Єгиптяни вірили, що душі вбитих, але непохованих людей продовжують «горнутися» до свого фізичного тіла, при цьому вони виявляють себе як привиди, можуть стогнати, плакати чи виявляти свою присутність яким-небудь іншим чином; щоб видалити їх з поцейбічної сфери в загробний світ, необхідно належним чином забальзамувати труп і здійснити поховання.

Мистецтво бальзамування в Єгипті досягло свого розквіту і залишилося неперевершеним. Технологія його докладно описана і немає потреби на ній зупинятися. Звернемо увагу, що мозок, серце, печінку та інші нутрощі поміщали в чотири особливих судини – канопи, а тіло покійного клали в натрій на 70 днів (період сакральний).

Обличчя померлого у мумії зберігало природні, суто індивідуальні риси. В руки вкладали свого роду дозвільну грамоту – «Книгу мертвих», чудово ілюстровану, в яку жерці вписували: «Осіріс + (ім’я померлого) – зійшов до з’єднанню зі Всесвятим» (Осірісом).

Вже в епоху Стародавнього царства фараони вважалися в Єгипті служителями Осіріса і Гора, які, завдяки магічному поховального обряду, так само оживають після смерті, як ожив Осіріс, а тому й ототожнювалися з ним. Спочатку безсмертям в потойбічному світі наділяли лише фараонів, і лише вони мали право писати магічні заклинання, що забезпечують загробне життя, на стінах своєї похоронної камери, а також обдаровувати безсмертям членів своєї сім’ї, вельмож і слуг.

Починаючи з епохи Середнього царства з Осірісом стали ототожнювати не тільки фараонів, але і кожного померлого єгиптянина, який, подібно Осірісу, відродиться для вічного життя. До цього часу відноситься розквіт єгипетського мистецтва, особливо портрета. Говорячи про разючу схожість з оригіналом в фаюмських портретах, Андрій Синявський вважає, що ця схожість продиктована необхідністю душі «забронювати» для себе місце на майбутнє. Суто реалістичний портрет для єгиптян – «координати відбуття і воскресіння», покажчик для душі, щоб не заблукала у своїй потойбічній мандрівці.

Існує глибокий спадкоємний зв’язок між давньоєгипетським та християнським мистецтвом. На думку о. Павла Флоренського, єгипетське мистецтво одержало суворо канонічний характер і втілилося в непорушних священних формулах. Відсутність прямої перспективи в зображеннях древніх єгиптян доводить зрілість і навіть старечу перезрілість їхнього мистецтва, – «заради релігійної об’єктивності та надособистої метафізичності».

Розглянемо найбільш популярну в єгипетських зображеннях композицію, яка закарбовує містичний перехід людини від земного життя в загробний світ, яка справила безсумнівний вплив на християнську іконографію. Це символічне зображення єгипетського походження на савані, запозичене в період еллінізму Грецією і Римом.

Спочилий стоїть на ритуальному човні (барці), прикрашеному лотосами, перед входом в храм Осіріса, де одухотворене його тіло в образі мумії (зліва) продовжуватиме жити іншим життям – життям «двійника». На стіні храму на тлі проточної у вічність священної ріки можна розрізнити чотири Канопи у формі людини, шакала, павіана і сокола, трохи нижче – бога Тота в образі павіана, який тримає терези і суд, що відбувається над душею спочилого, а також генія смерті у вигляді чорного людського скелета.

Імбальзаматор Анубіс з почту Осіріса, обнявши покійного, підтримує його для містичного таїнства «одухотворення» на особливому помості; три маленьких генія смерті за допомогою багрів відчалюють човен від берега смертних, четвертий геній стоїть на носі і виконує функції керманича; самого Осіріса не видно, – він сидить в цей час на троні всередині храму, очікуючи прибуття на суд відповідача, якого повинен підвести до трону Горус.

Чудово, що тут (як і на християнських іконах згодом) відображена послідовність подій (житіє) на одній площині, включаючи повторювані зображення одної і тої ж діючої особи.

Покійний на священній турі перетворюється, набуває форму свого двійника (у вигляді мумії); чотирикутний німб змінюється круглим, що вказує на перехід в променистий світ світла; в руках у покійного опиняються атрибути влади – бич і гак (жезл). По праву сторону круглого німба зображений крилатий лев з сонячним диском, хранитель гробниць; по ліву сторону – той же бог Тот, але вже в образі людини, а не павіана. Проходячи належні їй «митарства» в підземному царстві, душа померлого могла уникнути всіляких чудовиськ за допомогою заклинань і молитов. Цьому присвячена спеціальна 125-та глава «Книги мертвих», з переліком гріхів, в нездійсненні яких повинен був виправдатися підсудний.

