З бузиною пов’язана історична загадка. Чому в фольклорі народів Центральної, Північної та Східної Європи – кельтів, германців скандинавів, слов’ян – настільки важливе місце займає це непримітне, здавалося б, дерево? У слов’янській міфології бузина «існує від початку світу і тому причетна до міфічних протоподій (гріхопадіння Адама та Єви, вбивство Авеля) і християнської історії», – зазначають етнографи Т. А. Агапкина і В. В.Усачева. До неї звертаються: «Бузиновий Адаме!», «Царю бузничий», «Помагай Бог, бузина! Чоловік Божий, Адам, створений від початку світу!».

В Бельгії і Нідерландах понині поширене повір’я, що бузина – обрана Богом рослина, «яка цвіте в Різдвяну ніч, і деревину її використовують для виготовлення хрестів», – пише етнограф І. Н. Гроздова.

Англійці вірять, що з бузини зробили хрест, на якому відбулося Розп’яття. І на ній же здійснилась відплата за зрадництво. «Іуда повісився на бузині», – писав Шекспір в «Марних зусиллях кохання», передаючи повір’я, розповсюджене в Англії, а також в Україні та Польщі.

«На старих вмираючих деревах бузини росте дивний гриб з моторошною назвою «Вухо Іуди», – розповідає етнограф Дж. Гіффорд. – Англійці кажуть, що це вуха Іскаріота, приреченого вічно слухати шепіт вітру, що нагадує йому про його зраду».

«Свята бузина» – так зверталися до неї українці в змовах «від напасті», «для придбання сили і відваги», «для позбавлення від усякої біди». Якщо ми звернемося до язичницьких вірувань нашого народу, то і тут нас чекають несподіванки. Ні, недарма вона користується славою одного з найбільш таємничих дерев нашого лісу!

«Бузовати (про дерево в зростанні) – привільно і добре рости, пускати пагони, – пише у своєму «Тлумачному словнику живої мови» В. І.Даль – Буза – сусло, молоде пиво або брага. Бузова земля – добра, чорноземна, неземлиста. Буза, буздати, буздирити – жадібно і багато пити або сьорбати. Ставок бузує – вода в ньому прибуває. Бузун – бешкетник, забіяка, задирака».

За всіма цими народними виразами, як і за родинною їм назвою дерева бузина, встає одне – буйство молодих, нерозтрачених, через край що б’ють життєвих сил, відпущених неміряно, щедрою рукою, весняною порожнистою водою, що грає брагу, людині, землі, рослині.
«Вона легко вкорінюється, – пише Дж. Гіффорд про бузину. – Відламайте гілку, застроміть в землю, і гілка почне рости. Ця особливість перетворила бузину в древній символ смерті і відродження», родючості і вічного круговороту часів. В казці Ганса Християна Андерсена, сидячи під розлогою бузиною, старий каже своїй старенькій:
«- Пам’ятаєш, Як ми бігали і грали з тобою дітьми? Пам’ятаєш, встромляли в землю прутики і гілочки?
– Так, так! – Підхопила старенька. – Пам’ятаю, пам’ятаю; одна з них була бузина, пустила коріння, паростки, і ось як розрослася!»

Під нею у коханні та мирі, в достатку і спокої закриються очі щасливої пари. Але бузина каже їм, що смерті немає, що в тонких прутиках – дітях і онуках – судилося їм відроджуватися знову і знову, до закінчення часів.

Бузина в молодому віці – кущ, який з роками перетворюється на невисоке, до восьми – десяти метрів, деревце з розкидистою, безладно скуйовдженою кроною, яку утворюють супротивні, дугоподібно зігнуті гілки. Розмножується вона і насінням, і кореневими пагінцями, постійно замінюючи пагони, що відмирають свіжою поросллю, підтримуючи легенду про вічну, нев’янучу молодість цього дерева.

Сорок видів її росте в помірному і субтропічному поясах Північної півкулі. Батьківщина звичної нам чорної, або звичайної, бузини – Європейсько-Кавказький ареал. Вона може рости практично скрізь, але особливо любить вологі ліси, воліючи вимоїни, занедбані низини по берегах річок. Бузина сонцелюбна і, як правило, не росте під кронами інших дерев. В лісі вона швидко займає всі вільні, добре освітлені ділянки, просіки, узлісся. Не цурається бузина і обжитих людиною місць.

«Вздовж по рейнським берегам, по Вестфалії бузиновій» крокує «з піснею, птицею і торбинкою» веселий Дідилів з вірша Едуарда Багрицького «Птахолов» (1926). Відправимося йому вслід по берегах струмків, озер і річок Центральної, Північної та Східної Європи – слідом за казкою, слідом за бузиною, по дорозі народних пісень і легенд, по колу сонячного колеса.

В старовинній руській загадці говориться про дерево-рік: «На ньому дванадцять гнізд (місяців), в кожному гнізді по чотири яйця (тижня), в кожному яйці по семи курчат (днів)».

Бузина була для наших предків індоєвропейців таким чудесним деревом-роком. «Бузина знаменує зміну сезонів», – вказує Дж. Гіффорд. І ніяке інше дерево так не оспівано в щосезонній зміні своїх облич.

