Безтурботність Далекого Сходу перед лицем марнотного світу, марнотного життя, надто яскраво відбита у мистецтві й поезії, в релігіях і філософських ученнях, не менш яскраво, що особливо важливо, виявляється у щоденній поведінці людей всіх суспільних класів і будь-якого віку. Чужинця в Таїланді найчастіше вражає море усмішок. Усміхаються всі, від стюардеси до вуличного хлопчака, від базарної перекупки до багатого бізнесмена.

Зрештою, це навіть починає дратувати. Скільки європейців, що подорожували по Таїланду, спалахували гнівом, коли їм з посмішкою заявляли, що машина їхня поламалася, що запланований політ відкладено або що в готелі немає жодного вільного номера, їм здавалося, ніби співрозмовники з них глузують, зловтішаються, тимчасом як ті намагалися лише пом’якшити прикру звістку, підбадьорити невдаху.

Звісно, в цій посмішці чимало умовної чемності; посмішка — то маска. Але чи могли б таїландці так часто всміхатись, якби та посмішка не відповідала справжньому ставленню до життя! Мандрівник, вже трохи знайомий з мовою таїландців, буде вражений виразом, дуже часто вживаним у балачці: таї реп агаї… (не переймайтеся).

Ці слова весь час повторюють на згадку про дрібні життєві прикрощі. Маї реп агаї. Не варто дратуватися чи перейматися дрібними життєвими прикрощами, тим більше, немає причин драматизувати життя загалом. Вам усміхатимуться, повідомляючи про смерть дорогої людини; і це зовсім не черствість, а манера: мовляв, нема сенсу брати близько до серця невідворотне; чуже горе не повинне затьмарювати радість жити. Не варто робити зі смерті трагедію. Зрештою, життя не що інше, як гра.

Така типова для Таїланду поведінка (чи ж не називали на початку минулого століття Сіам «країною усмішок»?) прикметна для всього Далекого Сходу, від Шрі-Ланки до Лаосу і від Балі до Японії. На початку минулого століття англійський письменник Лефкедіо Херн (який став японським громадянином!) присвятив невеличку книжку японській посмішці.

МИНУЩІСТЬ РЕЧЕЙ І ГРА ЛЮДЕЙ

Все минає: молодощі, краса, кохання, життя і… нещастя — так само, як і щастя. Минущість — тло людського життя і великої гри, якою є Всесвіт. В основі мистецтва жити, як і мистецтва взагалі у східних культурах, — тонка гра минущих речей; адже з короткого щастя і краси треба користуватися саме тому, що вони минущі, надто за ними не шкодуючи. Ось як про це каже хайку, короткий японський вірш: «Хвиля набігає і відкочується, Я хочу торкнутися води, Рукав мій змокрів» (слід розуміти, від сліз). Так, підказує нам поет, той, хто грається з коханням, страждатиме у майбутньому. Ризик зазнати страждання — короткого чи довгого і глибокого — теж частина гри.

Звісно, естетичне почуття всюди ґрунтується на минущості речей і виливається у таку собі «безнадійну радість», притаманну, наприклад, Моцартовій музиці. Але особливо наочно і постійно це відчувається в естетиці дзен буддизму, яким позначене китайське та японське мистецтво починаючи з VII століття.

Одначе цей культ швидкоплинного враження притаманний не лише інтелектуалам. Ним глибоко перейнявся весь народ: ще й тепер щороку перед тим, як зацвітуть вишні, тисячі молодих японців у Токіо, в Кіото ночують у парках, щоб побачити, як розпукуються перші пуп’янки.

ВІДЧУЖЕНІСТЬ І ГРА

Ніякої гри не вийде, якщо їй не надавати великого значення. Грати — не сприймати себе важливо. Зуміти відірватися, відсторонитися від себе — це водночас джерело мудрості й задоволення від гри.

Коли порівняти Схід і Захід — хоч би яким сміливим здавалося таке узагальнення, неважко помітити закономірність: житель Сходу менше зацікавлений своєю персоною, ніж житель Заходу. Якщо не рахувати інтелігентських та космополітичних кіл, на Далекому Сході не часто почуєш, щоб хлопець чи дівчина казали, що шукають себе, намагаються «себе реалізувати». Буддистові, для якого «я» лише ілюзія, і на думку не спаде шукати ілюзії і розвивати її.

Звісно, жителі будь-яких регіонів мають всілякі суспільні ролі, але жителі Далекого Сходу не забувають, що то лише ролі. І, можливо, свідомість того, що їхні ролі штучні, дозволяє їм грати їх з більшим апломбом. Що менше рахуються з реальністю персонажів, яких грають, то охочіше надягають розмаїті маски, належні за статтю, за віком, за суспільним станом.

Житель Далекого Сходу менше зосереджений на самому собі й не вбачає великої різниці між людиною і рештою світу, наприклад, між людиною і твариною. Звісно, ми не заперечуємо, що люди відрізняються від інших живих істот, але вважаємо, що вони не відірвані від цих останніх.

Це зовсім не означає, що жителі Сходу доброзичливіше за європейців ставляться до тварин. Безперечно, трапляється, що і вони буваємо навіть жорстокішими, але в кожному разі між ними й тваринами менша відстань, у них менше зверхності й більше «поваги» у ставленні до братів наших менших. Аби переконатись у цьому, зверніть увагу, як дитина у японському парку ледь уклоняється, подаючи оленю окраєць хліба.

Неухильне дотримання ритуалу ґречності — велика побутова гра Далекого Сходу. Видатний антрополог Грегорі Бейтсон зазначає, що через гру найкраще здатні порозумітися представники різних біологічних видів, як-от: пес і мавпа, людина й дельфін; гра також сприяє найкращому взаєморозумінню між людьми різних поколінь, соціальних класів і культур. Коли бавляться людина й кошеня відновлюється гармонія Універсуму, порушена людською гординею.

Таїландці зовсім не аскети, але їм властиве розуміння того, що життя і смерть, воля й утиск, смуток і радість, щастя і горе завжди поруч, вони невіддільні одне від одного. А отже, людність Далекого Сходу сприйматиме життя таким, як воно є, і має з того втіху.
Таїландське sanuk dee (дуже приємно) кажуть так само часто, як і вже згадуване таї pen агаї (не переймайтеся). У добру годину на Таїланді почуєш: sanuk dee (все чудово); а в лиху тобі скажуть: таї pen агаї (не переймайся). Чи не означають такі засади, що життя — це гра?

Автор: Марсі Парібатра.