Ми довго йдемо по похмурому, дрімучому лісі. Місцеві з нами не пішли – побоюються цих місць, і ми йдемо одні, шукаємо гору Богит. Піднімаємося на горби, продираємося крізь тісні зарості і не знаходимо. Нарешті чуємо радісний крик Марини Ягодинської, співробітниці Тернопільського краєзнавчого музею: «Знайшла, знайшла!» І ось він перед нами, культовий центр язичників, величезне святилище древніх слов’ян. Густий ліс, камінні вали, зарослі мохом, нерухома, глуха тиша, заснуле царство. І почалися розкопки.

У серпні 1848 року після тривалої посухи, коли в річці Збруч (притоці Дністра), що служила тоді кордоном між Росією і Австрією, сильно знизився рівень води, прикордонна австрійська стража помітила виступаючий з води … капелюх. При найближчому розгляді виявилася він кам’яним та покривав чотиригранний кам’яний стовп заввишки два метри шістдесят сім сантиметрів. Про свою знахідку прикордонники повідомили місцевому поміщику в село Личківці (тепер Гусятинський район Тернопільської області). Знадобилося три пари волів, щоб витягнути цей стовп з води. Через деякий час кам’яний обеліск, увінчаний чотириликою головою, покритою високою круглою шапкою, з вирізаними на його чотирьох гранях зображеннями придбав любитель старожитностей М. Потоцький. Він повідомив про знахідку в наукове товариство, до Кракова. У 1851 році обеліск перевезли до Краківського музею, де й донині він займає почесне місце.

У науковому світі обеліск отримав назву Збруцького ідола, або Святовита, бога балтійських слов’ян. Чи варто говорити, що він викликав величезний інтерес у науковому світі. Інтерес цей і понині не згас – рельєфні зображення, які покривають всі чотири сторони обеліска, не дають спокою фахівцям. Це єдина знайдене на слов’янських землях статуя, де рельєфні зображення так складно і продумано скомпоновані. Всі відомі ідоли, яким поклонялися слов’яни-язичники, набагато примітивніше. У письмових джерелах лише згадуються численні язичницькі боги, а описи їх дуже короткі. Наприклад, Перун – дерев’яний, а голова його – срібна, а вус – золотий («Повість временних літ»).

Збруцький ідол – витвір мистецтва. Зображення на його гранях розділені на три горизонтальні яруси, і дослідники цілком обґрунтовано стверджують, що це пов’язано з уявленнями язичників про поділ Всесвіту на три частини: небо – світ богів (верхній ярус); землю, де живуть люди (середній ярус); і підземний світ, таємничі мешканці якого тримають на собі землю (нижній ярус). У верхньому ярусі на кожній з чотирьох сторін обеліска зображені в повний зріст фігури чотирьох божеств, увінчаних однією загальною шапкою. На головній, лицьовій стороні поміщено жіноче божество (можливо, богиня родючості) з турьїм рогом у правій руці. На інший межі – чоловіча фігура, що тримає злегка вигнуту шаблю з перехрестям (такого типу шаблі були поширені в IX-XI століттях). Поруч – фігура коня. На тильній стороні – зображення чоловічого божества, і на четвертій грані – жіноче божество з кільцем у руці. У середньому ярусі зображені почергово фігури чоловіків і жінок, а в нижньому – три фігури вусатих чоловіків.

Розшифровка зображень Збруцького ідола як символів уявлення про триярусному будову світу особливих заперечень в науковому світі не викликає. Але щодо призначення ідола, часу його створення, етнічної приналежності існує багато самих різних думок. Щось, схоже на Збруцького ідола, шукали серед зображень тюркських кочівників, народів Тибету, Японії, Китаю, Монголії, Греції, Німеччини, кельтів, західних слов’ян та інших країн і народів. Деякі дослідники намагалися довести, що місце, де знайшли ідол, було ареною діяльності кочівників, а про слов’ян само собою не згадували зовсім.

