Другий праведний халіф – Умар – один з найбільш значних персонажів ісламського світу. Можна сказати, що якщо Мухаммед заснував халіфат, то Умар створив імперію арабів. Безсумнівно, мова йде про видатного державного діяча, який зробив надзвичайно багато для ісламу і становлення арабської державності. Цікаво, що західні дослідники порівнювали його діяльність з подвижництвом апостола Павла і навіть називали його «святим Павлом від ісламу». Навряд чи таке порівняння правомірно, однак можна говорити про творчу енергію, яка вела і того, й іншого по шляху служіння Богу.

Перший халіф Абу Бакр незадовго до кончини назвав своїм наступником Умара бен Хаттаба, і всі погодилися, хоча дехто побоювався, що він буде нав’язувати Раді громади свою думку. Однак люди бачили, що до своїх 50 років Умар вже не був ні надмірно азартним, як у молодості, ні запальним. Він не раз проявив мудрість, відповідальність, вірність заповітам Мухаммеда.

Умар став мусульманином в 26 років, коли до переселення перших мусульман на чолі з Мухаммедом в Медину залишалося ще чотири роки. Згідно з переказами, спочатку Умар був налаштований проти мусульман. Але сталося так, що його родичі – улюблена сестра Фатіма і зять Заїд – в числі перших вирішили покинути Мекку через переслідування і зібралися в Ефіопію. Умар був дуже засмучений і хотів відмовити їх від необачного, як він вважав, рішення. Він з’явився в будинок сестри. Сталася сварка. Але Умар зрозумів, що Фатіма і Заїд тверді у своєму намірі. Тоді він став розпитувати їх про їхню віру. Фатіма змусила Умара вмитися і дала йому текст сури «Та ха». Перші читання рядка священного тексту захопили Умара своєю мудрістю.

Вражений, він кинувся на пошуки Мухаммеда, навіть забувши, що оперезаний мечем. У такому вигляді він з’явився в будинку аль-Акрама, де зібралися мусульмани і був пророк. Побачивши озброєного Умара всі стривожилися, але Мухаммед зажадав, щоб його впустили в будинок. І тут відбулася знаменна подія – Умар прийняв іслам. Існують і інші версії цієї історії, але суть одна: один з недругів пророка став вірним його соратником.

Розповідали, що вже наступного дня він сам повідомив курайшитам про своє рішення. Справа дійшла до бійки, і невідомо, чим би вона закінчилася, якби один з курайшитів не нагадав тим, хто погрожував Умару, що клан Аді, до якого належав цей новий мусульманин, ніколи не нехтував звичаями племені, в тому числі і звичаєм кровної помсти… Не можна недооцінювати значення цього епізоду. Мало хто з перших мусульман настільки демонстративно відмовився від колишніх вірувань і публічно заявив про своє навернення в іслам.

До переселення в Медину Умар не виділявся серед інших віруючих. Але в мединський період він прославився хоробрістю: брав участь у знаменитих битвах біля колодязя Бадр і гори Ухуд, де отримав поранення; а також у набігах на сусідні оазиси. З часом він став радником Мухаммеда, допомагав йому в управлінні громадою. А згодом він навіть поріднився з пророком: коли дочка Умара Хавса овдовіла – її чоловік загинув у битві при Бадрі, – Мухаммед одружився на цій вісімнадцятирічній красуні. Саме цій жінці довірив Мухаммед зберігати перші списки божественних одкровень.

При Абу Бакрі Умар став найближчим сподвижником халіфа. Він був побожний, і його благочестя було активним; відповідної поведінки він вимагав і від інших мусульман.

Карав він жорстоко, але справедливо. У той же час міг уважно і спокійно вислухати докір або навіть пораду, причому не тільки від чоловіків, але і від жінок. Всі біографи відзначали його виняткову ощадливість. Через його руки проходили колосальні кошти, але він не прагнув до збагачення. Не дозволяв він цього робити і своїм наближеним і родичам. Не терпів казнокрадства. Арабський історик ат-Табарі (838 або 839-923) у книзі «Історія посланців і царів» зазначав, що зустрічаючи полководця Халіда бен Валіда, якого за відвагу і успішні походи прозвали «мечем Божим», Умар всякий раз нарікав йому за приховування трофеїв. Він говорив: «Халід! витягни з-під твого брудного сидіння Божу казну!» Але відмовитися від сміливого й розумного воїна Умар не бажав, бо Халід мав великий авторитет в армії, хоча був і запальний, і жорстокий.

Халіфу Умару бен Хаттабу належить заслуга у створенні цивільних, інститутів, які в цілому склали політичну систему новонародженої держави. При ньому були створені регістри (диван), що дають право військовим отримувати пенсію; закладені основи юридичної системи, повсюдно діяли судді – каді, які на основі ісламських встановлень вирішували конфлікти і суперечки.

При Умарі паломництво в Мекку – хаджж – було остаточно визнано як обов’язковий принцип віросповідання; визначено покарання за пияцтво і подружню зраду. Умар створив податкову систему, що діяла одноманітно у всій державі.

