Чого тільки не було в практиці Інституту: і акробатика, і сакральні танці Сходу, і всякого роду фізична праця при часом вельми мізерній дієті. Єдино, чим не займався Інститут, так це «чорною магією», хоча глава його, безсумнівно, володів магічними здібностями, про що свідчить випадок його телепатичного впливу на Успенського. Але якщо він і вдавався до таких впливів на місячні сторони людської психіки, то вкрай рідко, тому що, за його словами, давно вже він дав собі «обітницю» ніколи цим не користуватися. І справді, ці прийоми зовсім не відповідають основній меті роботи його з людиною – дегіпнотизації, дезомбуванню психіки, вивільнення людини з непомітних нею тихих, заколисуючих впливів так званого місяця, відповідального, за Гурджиєвом, за всі види ейфорії, яка постійно тримає людей в своїх ласкавих обіймах.

Він-то і є Майя індуїзму, принадна людини незліченними ілюзіями, щоб відвести її від шляху самореалізації. У Гурджиєва місяць – і міф, і алегорія, і реальне астрономічне тіло. Це космічний, але зловісний для людства організм, який одержує необхідну для свого зростання енергію від незміцнілих душ. Місяць – це великий вампір, маг, що гіпнотизує овець (людей) приємними для їх слуху лестощами про їх безмежні можливості, про їх уявне безсмертя і про те, що вони-то і є маги та герої. І все це для того, щоб позбавити людей єдиного в їх земному житті шансу знайти справжнє безсмертя – через одну тільки рятуючу людину «магію» – свідому роботу над власним психофізичним перетворенням. Ця остання ідея знайшла відображення в іншому його афоризмі, який не залишає сумніву щодо цілей Інституту: «Існує тільки один вид «магії» – ця «магія» є справа».

Для адекватного з’ясування цієї ідеї треба мати на увазі, що людина, згідно Гурджиєва, нічого не може робити. Про це ж і у апостола Павла: «Доброго, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу: вже не я це виконую, але живе в мені гріх» (Рим. 7, 19-20). Таким чином, людина є машина, механічно витворюючи «справи»; і їх, по Гурджиєву, вона приписує своїй волі, якої в неї насправді немає. Однак у неї може з’являтися бажання перестати бути машиною, і тоді, якщо їй, за допомогою вчителя, вдасться усвідомити свої механізми, можливо, що в тій чи іншій мірі вона здійснить своє самоперетворення – перестане бути машиною. Допомога вчителя при роботі учня над самосвідомістю полягає в тому, що він не тільки вказує йому необхідні методи самоспостереження і самоконтролю, але і повідомляє об’єктивну інформацію як про механізми людської машини, так і про закони, що діють у світі.

І тут Гурджиєв і прямо, й побічно вказує на ту фундаментальну об’єктивну істину, яка була відома всім великим вчителям давнини і яку геть забуло делікатне в самооцінках сучасне людство, а саме: людина не здатна ні сприймати, ні тим більше породжувати, ні навіть адекватно викладати об’єктивне знання, якщо вона, говорячи мовою Гурджиєва, не привела лінію знання у відповідність з лінією свого буття. Іншими словами, якщо людина хоче підняти свій інтелект на вершини об’єктивності, вона повинна навчитися володіти як своїм тілом, так і духом, бо тільки так вона зможе домогтися необхідної автономії розуму, незалежності його роботи від всяких психофізичних перешкод.

Об’єктивність… Хто з нас не вважає себе порядним, справедливим, неупередженим, доброзичливим, правдивим, безкорисливим – словом, наділеним чеснотами, без яких прагнення до об’єктивності не може бути реалізовано? Хто з нас не думає, що вміє правильно мислити і володіє високою інтелектуальною пильністю, без чого бажання бути об’єктивним також нездійсненно? Цілком ймовірно, що деякі з цих властивостей були отримані нами по спадковості або впроваджені в нас довкіллям і стали нашими звичками. Вони, звичайно, можуть «працювати» в нас більш-менш ефективно, якщо тільки не натраплять на опір інших генетичних схильностей і набутих звичок протилежної спрямованості.

Якщо перша група властивостей, які можна назвати духовними, стоять, так би мовити, на варті здоров’я людського роду, а може, і всього Космосу, то друга – в першу чергу на варті здоров’я фізичного субстрату людини. Сюди відносяться різні прояви тваринного індивідуалізму: свавілля, самолюбство, брехливість, жадібність, заздрість, ревнощі, хвастощі – словом, по Гурджиєву, два головних емісара сатани – містер Егоїзм і мадам Марнославство. В силу того, що цей другий комплекс властивостей знаходить підтримку не тільки в фізіологічних законах організму, але і в фізичних властивостях нижчої матерії (закон маси), він виявляється більш сильним (принаймні на планеті Земля), а значить, гнітюче діє на прояви першого комплексу. Ось чому наші благі наміри бути об’єктивними практично придушуються. Для того щоб комплекс об’єктивності в нас дійсно «працював», ми повинні свідомо і наполегливо тренувати в собі вищевказані, поки ще дуже слабкі здібності космічних чеснот.