Якби гарячі не були суперечки, вирішити, до якого часу і якому народу належить Збруцький ідол можна лише після ретельного археологічного обстеження околиць і, звичайно, точного визначення місця, де він стояв. Цього до останнього часу не було зроблено, і таке завдання поставила перед собою Прикарпатська експедиція Інституту археології.

Експедиція – це три дорослих людини, два професійних археолога, автори статті, і третій – Марина Ягодинська, співробітниця Тернопільського краєзнавчого музею, яка і вимовила слово «знайшла», а решта – молодь, студенти і школярі, ті, кого приваблює романтика археологічних робіт і перспектива трохи заробити.

Ми вирішили, що такий складний пам’ятник, як Збруцький ідол, повинен був прикрашати велике язичницьке святилище. Давні автори свідчать, що слов’янські святилища були огороджені. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан, описуючи святилище русів X століття на Волзі, каже, що воно складається з «… високої увіткненої деревинки, у якої (мається) обличчя, схоже на обличчя людини, а навколо неї маленькі зображення, а позаду цих зображень – (стоять) високі деревинки, увіткнені в землю».

«Деревинки, увіткнені в землю», – це частокіл, на кілки якого при жертві, як писав той же автор, «вішали голови рогатої худоби і овець». Обгороджували свої святилища і західні слов’яни. Німецький хроніст Гельмольд писав, що Староградське святилище було оточено «ретельно відокремленою огорожею з двома воротами».

З інших джерел можна дізнатися, що огородження язичницьких святилищ були не тільки дерев’яними, але і земляними. У творі «Пам’ять і похвала князю Володимиру» говориться: князь «храми ідольські і требища скрізь розкопу і посече і ідоли поламав». Требище – це вся огороджена площа, на якій відбувалися моління, знаходилися ідоли і жертовники. Ці требища – святилища, як свідчить згаданий документ, були огороджені, крім дерев’яних стін, які при знищенні у зв’язку з прийняттям християнства потрібно було рубати («посече»), і земляними валами, так як їх доводилося розкопувати («скрізь розкопу»). Але головне, що з цього документа випливає, – це що у слов’ян були городища-святилища, тобто культові місця, огороджені валами.

Городища-святилища східних слов’ян вивчені дуже погано, і тому, перш ніж приступати до пошуків Збруцького святилища, потрібно було визначити археологічні ознаки такого роду пам’ятників. Ми, автори статті, займалися цим довго, близько тридцяти років. Ретельно обстежили пам’ятники західних областей України. Останні ж роки наша експедиція обстежила слов’яно-руські городища на Дністрі і Пруті.

В ході пошуків вдалося виділити шість типів городищ-святилищ. Невеликі майданчики цих городищ, звичайно круглої або овальної форми, що не були забудовані житлами, а призначалися для ідолів, це були капища («кап» – стародавнє найменування ідола). Майданчики оточені невисокими валами, які не мали оборонного значення, а на їх плоских вершинах горіли вогні і язичники приносили жертви богам. Майданчики вівтарі влаштовувалися і на плоскому дні ровів, які також захищали міста-святилища. Поруч з капищами, іноді між концентрично розташованими валами і ровами, стояли великі будинки громадського призначення.

У таких будинках, як свідчать письмові джерела та етнографічні дані, збиралися для трапез, весіль, поминальних бенкетів, виконання магічних обрядів. Тепер, коли головні археологічні ознаки городищ-святилищ нам стали відомі, можна було приступити до пошуків на річці Збруч, в тому районі, де був знайдений знаменитий ідол. Береги тут горбисті, перерізані глибокими ярами та порослі старим лісом. Місцевість називається Медобори. Найвищий у Медоборах пагорб в півтора кілометрах від пункту, де знайшли ідол, тутешні жителі називають горою Богит. Її-то, як вже сказано на початку статті, ми й шукали, відправившись сюди.

Далі буде.

Автор: І. Русанова, Б. Тимощук.