«У людині живе відчуття, що вона бере участь в чомусь, що вище її розуміння … Цей поклик виходить з глибин її душі – поклик її внутрішньої істини, недоступної простому знанню і логічного мисленню. І народжуються люди, які не сумніваються в істині цієї абстрактної Людини. У міру того як наша свідомість все повніше осягає це, в нас складаються нові критерії, відкриваються нові глибини і грані радості, твереза гідність самовираження через перемогу над помпезністю, несамовитістю, над всіляким насильством у формі, кольорі, слові і поведінці, над похмурою психологією ку-клукс-кланізму». Рабіндранат Тагор. «Релігія Людини».

Дивна істота – Людина. Їй можна дати, вірніше навіть їй давали тисячу і одне визначення. А все-таки розумієш, що можна дати ще безліч інших вірних визначень. Природно, виникає питання: чому так? На це можна відповісти: Людина – сама незбагненна з істот. За словами Тагора, «в ній немає закінченості, а не досконалості». У спробі розгадати цей парадокс, нам, можливо, пощастить розкрити свою незбагненну сутність.

У якомусь сенсі людина є, в якомусь – ні. Одночасно людина є і її немає. З точки зору біології особливості її будови піддаються кількаразовому опізнанню. Однак у тілі постійно йде розпад одних клітин і утворення нових. З точки зору психології її досвід, спогади, надії безперервно змінюються. Способи зберігання та класифікації наших уявних переживань не бувають постійними за своєю природою. Це непостійність розкривається в таких людських проявах, як намір, потреба, надія, сподівання. Найбільш очевидний доказ на користь нашої «незавершеності» є пошук нового сенсу життя, нових життєвих цінностей.

Незбагненність людської натури відноситься і до минулого, і до майбутнього. Людина не здатна цілком осягнути все своє минуле. Не в силах вона і вмістити в свою свідомість в дану одиницю часу всі бажання, устремління і надії. Їй не можна бути впевненою навіть у так званому цілісному сьогоденні. Воно тече, ковзає, ні на мить не знаходячи стійкості і незворушності, не даючи людині відчути твердий грунт під ногами.

У Тагора було два різних, але тісно пов’язаних між собою підходи до осмислення цих особливостей людської особистості. Перше: людина, по суті, являє собою явище, подібне вічно квітучій квітці з незліченною безліччю пелюсток. Друге: головними своїми коренями вона іде в абстрактну Особистість, Бога, Абсолют, назвемо як завгодно, і постійно живиться його невичерпною енергією. Поряд з цими рисами людської натури існують дві інші риси, а саме зберігаюча і творча. Минуле зберігається в людині. Це збережене в ній минуле не скам’яніло, не вмерло, воно живе і вирує. Це минуле, як необрізана пуповина, з’єднує її з материнською культурою. Більш того, «пуповина» дозволяє їй вбирати соки не тільки материнської культури, а й материнської землі.

Людина жива суспільством та історією. Це необхідна, але недостатня умова повного розквіту людської натури. Коріння людини – в природі, вона виростає з геологічного та палеонтологічного минулого. Її еволюційне походження, незважаючи на крайню важливість, не розкриває повною мірою велич людської натури. Міцно стоячи ногами на землі, з лона якої з’явилася на світ, людина, homo erectus, спрямовує погляд до далеких обріїв і захмарних зірок та галактик. Таке визначення людини, настільки близьке Тагору, висвічує як його соціальну обумовленість, так і трансцендентальну приналежність. Тагор порівнював людину з музикою. Прив’язана до слів або струн, музика як така вільна і від того, і від іншого.

Якщо розвивати цю влучну метафору, ми сприймаємо людину і як особистість, і як частину Всесвіту. Індивідуальність в людині підпорядкована вселенському початку, який вдихає в неї життя. Її вселенський початок є швидше сподівання, ніж реалізація індивідуальності. Людина Всесвіту є народжуваний Бог.

Людина не в силах осягнути світ, не осягнувши себе. Вона є невід’ємною частиною світу. Вона вбудована у світ. Людина не може відокремити себе і потім пізнати окремо від світу. Самопізнання є частиною її світопізнання. А пізнаючи світ, вона у той же час пізнає і себе.

У своїх прагненнях людина жадає перевершити саму себе. Натхнення дозволяє їй піднятися над життєвою суєтою. У своїх механічних життєвих стереотипах і звичках людина ледь не опускається до чистої матеріальності, ледь не пориває з власної людяністю. Завдяки прагненням і натхненню Джада-пуруша перетворюється на прана-пурушу на шляху до подальшого перетворення в Маном-пурушу. Уважному читачеві тагоровських творів ясно, що він широко запозичив плідні ідеї з Упанішад. Ясно також і те, що він вдихнув у ці ідеї нове життя. По самому великому рахунку ідеї не просто пізнавальні. Вони в буквальному сенсі естетичні, тобто їх можна сприймати візуально у вигляді прекрасних образів або на слух у вигляді музичної поезії.