У виправдувальних промовах померлого приведений сповідальний перелік цих гріхів і названі за іменами всі 42 божества (члени суду), які відають тим чи іншим гріхом, а також місця їх особливого шанування в Єгипті:

«О Усех-немтут, який є в Геліополі, я не лагодив зла! О Хепет-седжет, який є в Хераха, я не крав! О Денджі, який є в Гермополі, я не заздрив! О Акшут, який є в Керерт, я не грабував! О Нехехау, який є в Ра-сету, я не вбивав! О Руті, який є на небі, я не зменшував від міри ваги!» і так далі. (Далі заперечуються наступні гріхи: лицемірство, святотатство, брехня, бурчання, клятвопорушення, насильство, підслуховування, марнослів’я, сварка через майно, перелюбство, вчинення непристойного, загрози, порушення правил, гнів, глухота до правої промови, грубість, балакучість, блюзнірство, наклеп та ін.). Як бачимо, моральний кодекс єгиптян ретельно розроблений і не поступається склепінню моральних приписів в християнстві.

Чудово, що в першій виправдувальній промови померлого міститься заперечення наступних «екологічних» гріхів: «я не зупиняв воду в пору її», «я не перекривав шлях воді, що біжить», «я не псував хліби», «я не зганяв овець і кіз з пасовища їх», «я не ловив в сильця птицю», «я не ловив рибу богів у ставках» і т. п.

Під час цієї сповіді покровитель померлих бог Анубіс (згодом сам Осіріс) вчиняє так звану психостасію – зважування серця померлого на особливих вагах, що урівноважують вагу істини (статуеткою богині правосуддя Маат або іншим її символом, наприклад, пером). Рівновага означала, що сповідник говорить правду і є праведником, отже, заслуговує виправдання – порятунку. Врятований оживав для блаженства на райських полях іару (аанру), в іншому випадку його поглинала «Велика пожирателька» Амемія (або Амт), зображувана у вигляді лева з головою крокодила, що означало сходження в пекло – кернетер.

Рай, за віруваннями єгиптян, знаходиться у сфері нерухомих зірок, вхід до якої на сході, де сходить сонце; вступаючі сюди праведні душі уподібнюються богам і куштують вічне блаженство в розкішних долинах, зрошуваних небесним Нілом; блаженство повною мірою настане, коли їхні душі з’єднаються з тілами, але коли це відбудеться, залишається неясно. Слід додати, що для особливо праведних душ (ми б сказали – святих) можливе сходження по Чумацькому Шляху в рай вищого порядку, де вони навіки з’єднуються з премирним божеством.

Чудово, що права сторона на полях іару, згідно 5-ої глави «Книги мертвих», призначається для священних тварин: биків, корів, овець, кіз, собак, кішок і т. д.; таким чином, і тварини успадковують блаженство після тілесного воскресіння, до більшої радості любителів «менших братів». (Микола Бердяєв, який не уявляв собі Царства Небесного без свого улюбленого кота, був би цим дуже втішений.)

Засуджені грішники вступають в місце мороку, їх очікують страшні муки у вогняному басейні, катування духами-мучителями і навіть вічна смерть, тобто знищення і небуття.

Як і в християнському віровченні, між пеклом і раєм (кернетером та іару) пролягає непрохідна безодня, перехід туди або назад неможливий. Знаменита євангельська притча про жебрака Лазаря і багатія, що опинилися після смерті в різних позамежних сферах – на лоні Авраама і в пеклі (Лк. 16, 19-31), навіяна єгипетським фольклором. У ній праотець Авраам говорить грішникові з раю: «Між нами і вами велика безодня, так що ті, що бажають перейти звідси до вас не можуть, також і звідти до нас не переходять» (Лк. 16, 26).

У єгиптян, однак, мається аналог чистилища, – не в просторовій сфері (як у католиків), а в часі, на зразок 40-денних митарств душі після кончини, по поглядам православ’я. У 2-й частині «Книги мертвих» розповідається про особливу долю тих померлих, які не обтяжені смертними гріхами або не стяжали праведності, тобто не потрапили ні в пекло, ні в рай. Їх доля визначається за таблицею переселень душ, що знаходиться в руках бога місяця Іо-Тота (це свого роду «кармічне дзеркало», набагато складніше Періодичної таблиці Менделєєва). Згідно законів карми (такого терміна у єгиптян не було, але зміст вчення йому цілком відповідає), душі таких грішників проходять шлях покаяння в довгих мандрах (за Геродотом, протягом 3000 років) і можуть втілюватися не тільки в людському, а й у тваринному тілі, і навіть в рослині («а если туп как дерево, родишься баобабом», – співав якось Висоцький). Пройшовши через чистилище, очищені душі робляться здатними увійти в рай.

Порівнюючи єгипетські вірування з християнськими, православний автор робить наступний висновок: «Вічне, приватне, безсмертне буття душі в найпервіснішій свідомості єгиптян представляє наступні п’ять періодів: 1) предіснування душі без тіла; 2) життя на землі в тілі; 3) життя в Аменті (потойбічному світі) без тіла; 4) душепереселення – життя в тілах; і, нарешті, 5) життя знову зі своїм людським тілом». Все це явним чином суперечить запереченню і зневазі до тіла в буддизмі, неоплатонізмі, всякого роду спіритуалізмі; і все це природним і органічним чином зближує християнство з релігією стародавніх єгиптян. Адже тілу в християнській антропології надається позитивне і безумовне значення, воно розглядається як первозданна сутність, як храм для душі і Святого Духа; основні догмати християнства – про Боговтілення («Слово плоть бисть») і про тілесне воскресіння.

Далі буде.

Автор: В. Нікітін.