Довгий час на Заході символом Японії були гейші і квітуча сакура. Сьогодні цей заїжджений образ пішов у минуле. Тепер про Японію говорять як про країну, де дивним чином уживаються минуле і сьогодення, країну самураїв і автомобілів. Проте в даному випадку протиставляти традиції і сучасність не зовсім правомірно: в Японії вже в VII ст. сформувалася централізована держава, а освячені століттями традиції не тільки не перешкоджали, але навіть сприяли модернізації економіки. Барвисті свята з їх радісною атмосферою, споконвіку служили зміцненню общинних зв’язків, вижили в умовах індустріалізації й досі збирають натовпи паломників і туристів. Навіть в чомусь втративши чисто релігійні функції, вони все-таки допомагають зберегти багатовікові вірування, що представляють собою суміш буддизму та місцевого синтоїстського культу (синто – «шлях богів»).

Більшість японських обрядів пов’язано зі святкуванням Нового року, який за давнім місячно-сонячним календарем відзначається незадовго до весняної сівби. Саме в цей час буває і дарує молодість свято води, відоме під назвою Омідзуто («Набирати воду»). За повір’ям, це торжество допомагає повернути весну. Найкраще висловив зміст свята імідзуторі в одній зі своїх хайку японський поет Рета (1718-1787):

Черпайте воду!
Спалахує сонце
В глибині струмка.

Щороку починаючи з VIII ст. торжество починалося в буддійському монастирі Тодайдзі в місті Нара, древній столиці Японії. У наші дні воно припадає на два перші тижні березня, другий повний місяць за старим календарем.

У Храмі Другого Місяця, просторій дерев’яній будові на вершині гори, розташованої на схід від монастиря, п’ятнадцять ночей поспіль збираються дванадцять ченців, щоб віддати почесті Каннону, Бодхісатві безмежного співчуття і милосердя. Прямуючи до храму, вони висвітлюють собі шлях гігантськими факелами, вуглинки від яких віруючі збирають і зберігають як талісман. Там вони ходять навколо вівтаря, безперервно розспівуючи вдячні та покаянні молитви. Прочанам, які зібралися в молитовні, відокремленої від святая святих великою завісою з прозорого полотна, видно величезні тіні ченців, що моляться про спокій і процвітання світу.

У строго певний час в кожен з п’ятнадцяти днів свята проводиться шість денних і нічних служб. За десять і більше годин учасники свята звертаються до Каннону з заклинаннями і здійснюють ритуальне колінопреклоніння, щоб спокутувати гріхи минулого і заслужити милість на майбутнє.

Майже щоночі здійснюється особливий обряд покаяння. Як оповідає «Ілюстрована історія походження Храму Другого Місяця», найдавніший рукопис якої датується XVI ст., монах по імені Дзіс вперше влаштував свято води в 752 р. За переказами, потрапивши в рай, де мешкають бодхісатви, Дзіс уважно спостерігав за всіма тамтешніми церемоніями, а потім запитав, чи можуть люди влаштувати щось подібне на землі. Відповідь бодхісатв була такою: «День і ніч тут дорівнюють 400 земним рокам. Тому за коротке людське життя неможливо виконати всі ритуали і тисячу разів скоїти урочистий обхід храму, не загубивши жодної деталі церемонії. Та й як можуть люди вчинити ці обряди, якщо до них не з’явиться Каннон в земному втіленні?».Тоді Дзіс сказав: «Просто все треба робити швидше. Ми будемо оббігати храм тисячу разів поспіль без перепочинку… І якщо я з чистим серцем звернуся до Каннону, хіба він не втілиться?» І він вирушив назад, щоб розповісти людям про побачене.

Через різницю між земним і небесним часом в останні три дні кожного з двох тижнів свята монахи роблять чудернацький обряд. Спочатку вони повільно рухаються, засукавши рукава, навколо присвяченого Каннону вівтаря, потім підв’язують до ніг поли своїх шат. Тим часом завіса, що приховує вівтар, піднімається, і перед паломниками постає церемонія у всій її пишноті, викликаючи у присутніх захоплення, подібне тому, яке зазнав Дзіс, потрапивши в рай. Голосно дзвонять дзвони.

Раптово всі звуки стихають, і в гучній тиші монахи починають бігати босоніж навколо вівтаря. Раптом один з них вбігає в переддень молитовні, де паралельно підлозі за допомогою особливої пружини прикріплена так звана «дошка покаяння», зістрибує на неї, різко вдаряє по ній коліном і повертається на своє місце. І так щоразу, коли ченці завершують чергове коло. Удар по дошці коліном символізує позу покаяння, коли віруючий торкається землі чолом, ліктями і колінами. Але ось біг сповільнюється, завіса падає, знову починається спів, і силуети ченців перетворюються на сірі тіні.

В інші вечори в храм приходять самі боги. Вони танцюють, прийнявши вид восьми ченців, що приховують обличчя за волоссям. Першим з’являється бог води, який маленькими кроками, підстрибом, бігає по молитовні, окроплюючи її очисною водою. За ним йдуть бог вогню, який розкидає вугілля, і бог Кьосі, який розсипає кругом підсмажені рисові зерна. Всі вони танцюють і скачуть під гучні звуки тріскачки, раковини і дзвіночка, на яких грають три інших бога, а ще два божества, розмахуючи шаблею і вербовим прутом, відганяють злих духів.