До речі, найкраще з того, що Тагор у віршах і прозі присвятив релігії, зберігаючи пізнавальність, відзначено образністю, схвильованістю і прозорою ясністю. Прозорість, як і безпосередність сприйняття, відноситься до дарування поетичного розуму. Недарма слово «кави» (поет) в санскриті утворено від кореня, що означає «мислитель», «мудрець», «пророк», «провидець», «співак», «проникливий чоловік», «освічена особистість».

Мислитель суто інтелектуального складу зацікавлений головним чином у тому, щоб затвердити свою точку зору. Він прагне довести ту чи іншу теорію. На відміну від нього, хоча відмінність ця не настільки вже велика, поет прагне висловити свою точку зору і поділитися нею з читачем або слухачем. У процесі самовираження він вдосконалюється і збагачується. Завдяки самовираженню він росте. Однак тим самим поет перетворює не тільки себе, а й своє середовище, світ, в якому він існує. Поет – могутній перетворювач форм. Він – переоцінщик цінностей. Він створює форми. Він створює цінності. Його радість творчості породжує нові форми і нові цінності. Його перетворення і переоцінка починаються з нього самого. Його благодійність починається з власного будинку. Його свідомість звернена в основному в себе.

Вираз «переоцінка цінностей» запозичений у Ніцше. Це світла, але далеко не нова думка. Добре відомо, що під нею мається на увазі. Так добре, що це тоне і ледь не пропадає з виду в суєтному і звичному плині життя. Людина як особистість і як частина світу з’явилася в історії не випадково. Мовою Тагора поява людини у світі є результат милосердної змови, або милостивого промислу. За його словами, людина та сама музика. Умови, необхідні для виникнення музики, настільки різноманітні і зовні настільки різні, що цінитель її не дає собі праці задуматися про її джерела і живлячі коріння. Для непосвячених музика подібна звуковому сплеску щастя. Вона як радісна звістка нізвідки. Але світ, Мати-Земля знає, звідки взялися людина і музика.

Кожна частина нашого тіла, кожен куточок душі зобов’язані своїм походженням стихіям природи. Людина і музика живі тими ж силами, що й природа. Є музика, що єднає людину і природу. Тагор не раз говорить про цю космічну музику. Ключове слово всіх його творів – літературних, музичних, педагогічних, суспільно-політичних – «гармонія». Він розробляє цю тему в незліченних варіаціях. Зіткнення, протиріччя, розбрати, боротьба – ніщо не може заступити від його погляду гармонії. За піною і накипом нескінченних протиборств він бачить гармонію, гармонію малу, планетарну і космічну.

Оглядаючи поглядом історію Індії, він знову повертається до тієї ж ідеї гармонії. Між минулим і сьогоденням він не знаходить ні суперечності, ні прірви, ні якісного стрибка. Немає сумніву, його засмучує доля пригнобленої колонізаторами Індії. Але йому далека ніцшеанська безвихідь. Його душа сповнена світлих, несучих радість осяянь. Навіть особисті драми та національні трагедії переплавляються в ньому, щоб давати їжу безперервному творчому горінню. Те, що відбувається з його мікрокосмом він хоче перенести на макрокосм своєї батьківщини Індії. Він жадав перетворити не тільки свою внутрішню сутність, а й сутність цієї стародавньої нації. Своїм внеском у світ цінностей він прагнув перетворити віджилі цінності народу. Своїм словом і творчістю йому вдалося досить відчутно змінити Індію.

Існують різні способи змінити країну, переоцінити її цінності. Деякі змінюють світ, пізнаючи його, відкриваючи його таємниці. Такі вчені. Деякі змінюють світ за допомогою зовнішніх засобів і механізмів. Такі інженери. Деякі змінюють світ, живучи в ньому і висловлюючи його. До них відносяться люди мистецтва. Звідси не випливає, що існує поділ на три складових: науку, мистецтво, техніку. Наука велить нам звернути думку на структурну громаду пізнаваного світу. В даному випадку світ охоплює предмети і живих істот, включаючи людей. Інженер перетворює світ за допомогою всіляких пристосувань і приладдя. Художник, подібно духовному пророку, осягає всепроникаючий Дух в глибинах рухомих по світу предметів та істот. Природа мистецтва така, що художник прагне виразити себе в світі фарб, форм і звуків. Користуючись мовою та іншими засобами самовираження, він змінює їх, дає їм нову форму, нове життя.

Далі буде.

Автор: Д. П. Чаттопадхьяя.