На жаль, приватновласницький принцип «організації» суспільного життя, що стимулює розвиток саме другого антикосмічного комплексу, створює додаткові труднощі у вирішенні цього найважливішого завдання: з’являються все нові й нові знання, як робити гроші і створювати технічні засоби, сприяючи бізнесу (мамоні). Переповнення цим бездушним знанням створює ілюзію «вченості», веде до зростання зверхності і зменшенню доброзичливості (любові).

«Знання ж надимає, любов же будує», – каже апостол Павло. Гордовитість ж і є та сама «колода», яке ми не помічаємо у власному оці, але крізь яку відмінно бачимо «сучок» в оці ближнього, а тим більше дальнього. Зрозуміло, ця «колода» з’явилася не сьогодні, але вона постійно зростає. В апокрифах Іоанна говориться, що в результаті деяких причин люди втратили здатність мислити; у ессеїв Кумрана і Ісидора – що в людини була впроваджена «пневма антімімон»; апостол Павло каже про гріх, що живе в людині, він не дозволяє їй чинити по свідомості; Гурджиєв – про кундабуфер, що змушує людину бачити реальність, так сказати, шкереберть.

Стародавні мислителі, в тому числі і Ісус, як показують джерела, пов’язані з апостолом Фомою, бачили вихід із цієї скрути в необхідності починати пізнання з пізнання самого себе і насамперед дефектів своєї природи. Але щоб це було ефективно, необхідно спиратися на досвід вчителя, який, в свою чергу, також спирався на досвід вчителя і т. д. Вчителем же вважався не просто якийсь ерудований інформатор, але майстер, втілюючи знання у практичні вміння, який здійснив в собі «народження від Духа», тобто сприйняв духовність ланцюжка спадкоємності.

Езотеричний опис такого ланцюжка спадкоємності, а також психологічних сходів сходження учня до вчителя міститься в 5-му розділі Євангелія від Матвія, де ця еволюція починається з усвідомлення учнем своєї духовної убогості і розриву зі світом і кінчається здобуттям статусу борця за істину свого вчителя, за що світ платить йому остракізмом. Ясно, що така серія смертей і відроджень учня здійсненна лише на основі обопільної любові і віри як з боку учня, так і вчителя, і цей процес завершується народженням нового вчителя, який подібний своєму вчителеві, але аж ніяк не вище нього, бо «не буває учень вище вчителя». Ясно також, що ця остання істина чужа сучасному учневі, так як в результаті надмірно роздутого «почуття власної важливості», цієї колоди у власному оці, він вважає себе рівним, а то і вище вчителя.

Якщо раніше учень приходив до вчителя, приносив палицю і казав «побий, але навчи», то теперішній учень приносить камінь за пазухою і думає: «Коли навчиш, тоді й поб’ю». Яскравим прикладом цієї нашої трагікомічної особливості є літературний автопортрет Луї Повеля, намальований ним у вже згаданій мною книзі «Пан Гурджиєв». Вже те, що книга задумана, так сказати, як досьє матеріалів обвинувачення й захисту у справі Гурджиєва, ніяк не говорить про те, що цей учень почав роботу за методом «четвертого шляху» після глибокого усвідомлення своєї духовної убогості і краху ілюзій, пов’язаних з світом. Куди більше це свідчить про відсутність у нього елементарної скромності та поваги до вчителя. Адже не міг же він, інтелігентний чоловік, що володів здібностями журналіста і детектива, нічого не знати про те, що «четвертий шлях» – притулок для зневірених і шукаючих допомоги, де життя починається з початку і з нуля!

Можуть заперечити, що його ставлення до вчителів змінилося тільки після того, як він внаслідок крайньої перевтоми роботою за методом Гурджиєва виявився «на краю загибелі» і потрапив в госпіталь. Та облиште! Чи було таке? Де документальні докази того, що цей факт взагалі мав місце, як і факти інших гурджиєвських жертв? Сучасний книжник старається також не пам’ятати чи замовчати своїх вчителів: лише в самому кінці книги з побіжного повідомлення Повеля ми дізнаємося, що його вчителем була Ж. 3., тобто Жанна д’Зальцманн. Чим пояснити замовчування учнем повного імені свого вчителя? Може бути, побоюванням накликати на неї гнів громадськості, щоб такий поворот справи не обернувся для Повеля притягненням до відповідальності за наклеп?

Але найдивовижніше в пустуні Повелі те, як спритно він вміє створити в читача майже непереборне враження своєї об’єктивності, пересипаючи книгу численними простодушними і самокритичними зізнаннями, наприклад, що «він не здатний викладати ідеї Гурджиєва, бо йому (Повелю) не вистачає наукового і філософського тренування», або що «він не пройшов першого етапу у вивченні цих ідей» і т. д. і раптом майже тут же така основоположна заява: «Доктрина і методи, які він (Гурджиєв) приніс з собою, були розраховані на те, щоб спокусити «деякі з кращих умів сьогоднішнього дня». Мабуть, цим умам все-таки не вистачало розуму, якщо вони дозволили себе «спокусити». І тоді – які ж вони кращі? Втім, якщо говорити конкретніше і відповідно до апостола Іоанна та Гурджієва, цим умам не вистачало знання істини і вони не володіли духовною свободою, щоб протистояти впливу «спокусника» Гурджиєва.