Звичайно ж, правління другого праведного халіфа можна назвати авторитарним. Його боялись, але до самодурства справа ніколи не доходила. Через п’ять років правління, за пропозицією Аді ібн Хатім, Умар став називатися «амір аль-муамінін» – «повелитель правовірних». Цей титул нічого не змінив у поведінці Умара: халіф, як і колись, повторював, що він заступник пророка і продовжує його справу.

У 641 році Умар доручив трьом курайшитам, знаменитим своїми пізнаннями в родоводі, скласти реєстр членів мусульманської громади. Це було необхідно для того, щоб встановити порядок і розмір різних виплат з державної скарбниці мусульманам. Відкривався цей список записом про сім’ю пророка і його рід – хашим. Далі йшли імена перших мусульман, сподвижників Мухаммеда, насамперед мухаджирів (тобто тих, хто переселився разом з ним в Медину), потім йшли імена ансарів (жителів Медини, що приєдналися до Мухаммеда в другий період його життя). Потім йшли ті, хто брав участь у військових походах пророка, а за ними – всі інші. Розміри виплат для мусульманської верхівки визначалися заслугами перед ісламом і безпосередньо перед пророком, для інших же – ступенем спорідненості.

Це нововведення («диван аль Мукаті»), вперше зафіксувало генеалогію, поклало початок цілої галузі знань, що процвітала згодом у світі ісламу. Реєстр Умара зберігався в Медині в резиденції халіфа в спеціальному приміщенні, яке називалося «бейт аль каратіс», тобто «будинок паперів або документів», по-сучасному кажучи, – архів. І багато пізніше вся адміністративно-політична структура халіфату будувалася відповідно до цього реєстру.

Халіф Умар ввів (у 638 р.) для всіх мусульман нове літочислення, яке отримало назву «хіджра». Відлік часу починався з року переселення (хіджри) Мухаммеда з Мекки до Медини. Це розділило у свідомості арабських племен дві епохи: до ісламу – джахілії (епоха невігластва, невідання ісламу) і період ісламської історії. З першого року хіджри – 622-го – починається мусульманська історіографія.

На завойованих землях араби селилися в спорожнілих будинках візантійської знаті, яка втекла в метрополію. У містах тривав звичний плин життя. Всі історики, в тому числі і християнські, згодні в тому, що арабські завойовники дотримувалися законності і халіф Умар правил справедливо.

У завойовану Сирію, де араби жили і до цього, Умар призначив намісником Муаввійу, сина знаменитого Абу Суфьяна. Саме Муаввійа поклав початок династії Омеядів, що прийшла на зміну правлінню праведних халіфів. У Єгипті та Месопотамії халіф повелів створювати в передмістях міст військові поселення арабів або, як прийнято говорити, «табори». Так виник новий тип міського поселення, де квартали займали воїни одного загону – тобто вихідці з одного племені (вони селилися тут з сім’ями). Будівництво цих нових міст Умар тримав під невсипущим контролем, вимагаючи дотримання прийнятих норм містобудування. Ширина головних вулиць повинна була бути 40 ліктів (лікоть – 38 – 46 см, довжина ліктьової кістки людини), а другорядних – 30 і 20; площа кварталу – 3600 квадратних ліктів. Так були побудовані Куфа, Мосул. У Фустаті (нині частина сучасного Каїра) з самого початку стали зводити монументальні будівлі. Тут був побудований палац і для самого Умара, але халіф повелів передати його в розпорядження базару.

Умар закликав своїх воїнів, що оселилися на новому місці і отримували платню, нічого не виробляючи, знайти собі заняття в мирний час. Це розпорядження халіфа викликало дискусію улемів – богословів – про те, як благочестивий мусульманин повинен заробляти собі на життя. Багато років по тому учень знаменитого Абу Ханіфа і фактичний кодифікатор ханіфітської школи права Мухаммед аш-Шайбані у своїх творах доводив, що і сам пророк Мухаммед, і його соратники вважали, що забезпечувати себе своєю працею – не просто релігійний обов’язок, але подвижництво, яке винагороджується на тому світі.

Шайбані писав: «Умар ібн аль-Хаттаб, та буде задоволений ним Аллах, говорив, що смерть в сідлі свого верблюда під час поїздки для придбання щедрот Аллаха (тобто з комерційними цілями) йому навіть краще, ніж смерть в боротьбі за віру». А один з ранніх факихів (правознавців) міста Куфи, сучасник халіфа Умара, Ібсагім ан-Нахаба говорив: «Базар – місце священної війни з шайтаном, який намагається спокусити чесного купця легким прибутком за допомогою обману покупців». І люди розуміли, що встояти в цій боротьбі важче, ніж воювати зі зброєю в руках проти невірних. Переказ зберіг такі слова Умара: «Нехай ніхто з вас не відмовляється від добування хліба насущного і не просить: «Господи, подай мені!» Знайте, що небо не проллє на вас дощ золота і срібла!».

Ще в правління Абу Бакра саме з ініціативи Умара секретарю Мухаммеда Зейду бен Сабіту було доручено зібрати воєдино розрізнено збережені у різних людей списки одкровень, вимовлених пророком. Були відібрані збережені самими гідними з мусульман достовірні тексти. Вони склали первісний варіант Корану. (Остаточно ж той текст Священної книги, який існує сьогодні, був затверджений в правління халіфа Усмана в 651 році).

Далі буде.

Автор: О. Бібікова.