Але задумаємося: як тюрки-кипчаки могли потрапити до Вірменії? Тільки з боку Курінської низовини, яка більшу частину року нагадує собою суцільне болото. Виходить, не випадково кипчакський змій приповзав саме з боку боліт і забирав у рабство молодих жителів. Весь світ тоді жив по рабовласницьким законам, тюрки не становлять винятку. Як бачимо, змій і болото в легенді – цілком конкретні образи, вони чітко прив’язані – географічно і демографічно – до описуваної події. Але ж і сам Георгій в тексті – символ. Символ віри! Він зустрів змія, відклавши спис і меч. Зі зброєю в руках говорити зі змієм було подібно смерті, і Георгій розпочав спілкування словом, молитвою, тому що не змія він бачив перед собою, а вершників – вісників Посланця Божого. Ось чому мене так зацікавило повідомлення Фавста Бузанда. Літописець розповідав про Григорія, молодого проповідника із Закавказзя, який першим наважився розповісти кипчакам про Христа, Сина Божого. Сталося це десь на південь від Дербента.

То була перша християнська проповідь серед степовиків. Інакше кажучи, з легендарної зустрічі Георгія зі змієм почалося мирне спілкування вірмен і кипчаків. У реальному житті так воно і було. Саме вірменський проповідник Григоріс, онук знаменитого першосвятителя Григорія, про що і свідчить літописець Фавст Бузанд, налагодив найперший міст: у тюрків з’явилися на Кавказі перші союзники – вірмени, а потім албанці (лезгини та деякі інші народи нинішнього Дагестану) і грузини.

Потужне тюркське військо допомогло вірменському цареві Хосрову I розтрощити перського шаха, і вірменський народ визволився від вікової залежності. Ось, виходить, навіщо дочка правителя Елісават повела змія в місто – від нього чекали допомоги! Однак дружбу змія зрадили, а його самого в місті ж і вбили. Так повідомляє легенда, спресувавши століття в хвилини. Так було і в житті.

Дійсно, кипчаки постраждали в першу чергу через свою ж зайву довірливість – вони загубилися серед інших. І ім’я Елісават в легенді не випадково. Воно означає «шануюча Бога» або «клятва Божа». Життя дівчини вирішувала зустріч Георгія зі змієм. Георгій молитвою схилив змія до союзу, і змій повірив йому. Значить, Елісават в легенді символізувала саму Вірменію, після союзу з тюрками-кипчаками вірмени хрестилися, тобто визнали над собою символ влади тюрків – рівносторонній хрест. Жителі рідного міста Елісават, вислухавши проповідь, «прийняли хрещення», повідомляє легенда.

Багато хто знає Георгіївський хрест. Але чому він «Георгіївський»? Коли з’явився в християнстві? І де? За яких обставин? Намагаючись знайти відповіді, я незабаром зрозумів, що історія хреста зовсім не така проста, як думалося спочатку. Ось слова видного християнського автора III століття Фелікса Мінуція: «Що стосується хрестів, то ми їх зовсім не шануємо, не потрібні вони, нам, християнам, це ви, язичники, ви, для яких священні дерев’яні ідоли, ви шануєте дерев’яні хрести, бути може, як частини ваших божеств, і ваші прапори, стяги, військові значки що інше з себе представляють, як не хрести, позолочені та прикрашені?»

Такі от рядки залишив здивованим нащадкам римський письменник. Правда, в них багато неясного. Але не викликає сумнівів головне – визнавати хрест християни Західної Європи категорично відмовлялися. Хрест в Європі утвердився при гунах. Так-так, тих самих, яких пізніше назвали і дикими, і поганими. У кипчаків хрест шанувався здавна, ще до початку нашої ери. Тому свідчення – наскальний живопис Алтаю, сотні археологічних знахідок і, звичайно, більш пізні записки очевидців. За 600 років до народження Христа люди в глибині Азії вже поклонялися рівносторонньому хресту. Їм і раніше користуються буддисти – вони за давньою традицією зображують його на талісманах і амулетах… В азіатському походженні культу хреста, по-моєму, немає приводу сумніватися.

Кипчаки, як вже говорилося, задовго до приходу в Європу поклонялися Єдиному Богу – Вічному Синьому Небу – Тенгрі. Символом Бога Тенгрі був хрест, його і принесли до Європи на своїх прапорах вихідці з Алтаю. Під прапорами, прикрашеними саме рівносторонніми хрестами, йшло Велике переселення народів і Георгій на зорі IV століття з’єднав християнську ідею з хрестом гунів. А в 451 році Папа Римський Лев I при вельми неприємних для нього обставинах встав перед царем гунів Аттілою на коліна, підняв над собою рівносторонній (Георгієвський) хрест. (Про Візантію – розмова особлива, та добровільно прийняла хрест «побачивши його уві сні», як стверджує легенда. Рим же змусили зробити це).

Уважний читач помітив протиріччя. У тексті легенди фігурує ім’я Георгій, а не Григоріс, як у Фавста Бузанда. І тим не менше два ці імені в даному контексті тотожні, бо і те, і інше ім’я на азербайджанській мові звучить абсолютно однаково: Джарган. Так звали в Степу чоловіка, який першим повідомив народу звістку про Христа. Джарган з давньотюркської можна перекласти як «відважний». Відважний…

І вірно, тільки відважний чоловік, яким і був молодий проповідник Григоріс, міг звернутися до Кипчакського царя – повелителя численних військ гунів – з проханням проповідувати перед тюрками ідеї християнства. Той дозволив, про що і повідомляє запис Фавста Бузанда.

Нічого несподіваного. Георгій йшов на зустріч з месією, йшов почерпнути дух культури, для якої слово «Бог» і образ Бога були повсякденними. За поклоніння Богові Небесному тюрки не переслідували. І це захопило молодого Григоріса, здивувало його. Однак Григоріс (або Георгій) у чомусь перестарався. Настав час – і гуни, зберігаючи вірність ідеям Тенгрі, а не Христа, зловили дикого коня, прив’язали юного Григоріса до хвоста його «і пустили по полю Ватнеан, вздовж берега моря» – так закінчує свою розповідь Фавст Бузанд. Сталося це, мабуть, 6 травня у вівторок, тому що саме вівторок вважається у тюрків-християн важким днем – днем Джаргана. У цей день не рекомендується починати якусь важливу справу, відправлятися в дорогу.

Далі буде.

Автор: М. Аджи.