. 3-4 рази на рік в Україні проходять ретріти (сешіни) на чолі з монахинею Ейкі (Олександра Мігач) – близькою ученицею майстра Кайсена з більш ніж двадцятирічним досвідом. Дати найближчого ретріту: 30.01-02.02. Регулярні заняття в Києві проходять щовівторка о 19:45 за адресою вул. Щекавицька, 30/39, йога-студія “Васудева”. З детальнішою інформацією можна ознайомитися на сайті http://www.zen-kaisen.org.ua/.