Театр – це один або кілька людей, присутніх, роблячих щось, говорячих щось там же, де присутні і інші люди, які, як правило, не рухаються і зберігають мовчання. Тих, які переконують, «грають», називають «акторами»; тих, хто зберігає мовчання, – «глядачами». Для безпристрасного погляду стороннього спостерігача театр не відрізняється від «нетеатра». Це і мати, яка наспівує колискову або розповідає казку своїй дитині; це і хтось, хто вигадуйте свій наряд, стежить за своїми рухами, виразом обличчя, голосом, підбирає слова, щоб привернути увагу незнайомої жінки. А як широко поширені «театри» в житті суспільства: судді та адвокати в судах, маршируючі політикани, офіціант в ресторані, який весело граючись обслуговує відвідувачів.

Театр або в строгому сенсі слова «мистецтво» театру, зване так на відміну від безперервної «гри» або процесів, які у суспільстві, зазвичай здійснюються не на робочих місцях, а в спеціально побудованих для цієї мети приміщеннях вечорами, після роботи або ж в святкові дні.

У такі хвилини в місцях відпочинку актори і глядачі здійснюють цю паралельну діяльність, знову і знову вдаючись «поза реального світу» до реальних вчинків, слів і жестів.

Цю уявну імітацію реального життя не можна назвати просто співпереживанням спотворення істини. Чоловіки і жінки, які в цей конкретний вечір займаються на сцені акторським ремеслом, дійсно напружують свої фізичні і духовні сили, відчувають страждання, радість, відповідні певним подіям, можна говорити навіть про те, що фізично вони сприймають іноді й усвідомлюють ці дії інтенсивніше, ніж це буває в житті деяких службовців, працівників та інтелектуалів, що виконують ті чи інші дії.

Що ж до театральної аудиторії, то всі її члени вже бували до цього глядачами, коли просто визирали зі свого вікна і дивилися на навколишній їхній світ, однак акт візуальної та слухової перцепції, який вони звершують в цей конкретний вечір в цьому місці, вони переживають з набагато більшою гостротою і увагою.

Проведений в театрі час ми вправі розглядати як прожите осмислено і споглядально, усвідомлено і напружено, в гостроті правдивої експресії, творчо, тоді як час, проведений поза театром, часто нудний, а часом і неправдоподібний. Вдома, на роботі, в поїздці час може пройти як би механічно, за заведеним порядком, без того інтересу, який дає театр.

Повторюване кожного дня життя в суспільстві можна розглядати як рухливий колективний комплекс дій, який носить творчий характер, але продовжує функціонувати швидше за все тільки тому, що ґрунтується на вікових звичках, традиціях і потребах.

Якби не ці звички і потреби, у театрального глядача у великому місті могла б голова піти обертом при вигляді сотень тисяч чоловіків і жінок, які рано вранці замість того, щоб залишатися в ліжку або просто вдома у зручному кріслі, знову і знову спускаються в метро, вмикають робочі комп’ютери, відчиняють двері своїх магазинів, починають свою звичайну працю.

І все це «уявлення» без будь-якої упередженості починається знову і знову в першу чергу тому, що такий новий початок сам по собі щось на зразок підготовки до необхідних рухів і слів цього життя. «Вистава» ця починається заново, іноді й незалежно від чийогось вибору, з надією і проникливістю, і буде йти аж до останнього дня в цьому загальному стані злагоди і встановленого способу життя.

А вечорами багатьом людям вдається відвідати місця відпочинку і роздумів, в тому числі театри, де мова і рухи відбуваються в яскравому світлі, в повному усвідомленні, перед очима активних глядачів. Кілька годин активності, які мають значення для буденного життя. У цьому мені представляється сенс театру.

Автор: Мішель Капно.

P. S. Духи вещают: Что ни говорите вся наша жизнь есть театр, а мы актеры. Но это утверждение более философское, а вот если посмотреть на театральное искусство с практической точки зрения, то можно увидеть, что даже, например, прямой эфир на нашем телевидении является также хорошо отрепетированной театральной постановкой, не всегда конечно, но довольно таки часто.