Ночами під час танцю богів з джерела набирають воду молодості і роздають паломникам. Як же виник цей ритуал? У «Ілюстрованій історії походження Храму Другого Місяця» говориться, що «в провінції Вакаса – був бог Онью, який володів річкою Онью, який одного разу так захопився риболовлею, що прибув на урочистості з великим запізненням. Глибоко шкодуючи про те, що трапилося, він пообіцяв ченцеві Дзісу в знак каяття побудувати поряд з храмом очисне джерело. Варто було йому вимовити ці слова, як зі скелі спурхнули два баклана, чорний і білий, вони сіли на сусідньому дереві, а зі скелі забило джерело надзвичайно солодкої води. Його обклали камінням і стали називати джерелом очисної води – акай…»

Другого березня священики храму Онью виливають у річку глечик святої води. Вважається, що звідти вона потрапляє в підземний потік і досягає джерела поблизу Храму Другого Місяця в ніч з дванадцятого на тринадцяте.

О другій годині ранку з храму виходить розпорядник таємних ритуалів у головному уборі з парчі і прямує у бік чудодійного джерела. Його супроводжує благочестивий мирянин в білому вбранні відлюдника, а слідом йдуть ченці, які несуть чарівні жердини з прив’язаними до них раковинами і дзвіночками. Ченці дмуть в раковини, мирянин з ліхтарем спускається сходами до джерела, а за ним і всі інші. Оркестр грає старовинну японську музику, а ченці моляться про те, щоб свята вода вийшла назовні.

Сьогодні над джерелом підноситься легка каплиця з сірим черепичним дахом і чотирма птахами по кутах. Деякі думають, що це голуби, інші вважають їх бакланами – посланцями бога Онью, покровителя рибного лову й повелителя вод, які, за японським повір’ям, дають довголіття, а може бути, і безсмертя. До дарів цього бога відносять також і кіновар – основний компонент еліксиру життя, який колись намагалися створити даоси в Китаї та Японії.

В каплицю над джерелом входять тільки розпорядник таємних ритуалів і його підручний. Воду приносять відрами в Храм Другого Місяця і наливають у велику бочку зі світлого дерева, яку відразу ж накривають білим полотном. Потім підносять молитву до Каннону, пропонуючи воду йому в дар. Починаючи з цього дня, святу воду роздають тисячам прочан, які товпляться в храмі, простягаючи долоні, щоб отримати хоч кілька крапель чудової вологи, що дає довголіття і позбавляє від всіх хвороб.

Однак, незважаючи на всю свою виняткову урочистість, цей ритуал мало чим відрізняється від обряду зустрічі весни, який досі побутує в селянських родинах. Напередодні першого дня весни господар будинку, його старший син і один із слуг встають затемна. Господар одягає нове кімоно і, окропивши себе кількома краплями очисної води, здійснює молитву перед домашнім вівтарем. Потім він взуває нові солом’яні сандалі і прямує до найближчого джерела, кладе поруч з джерелом або колодязем коржі з рисового борошна в дар богу води й, вимовляючи магічне заклинання, зачерпує новим ковшем або відром першу воду Нового року.

Не розмовляючи ні з ким по дорозі, селянин повертається додому і ставить воду на домашній вівтар, потім будить інших членів сімейства, і всі сідають пити чай, заварений свіжою водою, яка омолоджує людину, що стала в цей день на рік старше. Традиційно вважається, що це відбувається саме в Новий рік, а не в день народження.

На острові Міяко, що на півдні Японії, так розповідають про походження чудесної води: Одного разу, давним-давно, коли люди оселилися на прекрасному острові Міяко, Сонце і Місяць вирішили подарувати їм еліксир життя і послали на землю Акарьязагаму – молодого слугу, рудоволосого і червономордого. У ніч перед настанням весни він спустився на Землю з двома відрами, наповненими живою і мертвою водою. Сонце і Місяць наказали йому викупати людей в живій воді, а змія – в мертвій. Змучившись після довгої дороги, Акарьязагама поставив відра на землю і відійшов на узбіччя дороги. У цей час великий змій забрався у відро з живою водою, що дає безсмертя. Плачучи від розпачу, Акарьязагама викупав людей у мертвій воді і повернувся на небо. Коли він розповів Сонцю про те, що трапилося, воно в гніві закричало: «Ти заподіяв людям непоправне зло…»

З тих пір змія, скидаючи шкіру, народжується знову, а люди вмирають. Правда, боги зглянулися над ними і дали їм можливість якщо вже не жити вічно, то хоч омолоджуватися. Для цього щороку в ніч перед настанням весни вони посилають з неба воду молодості. Ось чому досі вранці першого дня Нового року люди набирають з криниці воду і омиваються нею.

Отже, вода з джерела, що б’є у підніжжя Храму Другого Місяця і вода в сільських колодязях – це дар іншого світу, далекої країни бога Токоё, похмурої і променистої, батьківщини достатку і безсмертя, місця вічного спочинку мертвих по той бік моря.

І покаяння, і обмивання святою водою виражають одне безнадійне прагнення – вирватися з влади безжального часу і знайти хоч крихту безсмертя, цього спадку богів.

Автор: Лоранс Кайе.

P. S. А еще во время праздника воды японцы окрашивают праздничными цветами даже раковины для мытья. К слову интересно как какая-нибудь раковина мебельная выглядела окрашенной в японском стиле.