«Її ягоди залишаються на гілках до середини грудня», – зазначає англійський поет та міфограф Р. Грейвс, до «часу туманів і тьми». До дня зимового сонцестояння, до початку нового року народного аграрного календаря ті з них, що ще не зірвані, опадають, і разом із сонцем «дерево року» вступає в новий круг змін. В березні, в весняне рівнодення, можна бачити, як розбухають її бруньки, вдихнути разом з героєм роману Германа Гессе «Гра в бісер» (1942), магістром Ігри Йозефом Кнехтом, їх свіжий аромат:

«Ми підійшли до кущів бузини, на них були крихітні бруньки, але листя ще не було, і коли я зрізав гілку, в ніс мені вдарив гіркувато-солодкий запах, який ніби увібрав в себе, склав разом і посилив всі інші весняні запахи. Наступаюча весна, яку я, блукаючи по розкислому лузі, чуючи запахи землі і бруньок, вже гостро і радісно відчув, тепер, в фортисимо запаху бузини, згустилася, посилилася, стала чуттєво сприйманим символом, зачаруванням».

Лютий-березень – досвітні мрії сонної рослини. В квітні настає пробудження – розкритими очима дивиться вона на свіжий, відроджений світ, і очі ці зелені. «Бузина моїх очей зелена!» – Написала Марина Цвєтаєва про її весняне преображення.

«Молоде листя бузини сповіщає про прихід весни», – зазначає Дж. Гіффорд. «Дерева огорнула ніжна, як легкий пар від дихання, прозора зелена імла, – пише про квітень натураліст Віталій Біанкі. – Вона зникне, як тільки почнуть розпускатися перші клейкі листя», коли «сяючої зеленню новонародженого листя одягнуться дерева».

Бузина цільний сад залила!
Бузина зелена, зелена!..
Зелена, значить, літо на початку!

Вузькі, довгі, перисті, ланцетоподібні листя бузини отруйне – в них багато алкалоїдів. У селах знали: якщо розкласти їх по будинку, клопи і таргани розбіжаться. «Приміщення, біля яких ростуть кущі бузини, – пише ботанік С. Красіков, – миші та щури покидають, тому наші предки висаджували бузину близько клунь, комор, сараїв і складів, примовляючи: «невелика буза, а хліба зберігає воза».

Це нищівна властивість листя бузини була відомо з найдавніших часів, і ще воїни кам’яного віку – неоліту надавали своїй зброї їх форму, щоб стати такими ж непереможними. «Крем’яні ножі у формі листя бузини в похованнях епохи мегалітів» (Р. Грейвс), сучасники Стоунхенджа, в середньовічній Британії стали предметом забобонних легенд. «В минулому сільські жителі думали, що це громові стріли, – пишуть етнографи М. і Ч. Квеннеллі – Фермери думали, що такими списами ельфи поранили худобу».

Настають чаклунські дні і ночі свята середини літа – Іван Купала. Згідно ірландського фольклору, «якщо встати під бузиною в Іванову ніч (на 24 червня), можна побачити Владику царства фей і всю його свиту» (Дж. Гіффорд) – побачити, як сер Гюон і леді Есклермонд зі своєю свитою з ельфів і фей спускаються яскравою ошатною кавалькадою з Чарівного Холма. Процесія рухається довго, і не приведи Бог випадковому спостерігачеві піддатися дрімоті! «Той, хто засне під квітучою бузиною, ризикує ніколи не прокинутися, оскільки аромат квітів може перенести його в царство фей», – остерігає Дж. Гіффорд. Переодягши в зелений ельфійський наряд, його сонного посадять на коня, швидкого, як вітер, і тільки пелюстки бузини, що заплуталися у волоссі, відвезе він із собою з зеленого земного світу, з солов’їного квітучого червня.

«В день Вознесіння, близько третьої години пополудні, через Чорні ворота в Дрездені стрімко йшов молодий чоловік», – так починається казка Ернста Теодора Амадея Гофмана «Золотий горщик» (1814).

Ось її герой, бідний студент Ансельм, «відшукав приємне містечко на траві під бузиною, що виросла з зруйнованої стіни». «Раптом пролунав якийсь шепіт і лепет, і квіти ніби задзвеніли, точно кришталеві дзвіночки… Здавалося, що кущ сипле тисячі смарагдових іскор крізь свої темні листя… Кущ заворушився і сказав. «Ти лежав у моїй тіні, мій аромат обвівав тебе, але ти не зрозумів мене. Аромат – це моя мова, коли її запалює кохання».

У зелені бузинового листя юнак побачив трьох золотисто-зелених змійок, дочок земного духу Саламандра, і в одну з них, красуню Серпентину, закохався навік, і після багатьох пригод оселився з нею в країні фей Атлантиді.

У цій казці, яку він все життя вважав найкращим своїм твором, Гофман, за власним визнанням, описав реально існуючий кущ бузини. Живучи неподалік («У Дрездені я живу на природі, тобто прямо у Чорних воріт». – З листа Ф. Шпейєру, 13 липня 1813 року), він, ймовірно, сам не раз сідав відпочити під чарівним деревом Серпентини.

Далі буде.

Автор: Віра Бегічева.