Але хіба «спокусник» не попереджав їх, що людина-машина завжди знаходиться під будь-яким впливом? Чи не тому, що гордовитість книжника, колода в оці, кундабуфер в крижах або ще який-небудь об’єктивний дефект завадив побачити в собі машину і не дав її перебудовувати в Людину? Використовуючи слова повелівського Шеффера, які той приписує Гурджиєву, на адресу «цих кращих умів» можна сказати: «Ну і вляпалися ви», панове книжники XX століття! Відкинувши з презирством «міфи» християнства, одні з вас кинулися з усіх ніг на пошуки міфів Сходу, не даючи собі праці задуматися над «міфом» поклоніння волхвів, які прийшли зі Сходу саме до Ісуса; інші ж поспіхом почали створювати і вихваляти нові міфи, то пак наукові гіпотези і теорії, не бажаючи розуміти, що ці побудови ніколи не обходяться без постулатів, прийнятих на віру, так що відмінність між ними і міфами не більше ніж формальна.

Одні з вас робили і роблять Гурджиєва «чудотворцем», на що він ніколи не претендував, підкреслюючи свої численні слабкості, інші вважають його «претензійним невігласом», чим він також анітрохи не страждав. Але як пояснити, що серед вас все ще не з’явився дослідник, який вказав би на те, що Гурджиєв не тільки духовний вчитель і міфолог, але також незвичайний філософ-косміст, який зробив серйозну спробу створення інтегральної теорії космічного життя?

Широко відомо, наприклад, вчення академіка В. І. Вернадського про так звану ноосферу, рушійним фактором якої є, по суті, свідома воля – продукт високоорганізованого життя. Однак не всі знають, що ідея ектропізма, тобто космічного чинника, протидіє законам ентропії, вперше була висловлена фізиком-теоретиком Ф. Ауербахом в його книзі «Ентропія і ектропізм». У мене немає прямих доказів, що Гурджиєв був знайомий з цією найвищою мірою змістовною книгою, але роль, відведена їм органічному життю як продуценту космічної енергії, покликаному компенсувати втрати енергії, пов’язані з розсіюванням тепла в Космосі, сумніву не підлягає. І якщо у Ауербаха це питання ще недостатньо конкретизоване, то у Гурджиєва воно стає центральним, причому безсумнівно, що так званий місяць, це кладовище нашої Галактики, виступає в його системі як символ ентропії. Що стосується свідомо-вольової роботи людини як найбільш ефективного чинника ектропізму у Всесвіті, то в зазначеній вище праці Ауербаха такої ідеї немає.

Пріоритет у розробці та поширенні цієї космічної доктрини, як не дивно це може здатися деяким догматикам, належить Ісусу і двом великим групам його прихильників – ортодоксам і гностикам, які, при всіх їхніх відмінностях, спочатку все-таки сходилися в одному прагненні – жити у Христі . Але при такому способі життя організм людини, за твердженням Гурджиєва, виробляє духовне випромінювання, яке, як можна здогадатися, йде на відновлення космічних втрат, на продовження життя Космосу.

Так от, чим же все-таки пояснити, що «кращі уми» не знайшли у Гурджиєва нічого крім міфів і фантазій, в які він справді наділяв наукові ідеї, що особливо помітно у Вельзевулі? Чи вже не поплутав і їх нездоланний гурджиевський кундабуфер, що змушує бачити реальність не такою, яка вона є, а лише такою, якою вона нам подобається?

У самий останній час «розкопки» (звичайно ж, чисто літературні!) дозволили мені поповнити число «вчителів Гурджиєва», які брали участь в якості постачальників матеріалу при реконструкції ним потужної будівлі глобальної теорії космосу. Їх імена Гурджиєв приховав і, звичайно, за справедливим зауваженням Беннета, знав, для чого він це робив. Щоб не бути голослівним, наведу один яскравий приклад такої співпраці Гурджиєва з якимсь анонімним автором або групою авторів: «Також і людське тіло являють собою подобу великого космосу. Великий мозок подібний нерухомому Отцю, малий мозок відповідає Сину і Змію. Він витягає духовну й життєдайну субстанцію з великого мозку і передає її спинному мозку, завдяки якому виникає насіння, і завдяки йому тілесні істоти».

Ризикуючи накликати на себе досить обгрунтовану неприязнь з боку деяких читачів, я все-таки дозволю собі промовчати про джерело, з якого почерпнута дана концепція, запозичена Гурджиєвим. І це не тільки для того, щоб вказати «деяким з кращих умів» на розміри їх власного самовпевненого невігластва, але головним чином для того, щоб не позбавити їх можливості працювати для створення свого «тіла душі». А таке творення відбувається, згідно Гурджиєву, насамперед завдяки активній самостійній і наполегливій роботі людини: фізичній – для зростання і зміцнення фізичного тіла, інтелектуальній та духовній – для зростання і зміцнення тонких тіл.

Автор: В. Крилов.